Олег Данилович сказав про це Наталі, може, трохи кострубатіше й незграбніше, ніж думав, та вона зрозуміла одразу, й світло з її очей полилося ще яскравіше, либонь, це саме щастя випромінювалося з них, і Олег Данилович вирішив: як мало іноді потрібно людині для щастя — сердечне слово, потиск руки або просто однаковий ритм дихання.

Олег Данилович відкинувся на спинку лавочки, тримав Наталіну руку в долонях, погладжував, відчуваючи її тепло й ніжність, ця ніжність наче переливалася у нього, й він повільно й докладно розповідав про знайомство з Шубравським і шофером Григорієм, про те, як Шубравський притягнув робочий одяг і які очі були в Грицька, коли відремонтована машина рушила з місця.

Раптом Наталя нахилилася і поцілувала йому руку. Олег Данилович засоромився і хотів відняти, проте не дала, цілувала не зовсім відмиті пальці, йому зробилося гірко від того, що посмів соромитися їх. Дав собі страшну клятву до скону віків пам’ятати цей день і, що б не трапилося, вічно кохати цю жінку з русими косами й зеленими очима. Здав: життя мінливе й нестале, все може статися за роки, що їм відведені, можливо, вони сперечатимуться і сваритимуться, все можливе, але він — чоловік, цим усе мовлене… Просто у хвилини душевної розхристаності слід згадати оцей передвечірній час у театральному сквері, зеленаве світло Наталиних очей і свої замащені та обціловані руки…

Олег Данилович заплющив очі й чомусь згадав, як уперше потрапив саме до цього скверу, де зараз так яскраво квітують братки. Було це давно, батьків запросив до себе професор Мерінг, тут стояв його будинок, далі — величезний сад, алеї, оранжерея і виноградники, а на місці сквера — замулений став з лататтям і жабами, вони кумкали й стрибали від нього в зеленкувату воду, хотів спіймати хоч одну, та мати відтягнула його від води — боже мій, як давно це було й чи міг він взагалі існувати в матроському костюмчику й береті з синім помпоном?

І які ще метаморфози готує йому життя?

Матроський костюмчик, полковничий мундир, бавовняний піджак автомеханіка… Що далі?

І сидить він у сквері навпроти монументальної театральної споруди, на місці, де колись кумкали жаби. А вгорі, на Банковій, височить будинок Городецького з химерами, і взагалі, чи не химерне все його життя?

Але ж хіба можна хоч секунду гудити життя, коли поруч сидить кохана жінка?

Раптом Наталя сказала:

— Сьогодні заходив до мене Олекса.

— Який Олекса? — не збагнув Олег Данилович.

— Я ж колись казала: Олекса Яковлєв…

Тепер Олег Данилович згадав: Олекса Яковлєв, студент університету, залицявся до Наталі, коли вона була ще гімназисткою. Серце тенькнуло, і Олег Данилович уперше відчув укол ревнощів.

— Чого хотів? — запитав.

— Тобі ж відомо: ми посварилися і рідко бачились. І в цей час я зустріла тебе…

— А тепер знову з’явився…

— Ти в мене єдиний. — Наталя, не соромлячись перехожих, поклала Олегові Даниловичу голову на груди, зазирнула йому у вічі й сказала: — Просто не знаю, що б трапилося, коли б ми не спізналися. Не уявляю собі життя без тебе.

— Але ж кохала Олексу… — вирвалося в Олега Даниловича, і йому одразу стало соромно за ці необачливі слова: кому потрібна ця слов’янська манера все ускладнювати, мучити себе та інших?

І справді, обличчя в Наталі якось поменшало, у куточках губів з’явилися зморшки, очі потемнішали й зіниці поширшали.

— Певно, кохала, — погодилася якось жалібно. — Але не так, як тепер.

— І ти сказала йому про це? — запитав Олег Данилович, із жахом усвідомивши: мовить зовсім не те, що треба.

— Я пояснила, що вийшла заміж. От і все…

— Звичайно, люба, — одразу пом’якшав Олег Данилович, збагнувши, яким жорстоким був щойно. — Давай забудемо про це.

Наталя знову торкнулася його руки теплими губами, а він відкинувся на спинку лави, підставивши обличчя розсіяним сонячним променям. Дивився, як осипається каштановий цвіт з дерев, і від цього раптом зробилося тоскно, наче усвідомив, що все у житті скороминуче, можливо, і любов…

А Наталя пестила йому руки, і Олегові Даниловичу зробилося ніяково від цієї думки: мине їхнє життя, а любов лишиться, бо тіло тлінне, а людський дух невмирущий. Колись навіть каштан, під яким вони сидять, всохне, а їхня любов розчиниться в просторі, сягне неба, сяятиме і сонячним, і місячним світлом — сяятиме, поки не згасне саме сонце.

