Отець Леонтій вийшов на ганок, коли сонце повернуло на спадень — у розстебнутій на грудях сорочці, рожевий від сну й з припухлими повіками. Вовк нетерпляче посунув до нього, та священик солодко позіхнув, прикривши рота долонею, й зупинив його:

— Ти, прапоре, не поспішай, відчуває моя душа: нікуди тобі не доведеться їхати. Почекаємо до вечора, навіщо коня задурно ганяти?

— Щось у вас, отче, сім п’ятниць на тижні…

— Бо я розумний, юначе, і вмію розмірковувати. Позавчора Микита Чміль з Бердичева проскочив — раз. А для чого йому з Бердичева на Трощу через Високу Піч? Це все одно, що з нашого села до Києва через Вінницю. Друге: бачив я сьогодні на заутрені у храмі одного чоловіка — Зубченком зветься. Не підійшов до мене, нічим не виказав себе, а він у Длугопольського наче розвідником, то я гадаю — заскочив до Високої Печі роздивитися, чи нема, бува, небезпеки. Одне виходить: загін десь поблизу… Хочете, закладемось?

— То чому ж ви, отче, не розповіли все це мені за обідом?

— А ти, прапоре, міг би на мою логіку плюнути чи сумніву піддати. І коня б вимагав швидше. Я б тобі коня, звичайно, дістав, та сон би мій післяобідній гавкнув…

— Ну, отче, — у захопленні закотив очі Вовк, — ну й артист! Вам би до Києва у театр Соловцова!

— Я й до Соловцова можу, і в оперу… — самими очима посміхнувся отець Леонтій. Набрав у груди повітря і проспівав несподівано гучним і чистим басом: — О, дайте, дайте мені свободу!..

— У вас, отче, — розвів руки Вовк, — чого-чого, а свободи… Бджоли, сад, храм божий…

— Морально важко, — пояснив священик. — І зараз ми з тобою для зменшення моральної обтяжливості поп’ємо чаю і сядемо удвох грати в гусарський преферанс, бо третього партнера в нашому закуті не знайти.

— А я не вмію в преферанс.

— Ну, знаєш, щоб офіцер не грав у преферанс? Хоча, — безнадійно махнув рукою, — правильно кажуть: курка не птиця, прапорщик не офіцер.

— Обережніше, отче!

— На дуель викличеш? То мене не можна, я особа духовна. До того ж, врахуй, за тридцять кроків карту з нагана пробиваю.

— Ви — кладезь премудрості, — цілком серйозно мовив Вовк, бо справді тільки сьогодні остаточно збагнув, наскільки небезпечний цей на перший погляд недолугий сільський піп.

— То давай в дурня, — запропонував отець Леонтій. — У дурня гуляєш?

— У дурня кожен дурень може…

Отець Леонтій доброзичливо реготнув, вони сіли на відкритій веранді вбити час до вечора, а Меланін поставила самовар і принесла цілу миску меду в сотах — недарма ж святий отець обкурював сьогодні вулики.

Піп як у воду дивився. Вже смеркалося, Меланін запалила гасову лампу, а Петро почав нервувати, коли в саду почувся шелест, тінь сковзнула поміж яблунь, і до освітленого кола вийшов високий чоловік. Отець Леонтій обернувся до нього й помахав рукою.

— Заходь, Зубченко, ти сам чи з кумпанією?

Високий не відповів: заклав два пальця до рота й пронизливо свиснув.

— Виходить, з кумпанією, — констатував священик і підморгнув Вовкові: — А ти не вірив…

За цвинтарем почувся шум, гупання копит, іржання, а через хвилину сам отаман Длугопольський спішився біля попової садиби. Наказав Зубченкові:

— Візьми хлопців і пошуруй в селі. Якщо голову злапаєте, до стінки, а так без особливого бешкету. А ми із святим отцем погомонимо.

— Завжди радий… — збіг з ганку священик. Побачивши ще одного вершника, подав йому руку. — Завжди радий бачити і вас, Володимире Антоновичу. Та й для вас маю сюрприз, — обернувся до веранди, — прапорщик Вовк власною персоною.

— Невже? — Грунтенко зіскочив з коня. — Зачекалися вас, прапорщику, вже й не сподівалися…

— А я живий і здоровий, як бачите, і зробив усе, ще міг…

— Та бачимо, що живий-здоровий… — Грунтенко ступив до освітленого кола на веранді, зазирнув Петрові у вічі.— Які новини привіз, прапоре?

Але Вовк знав субординацію. Ступив крок убік, виструнчився перед Длугопольським.

