— Жартуєте! — недовірливо війнула віями Соня, та дивилася серйозно, і Хаблак, щиро переконаний, що прожив день недаремно, ретирувався з приймальні.

— Літак уже в повітрі, і я їду в Жуляни, — сказав йому в кабінеті Зозуля.

— Зазирни до Соні.

Лейтенант почервонів.

— Полковник викликає?

— Ні, полковникова.

— Смієшся?

— Аніскілечки. Колись ти обов’язково станеш полковником, а Соня, відповідно, полковниковою.

— Робити вам усім нема чого.

— Роботи в нас з тобою досить, а до Соні зазирни.

— Ну тебе! — Зозуля вдав, що розсердився, однак Хаблак був упевнений, що не мине приймальні.

Через годину лейтенант привіз дві фотографії. Першу Хаблак одразу відклав.

— Бармен? — запитав.

— Точно.

— Так я й знав.

З фотографії дивився чоловік з хрящуватими вухами й зморшкуватим чолом. Такий, як описав його Бурнусов.

Зозуля розклав фотографії на столі. Десяток знімків, серед яких були фотографії Панасенка та Макогона.

Бурнусов зайшов до їхньої кімнати, якось злодійкувато озирнувся на конвоїра і понятих, що примостилися біля стіни, й відразу попросив закурити. Капітан витягнув зі столу ароматне “Золоте руно”, Жека наче ненавмисне взяв одразу дві сигарети, жадібно затягнувся, і обличчя в нього Посвітлішало.

Хаблак запросив його до столу. Бурнусов лише зиркнув на фотографії і одразу тицьнув пальцем у знімок Макогона.

— Він! — вигукнув з торжеством, немов брав участь у серйозній операції і вже затримав злочинця. — Він, сука, звів мене з пуття й підмовив до злочину. І я радий, що ви знайшли його.

Хаблак подумав: ще секунда, і Жека почне співати дифірамби працівникам міліції. Обірвав Бурнусова:

— Ви твердите, що на цьому знімку зображена людина, яка підмовила вас убити Ситника й заплатила за це чотири тисячі карбованців?

— Він, падло! — ще раз затягнувся сигаретним димом Бурнусов і струсив попіл просто на підлогу.

Зозуля склав протокол, і Бурнусова вивели. Хаблак відпустив понятих і Подзвонив Дробасі.. Доповідав про зроблене і уявляв, як Слідчий тримає лівою рукою трубку, а нігті правиці нервово полірує об лацкан піджака.

— Життя дивовижне й чудове, — нарешті тихо засміявся Дробаха, і капітан міг дати голову на відсіч, що цієї миті слідчий дмухає на кінчики пальців.

— Дивовижне! — погодився Хаблак. — А також, як ви зовсім справедливо зволили зазначити, чудове. Цілком поділяю ваші думки.

Але Слідчий не образився на іронію, можливо, навіть зовсім не помітив її.

— Порадьтеся з Михайлом Карповичем, — сказав, — гадаю, вам слід завтра вранці вилетіти в Одесу. Для персонального знайомства з вельми нешановним громадянином Макогоном.

— Тільки для знайомства, — підтвердив Хаблак. — Брати його передчасно.

— Ні-ні… Ми ж не знаємо, де чаша. Походіть навколо Макогона, придивіться до сучого сина, подихайте його повітрям.

— Випийте з ним по келиху коньяку…

— І це не виключено, дорогенький, він на те й бармен, щоб наливати.

— Не доливати…

— Звичайно. Бачите, чотири тисячі виклав не задумуючись, для нього чотири тисячі, як для нас з вами чотири карбованці.

— Догрався, нах-хаба, — вигукнув Хаблак, — і ми візьмемо його за барки.

— Зараз він нервує, — роздумливо мовив Дробаха. — Мабуть, уже знає про арешт Бурнусова і не може не нервувати.

— Але ж вважає, що не залишив слідів.

— Все одно, на душі в нього неспокійно. Будьте обережні, Сергію Антоновичу, Макогон тепер і свою тінь підозрює. Не шукайте з ним прямих контактів. А якщо дізнається, що ви з Києва…

— Ну, що ви! — перебив Хаблак. — Директор магазину зі Львова чи Ужгорода. Грошовита людина у відпустці, котра не від того, щоб купити якихось дві—три сотні доларів.

— Гаразд, — схвалив Дробаха, — вам комерційного хисту не позичати. Ютковською я займуся сам.

— Зозуля зв’яже вас із завідуючим перукарнею. Гарний хлопець і обіцяв допомогти.

— Дзвоніть з Одеси. Завтра.

— Домовились.

