Проте чи так це вже погано? Та й кому потрібні принципи в їхні сповнені неспокою і зневіри часи? Хіба вони потрібні в боротьбі з більшовиками? Усе гарно в цій боротьбі, і будь ти хоч чортом, хоч янголом, байдуже, і нехай сам янгол ляже за кулемет і строчить по червоному війську…

Зримо уявивши таку неймовірну картину — янгол в білосніжному хітоні, склавши крила, лежить за “максимом”, — Микола Платонович посміхнувся і, ще раз відсьорбнувши чаю, мовив:

— Панове, ми зібралися тут, на квартирі відомого, з європейським ім’ям, вченого Миколи Прокоповича Василенка та його чарівної дружини для того, щоб обговорити актуальні питання нашого існування і боротьби проти більшовицької узурпації влади. Я представляю тут новий, утворений у Парижі Центр дії — так, панове, називається наша організація, яка об’єднала й згуртувала визначних діячів різних партій. Ядро Центру дії складають кадети, але до нашої програми та ідей з розумінням поставилися відомі діячі інших партій, починаючи з октябристів і кінчаючи есерами. А сьогодні на нашому засіданні присутній брат шановного господаря Костянтин Прокопович Василенко — соціал-демократ, і це зайвий раз свідчить про широкий фронт, який утворився останнім часом з представників усіх партій для боротьби з більшовиками та створеної ними Совдепії. Спочатку, панове, я хочу трохи зупинитися на загальному міжнародному становищі, що складається не на користь більшовиків. Тільки усвідомивши силу країн Антанти та їхню позицію щодо червоної Росії, можна побачити і перспективи нашої діяльності, бо самі ми, на жаль, не являємо зараз сили, котра змогла б подолати опір російського народу, який повірив демагогічним гаслам більшовиків і пішов за ними.

Микола Платонович зробив паузу, обвів присутніх уважним поглядом, намагаючись оцінити враження від своїх перших слів.

— Так от, пайове, міжнародне становище на нинішньому етапі складається цілком на нашу користь, і ми маємо скористатися з цього!

Костянтин Прокопович, почувши ці слова, іронічно гмикнув. Злість підступила йому до горла, та опанував себе й нічим не виказав справжніх почуттів — слухав Вакара й думав: от до чого дійшли пани кадети… Балакуни кляті, демагоги паршиві. Тепер вони готові прийняти будь-які програми й гасла, аби остаточно не потонути, а де були раніше? Пішли б за меншовиками, утворили б з ними блок — не відбувся б Жовтень. Ну, сиділи б, можливо, в опозиції, бо тільки меншовики могли б сформувати боєздатний уряд, але сиділи б тут, у Петрограді, Москві та Києві, а не в еміграції, керувалися б законами, прийнятими Установчими зборами, бо закони в демократичній державі можна тлумачити, зрештою, хто як хоче…

І був би він, Костянтин Прокопович Василенко, соціал-демократ і меншовик, не менше, ніж міністром України, звичайно, не самостійної України, як вимагали політики петлюрівської орієнтації, а у складі федерації, цілого конгломерату численних національностей Росії.

Костянтин Прокопович подивився на Чебакова, прочитав у прокурорському погляді відверту неприязнь. А Чебаков і не думав критися із своєю неприязню, він примусив себе прийти на це зібрання недолугих інтелігентів, як подумки називав кадетів, із суто тактичних міркувань. Він, Сергій Михайлович Чебаков, раніше не тільки не входив до жодної партії, а взагалі не визнавав ніяких партій, починаючи від октябристів і кінчаючи соціал-демократами та лівими есерами. Був чиновником, служив вірою і правдою режимові, на вершині якого стояв монарх. І це цілком улаштовувало Сергія Михайловича, бо мав певне становище й перспективи для просування по службі: почав судовим слідчим, п’ять років тягнув це ярмо й дослужився до товариша прокурора Києва. Після лютневої революції одержав по телеграфу наказ, підписаний міністром юстиції Керенським: зайняти посаду прокурора Київської судової палати. Залишався на цій посаді деякий час і за Центральної ради, потім Гетьманський уряд перевів його в Державний сенат. Тільки Петлюра звільнив Чебакова, залишивши без чинів і посад, і Сергій Михайлович й досі з лютою ненавистю згадував петлюрівщину. Хами й бидло, національного їм схотілося, росіяни їх не влаштовували — ну й що? Тепер сидять жебраками за кордоном і облизуються…

