Дід Ілля завжди робив усе, що просили, не вимагав платні, не відмовлявся, правда, коли й платили — хто скільки міг, двадцять копійок чи навіть десять, все ж у господарстві згодиться. Крім того, хотів зробити матері подарунок і збирав гроші на нього: дзеркальну шафу тої ж фабрики Боженка, на якій працював колись, була та дзеркальна шафа дуже модною, і мати мріяла про неї, бачив — стоїть зараз у Ростові в кімнаті ліворуч, тож купив її дід Ілля на складені від дрібних заробітків копійки.

Сергій одразу згадав оту шафу — стару, з потемнілим дзеркалом, таких тепер не знайдеш, хіба що на звалищі.

Хаблак мимоволі зиркнув на гарні меблі, дядько Тихін перехопив цей погляд, одразу зрозумів племінника, поплескав його по коліну.

— Дай боже, хлопче, гарно живеш, і щоб ніколи не звідав біди. Хоча, — кахикнув не дуже впевнено, — бідність і загартовує. Принаймні знаєш ціну кусня хліба, ми вже іноді не дивимось і на булку з маслом, а на чорний хліб з сіллю й поготів. А дід Ілля і цієї булки з маслом за життя не наївся досхочу. Збирав копійки, назбирає карбованця, загорне в папірець і до скриньки. Була в нього така скринька, невеличка, де зберігав свій скарб: інструменти, якісь старі журнали, парадні чоботи, бачиш, у них він і сфотографований, пошив ці чоботи ще до революції й доносив до війни не ремонтуючи. Може, набійки на підбори ставив, але й взував чоботи рідко, на свята чи куди в гості.

Складав, отже, дід до скриньки зароблені копійки, а я дивився й заздрив, дуже мені карбованець потрібний був на олов’яного пугача, який стріляв справжніми пробками, стріляв — і пахло сіркою: у хлопця з сусіднього будинку був такий, за ним ходила вся наша Велика Шиянівська, — боже мій, який розкішний був пістолет і як мені його хотілося!

Дядько Тихін побачив трохи іронічну посмішку на Марининому обличчі, затнувся й сказав ніяково:

— Звичайно, тепер це смішно, у тебе народиться син, Маринко, і ти накупиш йому гору іграшок, але ж усі вони не будуть варті того олов’яного пістолета, бо пам’ятатиму його все життя: з-за нього вчинив крадіжку.

Замикалася дідова скриня невеличким замком. Малий був я, та винахідливий шибеник: дістав десь цвях, зігнув, поколупався в замку й відімкнув скриню. Зверху в окремому відділенні праворуч лежали якісь дідові документи, туг же стояли акуратні стовпчики загорнутих у папірці мідяків і срібних монет — дідів жебрацький капітал.

Спочатку хотів схопити один стовпчик, карбованця б мені вистачило, але, розміркувавши, вирішив, що дід одразу помітить пропажу, стовпчиків стояло не так уже й багато, десять чи трохи більше. І тоді я відібрав з кожного стовпчика по десять копійок, наївно вирішивши, що дід, звичайно, ніколи не подумає на мене, гадатиме, що прорахувався — старий вже, міг і справді прорахуватися.

Наступного дня олов’яний пугач був мій, я стріляв з нього сірчаними пробками, і дворові хлопці поштиво ходили за мною. Декотрі з нахабніших просили дати вистрілити, це була межа бажань і мало не нездійсненна мрія, бо кожна пробка коштувала гроші, кілька копійок, але де їх візьмеш?

Хлопці пішли шукати пляшки, в декого зберігалися в загашнику, одна пляшка — три постріли, але я давав стріляти лише двічі, мусив же мати якусь вигоду від власної зброї!

Назбиравши дріб’язком карбованців десять — п’ятнадцять, дід ходив міняти їх на паперові гроші. Я з острахом чекав цієї події: варто дідові поскаржитися матері — й була б біда. Мати мала важку руку, не спускала нам нічого, й навіть за дрібні провини ми часто одержували паска. Непогане навчання, мушу сказати, тепер воно не в пошані, але іноді ой як потрібне, запам’ятай, Сергію, й не думай, що твій старий дядько верзе дурниці. Чи не так?

Хаблак не відповів, хоча подумав, що багатьом із тих, з ким він має справу, свого часу, на жаль, не давали березової каші і, либонь, добре, що дядькова перша й така наївна крадіжка не переросла в серйозніші.