Хаблак поклав трубку й пішов до Каштанова.

8

Одеса зустріла Хаблака холодним осіннім дощем. Старший лейтенант Волошин, який чекав Хаблака в аеропорту, пояснив: тільки вчора подув бора, холодний північний вітер, який налітає на Чорне море через Новоросійськ, паскуднішого вітру одесити не знають, він розгойдує море до дванадцяти балів і примушує теплолюбних мешканців південного міста одягати ледь не зимові пальта.

Капітан критично оглянув свій плащ, підбитий риб’ячим хутром, модний світлий плащ з погончиками й різними нікельованими цяцьками, котрий і личить носити заможному львівському торгашеві, Волошин заспокоїв його: мовляв, зимові пальта — гіпербола і ніхто в Одесі — він має на увазі лише справжніх одеситів — не дозволить собі в жовтні вийти на Дерибасівську в шубі. То більше, бора скоро вщухне і знову на одеському синьому небі сяятиме жарке сонце. Він так і сказав: на одеському синьому небі, і Хаблак зрозумів, що має справу з корінним одеситом. Це влаштовувало капітана: в славетному причорноморському місті хоч і бував, однак знав його погано і сподівався на допомогу старшого лейтенанта.

Волошин повідомив, що номер у готелі “Моряк” зарезервований. Дзвонили туди, як і годиться, з міського торговельного відділу, отже, в готелі всі знатимуть, що Хаблак — якесь цабе з торговельного світу; тили йому забезпечені, решта залежить від нього, а якщо знадобиться допомога — залишив номер телефону й поставив до відома, що з восьмої до десятої вечора про всяк випадок сидітиме в барі.

Просторий засклений хол готелю вразив Хаблака якоюсь офіційністю й холодом: холодно тут було й в прямому смислі слова, палити ще не почали, а клятий бора видував тепло й грюкав скляними дверима так, що Хаблак дивувався, як ще вигримувало скло.

Капітан віддав адміністратору документи й уважно роззирнувся довкола. Просто з вестибюля ведуть круті сходи, вкриті, як і годиться, килимовою доріжкою. Ліворуч коридор — там, згідно позначок, перукарня і ще якісь господарські приміщення. У хол виходили й скляні двері бару — ще замкнені, — бар відчинявся о дванадцятій. Хаблак зиркнув на годинник: приблизно хвилин через сорок він побачить Макогона — людину з хрящуватими вухами й чолом мислителя, великим і зморшкуватим, за яким чомусь ховаються зовсім чорні й низькі думки.

Номер виявився невеличким, проте затишним і зовсім не холодним, видно, бора ще не встиг вистудити його.

Капітан повільно розклав речі, мав нарешті досить часу, це траплялося не так уже й часто, і він насолоджувався повільним плином хвилин. У Києві вони летіли, поспішали, обганяли одна одну, разом з ними поспішав і він, весь час боячись не встигнути, а тут хвилини наче зупинилися, тепер Хаблак мусив підганяти їх, однак не робив цього, бо знав, що, можливо, скоро вони знов полетять з неймовірною швидкістю і він, як завжди, не встигатиме за ними.

Хаблак зав’язав строкату польську краватку й одягнув чорний шкіряний піджак, цей піджак з неймовірними труднощами дістала йому Марина, а він носив його недбало, наче й не було цих труднощів і наче все життя носив лише модний і дорогий одяг. Згадав свій ще, здається, зовсім недавній студентський благенький костюмчик, він ходив з хлопцями розвантажувати вагони й придбав найдешевший костюм, але й тепер той костюм видається йому розкішним — сірий, з полиском, вовною там і не пахло, навіть напіввовною, чиста синтетика, проте як дивилися на Сергія дівчата на вечорі в гуртожитку — модний і трохи гордовитий, а може, ця пиха йшла від сором’язливості й незручності: все ж костюм сковував йому рухи.

А зараз він носить чорний шкіряний піджак, як людина, котра дивиться на життя з висоти своєї промтоварної величі.

У барі було вже зайнято кілька столиків: біля стійки сиділи троє невизначеного віку чоловіків у твідових піджаках, один — у замшевій куртці, дві розмальовані дівчини тягнули через соломинки коктейлі у кутку й літня жінка, певно, працівниця готелю, квапливо сьорбала каву.

Бармен стояв за стійкою: у білій акуратно випрасуваній куртці й чорній бабочці, справді мав високе чоло і, якщо б не приплюснутий ніс і запалі очі, скидався б на професора. Він зиркнув на Хаблака байдуже, та очі мав чіпкі, і капітан зрозумів, що Макогон запам’ятав його.