На щастя, Петлюрі не вдалося довго протриматися в Києві: прийшла доблесна Добровольча армія, про Чебакова Згадали й знову призначили прокурором судової палати. Потім кляті червоні розгромили Денікіна, і йому, відомому діячеві, довелося ховатися, тікати в Одеську губернію, влаштуватися діловодом епідеміологічного загону по боротьбі з тифом. Слава богу, після ліквідації загону вдалося, використавши нові довідки про сумлінну службу, влаштуватися знову в Києві, одержати посаду завідуючого відділом по денаціоналізації дрібного майна.

Чебаков люто стиснув кулаки, подумавши про своє теперішнє приниження. Дурні, останні дурні — і він, і колишній київський генерал-губернатор, і навіть сам їхня величність Микола II, панькалися з кадетами, думами, соціал-демократами… їх би всіх у холодні сибірські простори, мало стріляли й зовсім мало вішали, треба було подвоїти, потроїти кількість шибениць і в’язниць, оголосити терор, надзвичайне становище, все, що завгодно, аби зберегти монархію.

Чебаков не втримався і голосно кахикнув. Вакар здивовано зиркнув на нього, на мить затнувся, невдоволено поморщився.

— Отже, — вів далі, — на жаль, ставлення країн Антанти до Росії, нашої багатостраждальної матінки, зараз в основному хижацько, уряди багатьох країн дивляться на Росію як на можливу легку здобич, і цим визначається їхня політика й до емігрантських кіл…

Смирнов подав порожню чашку Марії Данилівні, й вона налила йому знову по вінця.

“А як ви гадали, — думав Смирнов, розмішуючи ложечкою цукор. — Закон історії: кожна сильна держава намагається підім’яти слабкішу. А Росія — масний шматок, найбільша країна в світі, кому не захочеться відкусити од такого пирога? І всі ми погодимося з цим: і ви, шановний пане Вакар, якщо візьмете владу, самі торгуватимете Россією. І я торгуватиму, — признався сам собі, — і я хочу, щоб прийшли до нас французи чи англійці, нехай навіть німці, ми відріжемо їм найкращі шматки, віддамо маєтки з наймаснішим українським чорноземом, укладемо концесії на найвигідніших для них умовах, піднесемо на блюдечку Баку й донецьке вугілля, тільки б вигнали більшовиків — комісарів у шкірянках, командирів з червоними та синіми “разговорами” на грудях, чекістів, аби знову загнуздали пролетарів та незаможніх, аби знову я переселився з Веронікою до шестикімнатної професорської квартири й двірник не дивився нахабно, а за квартал знімав кашкета”.

Але про що каже Вакар?

— На жаль, найдійовішою частиною російської еміграції є монархічні угрупування. Основу їх становлять колишні петербурзькі аристократи, титуловані дворяни, а також біле офіцерство, що емігрувало після поразки в Криму та на Далекому Сході. Центр дії, я і мої колеги Карташов, Чайковський, Демидов та інші, не поділяємо програми монархістів, і майбутня Росія уявляється нам як країна демократична. Росія нинішня, тобто Совдепія, сучасний суспільний уклад — лише проміжний етап у державному будівництві країни. Майбутній лад має бути обов’язково республікансько-демократичним.

Вакар побачив, як беззвучно, самими пальцями, поаплодував йому Чолганський. Здається, він недооцінив цього адвоката, вважаючи таким собі провінційним Плевако, котрий сам розчулюється од власних промов. А от зміг оцінити й іншого — отже, вслухається, аналізує, схвалює. Треба запам’ятати це прізвище — Чолганський — і коли вони візьмуть владу, запропонувати посаду в уряді.

А Чолганський, дивлячись на Бакара опуклими водянистими очима, розмірковував:

“Цей закордонний тип проголошує загальновідомі істини, та й суто ораторські прийоми його банальні: перепади від шепотіння до вигуків… Але про всяк випадок треба поаплодувати, це дуже легко, тільки поплескати пальцями, проте Вакар може звернути увагу на цей вияв визнання і колись згадати: у Києві є людина, котра за важких обставин підпілля й червоного терору пішла за ним”.