“А мені відтепер ваш жидівський Бердичів став ще огидніший, — відказав Микита. — І не сумнівайтеся, добродію, десять червінців — достатня платня, аби я язика проковтнув”.

Півдня Іван Іванович не міг прийти до тями: фактично вже святкував перемогу, уявляв, яким натурально-скорботним зробиться в нього обличчя, коли Фрося повідомить про загибель чоловіка, як втішатиме дочку, як одягне новий чорний костюм і навіть пришпилить червоний бант на похорон…

І все — кудлатому псові під хвіст… І всі сподівання не справдилися… Не прийшло спокійне життя з дочкою й не розмовлятиме з нею знову людською мовою…

З-за якогось недотепи, роззяви, бовдура, що розгубився на якусь секунду…

Боже, невже ти відвернувся від покірного раба твого?

Проте, тверезо розсудив Іван Іванович, і ти, старий дурню, останнім часом забув про Всевишнього. Все у клопотах та роз’їздах, зовсім закрутило неспокійне життя, ніяк не викроїш годинку, щоб піти до церкви, помолитися, замовити молебень, поставити найтовстішу свічку. Ось тобі й наслідки…

І Тимченко дав клятву сьогодні ж, ні, краще завтра, завітати до собору й відмолити гріхи…

Додому повертався Іван Іванович засмучений. Був би Гольдройз на місці — зайшов би до нього, поплакався б йому, хоч і жид паршивий, а все ж своя людина, завжди зрозуміє і у важку хвилину підтримає. Таж нема Гольдройза, подався у Житомир, а звідти, кажуть, до Києва — всього йому мало, все не вистачає, акціонерне товариство хоче створити, а для чого?

Щоправда, Іван Іванович лукавив, ставлячи таке риторичне запитання. Як для чого? Для себе, для Фросі, для майбутніх онуків, для звеличення самого себе й роду свого. Бо все ж вірив, що кляті червоні не вічні, і знову зійде над обрієм його сонце, почнеться, ні, не почнеться, а повернеться старе життя, де кожен знатиме своє місце.

Про це й думав, повертаючись додому, та нічого не міг вчинити з собою — туга лежала на серці, відчув, що останні роки далися взнаки, болить печінка й серце обважніло: лихий час, лихі люди навколо, лихі думки — і ти єдиний маєш противитися всьому цьому…

Але побачив Фросю, й відлягло від серця. Почув запах борщу, й зовсім зробилося добре, наче вони ще в Почуйках, ще жива Євдокія, а Фрося зовсім маленька, і Євдокія насипає йому борщу, присуває повну таріль пампушок, а він сидить у світлиці, скинувши чоботи, у самих вовняних товстих шкарпетках, вільно простягнувши ноги. І все в нього добре, бо землі навколо Почуйок — його, і млин — його власний, і всі люди, навіть у Насташці, йому кланяються й дякують за ласку.

Боже, які благословенні часи були…

Але й тепер — нівроку, тільки цей проноза Чміль підвів…

Однак, подумав, справа ця поправима й треба буде найближчим часом навести цього червоного командира на засідку, обміркувати все з Длугопольським чи Грунтенком — солідні люди, розумні й кмітливі, не те, що той недолугий Чміль, вони разом врахують усе до дрібниць, і цей червоний полковник потрапить під кулеметну чергу… Загине смертю хоробрих, ховатимуть його з військовим оркестром, а над могилою дадуть залп із гвинтівок.

Іван Іванович зримо уявив, як червоноармійці підводять дула гвинтівок, почув гучний залп і заспокоївся.

Є бог на світі, і він зглянеться на його молитви.

— Смачний борщ, дочко, — сказав і кинув ніжний погляд на Фросю.

— Тобі мій борщ завжди смакує.

Іван Іванович хотів сказати, що йому смакує все, зготоване доччиними руками, та чомусь постидався: все ж сьогодні він завинив перед нею, щоправда, не зовсім завинив, а якщо вже розібратися, то й зовсім не завинив, та все ж якийсь камінь лежав на серці, і він змовчав.

— А Сергія сьогодні хотіли вбити, — раптом сказала Фрося.

Іван Іванович поклав ложку й запитав, підвівши на дочку погляд:

— Убити?..

— Якийсь бандит намагався застрелити його.

— Він червоний командир і щоденно ризикує.

— У бою, — заперечила Фрося, — а то просто на вулиці, отут поблизу, і Сергій чудом врятувався.

“Не чудом, — хотілося відповісти Івану Івановичу, — просто у Чмеля виявилась кишка тонка, а твій Сергій — пестунчик долі…”

— Якщо вже почали стріляти на вулицях міста… — невизначено протягнув Іван Іванович.