А дядько й не чекав Сергієвої відповіді. Мусив виговоритися, щось, певно, мучило його, бо вчепився в коліна пальцями так, що суглоби побілішали, пригнувся, трохи похитався, як заведена лялька, й вів далі:

— Я бачив, коли дід діставав свої гроші із скриньки. Він пішов до магазину, а я подався на сусіднє подвір’я — була неділя, мати збиралася смажити свої знамениті котлети, та навіть вони не могли втримати мене — ляк перед розплатою переміг. Чесно кажучи, це тепер я так думаю, а тоді більше мучила невідомість, краще б мати одразу відшмагала мене, либонь, стало б легше — вже не було втіхи від того пугача, заховав його в сараї у дрова, й хлопці даремно приходили з пробками.

Дід повернувся скоро. Я спостерігав з-за паркану, як він прошкував протилежним боком вулиці. Гадав, що буде розгніваний чи принаймні знервований, проте дід ішов повільно, підставивши обличчя сонцю й посміхався якщо не радісно, то якось світло: видно, теплий день тішив його, а на деревах цвірінькали горобці й навіть якась птаха голосно, на всю вулицю співала свою нескінченну пісню.

“Ну от, — з задоволенням подумав я, — все гаразд: дід вирішив, що прорахувався, а якщо так, чого мені хвилюватися?”

Тим більше, що мати вже, певно, почала смажити котлети, на якусь мить я навіть відчув їхній божественний запах і, забувши про все, побіг додому.

Дід майстрував табуретку. Він подивився на мене лагідно, ще й погладив по голівці, і гарний настрій повернувся до мене. Захотілося бігати, співати, я любив свого діда як ніколи, запропонував допомогти, та він відмовився. Тоді я й справді заспівав, голос у мене не такий, як у твого батька, і слуху не мав, але, здається, співав я тоді єдиний раз у житті чудово. Мати насипала борщу, а котлети шкварчали на сковорідці: що ще потрібно для справжнього щастя?

Потім я ще двічі чи тричі лазив до дідової скриньки і жодного разу він ані слова не сказав мені, хоча, звичайно, догадувався про все. Кілька разів я перехоплював його докірливі погляди, однак гадав: перебільшую, просто дід по своїй старечій наївності й досі вважає, що прораховується.

Розумієш, який був у нас із Антоном дід, твій прадід Ілля, яку золоту душу мав і яке справді янгольське серце!

А потім мене спіймав на гарячому Антін. Мені здавалося, що він пішов кудись разом із дідом, та Антін несподівано повернувся, зазирнув у вікно й побачив, що я сиджу біля відчиненої скриньки. Перестрибнув до кімнати, підійшов, нічого не кажучи, побачив мої сповнені жаху очі й тільки мовив:

“Замкни, і щоб ніколи… Бо голову відірву!”

Я знав, що жарти з Антоном погані, та й був він для мене найбільшим авторитетом — намагався й не дивитись на дідову скриню.

Це трапилося за рік до війни. Влітку сорок першого Антін закінчив школу, поступив до військового училища; почалася війна, й ми його більше не побачили. Прийшли гітлерівці — люди голодували, голодували й ми — ще дужче за інших, бо ті, хто мав якісь речі, ходили по навколишніх селах і міняли їх на харчі.

А що було в нас?

Якось пішов я з матір’ю пішки до Бородянки. Мати вирішила обміняти найкоштовніші наші речі, свою білу вовняну хустку та ватяну ковдру. Нам пофортунило: виміняли ми за них півмітка картоплі та шмат сала. Коли б ти побачив, якими очима дивився дід Ілля на картоплю й сало! Він був зовсім старий, потребував хоч якогось харчу, згасав на очах, а я зовсім не звертав на те уваги.

Ми з матір’ю порахували картоплини й вирішили розтягнути наші припаси хоча б на місяць. Десяток картоплин на день — це на чотирьох: мені, матері, сестрі й дідові Іллі. До смішного мало, голод мучив нас щоденно, щохвилинно, та й зима видалася суворою; мати з сестрою зібрали рештки речей і знову подалися на села, у нас з дідом лишилося три десятки картоплин, ми мусили перебитися ними принаймні з тиждень. Кошик з тими злощасними картоплинами стояв біля пічки, весь час притягуючи наші голодні погляди. Вранці на залишках гасу я розпалив примус, поставив варитися кілька картоплин. Дід уже рідко коли підводився з ліжка, дров не було, в кімнаті холодно — він лежав, накритий “кимсь лахміттям. Я вирішив розібрати стінку нашого сарая, — дошки там були гнилі, — взяв сокиру й подався надвір. Скоро замерз, повернувся до хати, відчинив двері й побачив, що дід їсть напівсиру картоплю. Отак кусає і жує — наш недоторканий запас.