Від усвідомлення цього стало радісно й водночас тривожно. Либонь, таке почуття опановує людину в моменти найвищого піднесення духу або повного злиття з природою, тої щасливої і неповторної хвилини, коли напевно знаєш, що житимеш вічно й слід твій обов’язково лишиться на землі.

Олег Данилович піднявся з лави якийсь урочистий і оновлений. Наталя одразу помітила це й посміхнулася йому, вони взялися за руки справді як молодята і пішли по Ольгинській вгору, бо Серафима Володимирівна, Наталина мати, вже зачекалася з обідом.

Наталчин будинок стояв на розі Садової та Олександрівської, добротний житловий будинок, де колись їхня сім’я займала п’ятикімпатну квартиру. Батько, відомий київський адвокат, помер у шістнадцятому році, й вони з матір’ю перейшли до менш комфортабельного трикімнатного помешкання, а тепер їх ущільнили: підселили родину робітника з “Арсеналу”, токаря з жінкою, тихих і непомітних людей, що не завадило Серафимі Володимирівні мало не тиждень втрачати свідомість і хапатися за серце. Здасться, вже заспокоїлася, бо Берта Абрамівна з четвертого поверху, вдова колишнього члена правління Азовського банку Файнштейна, популярно пояснила: дякуйте богові, що лишили дві кімнати, могло статися навпаки — отим пролетарям дали б більшу житлоплощу, а вас, як “колишніх”, витурили б у кімнату з вікнами у двір.

Наталя швидко налагодила стосунки з новими сусідами. Тендітна, тиха Євдокія, котру Серафима Володимирівна Демонстративно не помічала, якось пригнічено посміхалася їй, та Наталя влаштувала чай, запросила Євдокію з Тихоном, вони просиділи цілий вечір, і Олег Данилович переконався: з сусідами можна не тільки мирно співіснувати, але й підтримувати гарні стосунки. Звичайно. Тихін не був обізнаний з давньогрецькою історією і мав слабке Уявлення про політекономію, проте був першокласним токарем, доброю людиною з досить твердими житейськими переконаннями. До більшовицької партії не вступив, однак очолював на “Арсеналі” якийсь профспілковий осередок. Тепер, крокуючи широкими сходами, Олег Данилович подумав, що вони з Тихоном — одного поля ягода, й ця думка не подратувала його. То нехай Серафима Володимирівна приндиться разом з Бертою Абрамівною, а вони з Наталею після обіду підуть до парку чи подадуться на Тарасівську до Василенків — сьогодні слід якомога скоріше зникнути з дому, аби не бачити зневажливі погляди Серафими Володимирівни, якими обдаровуватиме новоспеченого робітника.

Певно, шкодує, що Наталя порвала з Олексою…

Думка про Яковлєва не потішила. І треба ж таке: з’явився, коли у них з Наталею тільки почалося життя, під час медового місяця, щоб ложкою дьогтю зіпсувати цей мед. Пусте, вирішив, ніякий дьоготь не зіпсує їхнє життя.

Та все ж думка про Яковлєва не полишала Олега Даниловича, і він пригадав, що ж йому відомо про Олексу. Колись Серафима Володимирівна завела з Бертою Абрамівною в його присутності розмову про Яковлєва. Мовляв, який вихований, інтелігентний та розумний юнак, не те що деякі… Тоді Олег Данилович ще не вважався “деяким”, до нього ставилися як до полковника, а цей чин колись у цивільному табелі про ранги прирівнювався до статського радника. Серафима Володимирівна аж захлиналася від пихи, згадуючи, що в них колись бували сам цукровий магнат Терещенко і дійсний таємний радник Волобуєв, її познайомили навіть з самим Родзянком — які це були благословенні й неповторні часи! А тепер в сусідах арсенальський токар…

Але все ж — про Яковлєва…

Олег Данилович дізнався тоді, що Олекса — син чиновника, вчився в університеті, та рекомендував себе як театральний критик. Здається, служив прапорщиком, потім був демобілізований з армії через хворобу, працював у театрі “Летюча миша” і з ним під час громадянської війни подався до Одеси. Але скоро театр припинив існування, і Яковлєв став одним з фундаторів нового театру “Червоний факел”. Потім повернувся до Києва, написав драму “Гедзь”, займався перекладами з французької…