— Що маєш на увазі?

Ще зовсім недавно Іван Іванович пояснив би дочці: це дуже добре й свідчить про народний опір совдепам, але сьогодні з Фросею треба було розмовляти вже зовсім іншою мовою, тож Іван Іванович промовчав. Проте Фрося зрозуміла його по-своєму, якась тінь майнула її обличчям, вона пильно втупилася в батька й перепитала:

— То що хочеш сказати?

А сама подумала: “Ні, цього не може бути, й мої здогадки несправедливі. Не може мій батько вчинити так!”

— Хочу сказати, дочко, що поберегтися тобі треба.

— Мені — що? А на Сергія в бандитів руки сверблять.

— Уже кажеш: бандити… А то люди, дочко, такі, як Боровий чи пів Насташки…

— Зараз ще Миколу згадаєш.

— А чому б і не згадати? І Якубовича, чоловіка свого, обізвала бандитом!

— А він, тату, бандитом і був. Дітей у Григорівському ставу хто топив? Зовсім маленьку дівчинку?

— Потреба, значить, виникла, дочко.

Фрося випросталася.

— Якщо у людини може виникнути така потреба, — одповіла, — то вона вже людиною не зветься. Навіть звір убиває лише тому, що голодний, а своїх ніколи не зачепить.

— Облишмо цю розмову, дочко, бо вона мені неприємна.

— А мені, гадаєш, приємна?

Іван Іванович відсунув порожню миску.

— Усе? — запитав, щоб перевести розмову на інше.

— Котлети ще…

— Давай, котлети в тебе смачні, смачніші за ресторанні. Гольдройз казав: нехай мого кухаря навчить.

— Задурно не вчитиму, — усміхнулася Фрося.

— І правильно, — пожвавішав Іван Іванович, — нехай Гольдройз платить, не скапцаніє, пика зажерлива.

— Компаньйон же ваш…

— Кумпанія одна, а гроші нарізно, — пояснив Іван Іванович і начебто ненароком запитав: — А твій де?

— Казала вже: на бандитів подався.

— Це вже чув, а куди саме?

Підозра вжалила Фросю:

— Для чого вам?

— Просто так, цікаво. Завтра маємо по бичків їхати, не дай боже на війну наскочити…

Фрося сіла навпроти батька, запитала, не спускаючи з нього уважного погляду:

— І чого це ви, тату, так мене не любите?

— Я!.. Тебе?.. — здивувався щиро.

— А Сергія?.. Бо не любити Сергія — значить, не любити й мене.

“Ти мені, дочко, казок не розповідай”, — хотів одповісти Іван Іванович, натомість сказав:

— Звідки взяла?

— З усього: як дивитеся, що кажете… Здається, навіть знаю, що думаєте…

— І що ж думаю?

— Ото, батьку, ви самі й розкажете…

“Сказала — батько, а не тато. Вперше так…” — відзначив про себе Іван Іванович. Відповів:

— А думаю я, дочко, що ти маєш бути щасливою.

— Без Сергія?

— Чого так гадаєш?

— Але ж так хочете! Бо тепер все ваше життя таке — насупротив.

— Життя, звичайно, таке, — погодився Іван Іванович, — але, поки живемо, його завжди можна повернути. Куди схочеш…

— Я б хотіла, тату, щоб ви одною стежкою з нами йшли.

— Чи не завузька та стежка?

— Люди з нами йдуть — дорогою стане. Широкою.

— Люди завжди протопчуть, — ухильно погодився Іван Іванович. — На те вони й люди. А я ось про що хотів тебе спитати: вчитися ти справді збираєшся?

— Це, тату, не від мене залежить.

— А не можна так, щоби Сергій поїхав, а ти лишилася?

— Без Сергія не зостанусь! — одрізала Фрося.

— Я до того, що у великих містах тепер сутужно: голоднувато, й по кутках доведеться потерпати.

— А нам з Сергієм всюди гарно, — сказала безжурно Фрося, — аби удвох.

Іван Іванович потихеньку зітхнув: кохання завжди засліплює, й може, шкода, що йому не довелося такого пережити. Батько оженив на Євдокії, бо за тою давали аж п’ять десятин доброго чорнозему. І він не шкодує: Євдокія виявилася незлою й роботящою, народила йому Фросю, життя в них начебто складалося, збудували дім у Почуйках, прикупили землі, потім — паровий млин, і їздив він уже в ресорній бричці. Ну, а кохання? Про кохання не було часу й подумати: весь час робітники, млин, чим землю засіяти, як заплатити менше… Круговерть…