— Пане отамане, — почав чітко, — дозвольте доповісти…

— Облиште, — зупинив його Длугопольський. — Давайте без казарми, прапорщику. — Опустився на вільний стілець, вказав Вовкові на місце поруч. — Сідай, Володимире Антоновичу, погомонимо без свідків.

— Ну? — тільки й запитав Грунтенко, втупившись у Вовка.

— З вашим паролем я вийшов у Києві на чоловіка, котрий працює як на нас, так і на ще одну підпільну організацію з центром за кордоном, — повідомив Вовк. — Богдан Юліанович Мухін, вельми поважний і розумний чоловік. З пакетом від нього перейшов кордон і потрапив у Варшаву. Там найперше зустрівся з представником “двуйки”, який і забрав у мене документи.

— “Двуйка” свого не впустить, — ствердив Длугопольський, а Грунтенко нетерпляче махнув рукою.

— Ну? — підігнав.

— Цей же офіцер “двуйки” наступного дня зв’язав мене в полковником Ступницьким.

— А генерал-хорунжий? — занетерпеливився Длугопольський.

— Мушу засмутити вас: Юрій Йосипович фактично полишив справи…

— Як так? — вирвалося в Грунтенка.

— Надпоручник Радловський пояснив мені, що на польський уряд натиснула Совдепія, і Центральний штаб розпущено. — Вовк побачив, як витягнулося обличчя в Длугопольського, як забігали очі в Грунтенка, й сказав: — Мені неприємно повідомляти погані новини, панове, та що вдієш. Маємо дивитися правді у вічі. Генерал-хорунжий здався, він переїхав до карпатського містечка Косова й відкрив там ресторацію.

— Не може бути! — вихопилося в Грунтенка. — Яка ганьба!

Длугопольський підхопився зі стільця, ступив кілька кроків.

— Зрадник! — видихнув важко. — Генерал-хорунжий Тютюнник зрадив свій народ!

— У нього не було іншого виходу, — сказав Вовк. — І це пояснив мені полковник Ступницький.

— Що ж він сказав? — зацікавлено запитав Грунтенко.

— Сам Симон Васильович ще не отямився після розгрому корпусу генерала-хорунжого, — повідомив Вовк холодно. — Я зрозумів, що головний отаман деморалізований. Вибачте за різкість та відвертість суджень, але кажу правду. Якщо систематизувати розмову з полковником Ступницьким, то його рекомендації зводяться ось до чого: припинити або пригальмувати активні дії повстанських загонів на Україні і вичікувати до особливого розпорядження.

Длугопольський постукав себе кулаком по чолу.

— Чи розуміє цей полковник, — вигукнув з гіркотою, — що таке очікувальна позиція в наших умовах? У мене що, теплі казарми, стайні для коней, фураж?..

— Чекай, — перебив його Грунтенко, — прапорщик ще не закінчив…

— Після Варшави я, за розпорядженням Мухіна, поїхав у Париж.

— Що?! — вигукнув Грунтенко, а Длугопольський рвучко повернувся до Вовка.

— За дорученням Мухіна мав доставити пакет від київської підпільної організації Центр дії.

— Що це таке? — вражено запитав Грунтенко.

— Центр дії створено в Парижі для координації підпільної діяльності в Совдепії. Закордонна міжпартійна організація з великим осередком у Києві. Вважають, що більшовики довели країну до краху, влада червоних вичерпала себе, й вони готові перебрати її до своїх рук. Звичайно, трохи підштовхнувши Совдепію, як санчата, які застрягли на горі — штовхнеш ногою й покотяться, набираючи швидкість.

— Яке безглуздя! — похитав головою Грунтенко.

— Цю точку зору поділяє ціла група київської інтелігенції, — заперечив Вовк, — серед якої є відомі професори. Крім того, в Києві існує молодіжна група Центру дії, котра прийняла цю програму. У Парижі видається центральний орган — журнал “Новь”, він активно розповсюджується в Києві.

— Демагогія! — заявив Длугопольський безапеляційно.

— Цілком солідаризуюся з тобою! — підхопив Грунтенко. — А скажіть, прапорщику, яка національна програма Центру дії?

— Вони вважають, що майбутній державний лад Росії має бути республікансько-демократичним. Більшість в організації захопили кадети й ті, хто поділяє їхні погляди, їхня спільна точка зору така: Росія має бути єдиним державним тілом, а вимоги національних меншинств слід по можливості задовольнити. Однак один з лідерів Центру дії Вакар прямо заявив мені: їхнє керівництво вважає недоцільним відокремлення від Росії національних меншинств.