І знову зал вибухнув оплесками.
“Ми поставимо цей народ на коліна!” — вигукнув хтось.
Фон Тадден поморщився: загалом правильно, хоча й надто прямолінійно. Поки що слід загравати з народом. Заперечив:
“З людини, яка стоїть на колінах, ніколи не вийде гарного солдата. Ми ж мусимо тримати в руках зброю! Лише тоді зможемо успішно розв’язати проблеми, що стоять перед нацією!”
Отже, фон Тадден уже мріє про війну…
Карл заплющив очі й побачив дуло автомата, яке перетворюється на гарматне жерло. Невже це видіння переслідуватиме його все життя? І чи не час покласти край убивствам? Майнула думка: цей майбутній фюрер божевільний, його треба ізолювати від громадськості…
Та фон Тадден продовжував твердо й упевнено, він холодно дивився в зал, і в очах у нього не було божевільного блиску:
“Наша партія починає передвиборну боротьбу сильнішою, ніж будь-коли. Я твердо вірю в свого співвітчизника, я знаю душу свого народу, її невичерпні сили. І ці сили використовуються нинішнім урядом бездарно, якщо не сказати — злочинно!”
“Для чого використовуються бездарно? — хотілося б запитати Карлові. — Для нагнітання військового психозу і створення запасів зброї?”
Фон Тадден наче прочитав його думки і впевнено кинув з трибуни під бурхливі оплески присутніх:
“Ми даємо близько сорока процентів звичайних сил НАТО, і вже час одержати нам відповідне право голосу в командуванні НАТО!”
Карл збагнув: армії західних держав у Європі мають перейти під верховне керівництво німецьких генералів. Оце фінт! До такого не додумався б і сам Адольф перший!
Замислившись, Карл не почув, з чого почав Йоахім Шліхтінг нараду неонацистських бонз.
У Шліхтінга, здавалося, все було видовжене: висока, суха, наче кипарис, людина з довгастим обличчям і руками шимпанзе, які звисали нижче колін. Довгий червонуватий ніс і підборіддя, що йшло клином униз, робили його постать ще вужчою. Він стояв, спираючись на довгий полірований стіл — лискуча поверхня відбивала його постать і ще подовжувала, робила нереальною, наче не людина нависала над столом, а виготовлений невдахою-майстром карикатурний манекен чи лялька-гігант для ярмаркового балагана. Але, на відміну від велетнів, які висміюються в лялькових виставах за незграбність і тупість, Шліхтінг не проголошував глупот, і Карл подумав, що краще б він пошився в дурні, бо говорив справді страшні речі.
— Ми переходимо в наступ на всіх ділянках, — казав, наче йшлося про випуск нової зубної пасти чи нейлонових шкарпеток, — і кінцева наша мета — мати більшість у бундестазі й сформувати свій уряд, який поведе Німеччину новим шляхом. Якщо коротко сформулювати нашу передвиборну програму, то вона складається лише з кількох пунктів. Перше: очистити громадське життя країни. — Вуста в Шліхтінга ледь розтяглися, може, він посміхнувся, а може, просто поморщився. — Декого не влаштовує абстрактність цієї вимоги, та, гадаю, всі присутні знають, від чого слід очищати наше життя… Насамперед від лівих крикунів, комуністів. І тут ми завжди будемо вкрай нещадними!
“Концтабори?” — хотів запитати Карл, та прикусив язика: його лише виставлять звідси, а коли ще буде можливість послухати відверті розмови нових німецьких фашистів?
Сьогодні вранці він подзвонив Йоахіму Шліхтінгу, знайшовши номер телефону маєтку “Берта” в довіднику, й той призначив йому побачення в центрі Ганновера на штаб-квартирі найперспективнішої, як висловився, з німецьких політичних партій — НДП.
Це побачення відбулося перед самісінькими зборами. Почувши, чого з’явився Карл, Шліхтінг зрадів і розхвилювався, навіть розчулився. Він гадав, що все вже загинуло — і списки, і гроші, і пароль — і треба ж таке… Отже, життя починається заново…
Запросив Карла побути на зборах і потім рекомендував партійним керівникам як представника одного з закордонних центрів. Не хотів ані на секунду розлучатися з ним, поки вони не домовляться остаточно. Як зрозумів Карл, Шліхтінг посідав у партії мало не таке ж становище, як і офіційний її голова фон Тадден, — він був мозковим центром НДП, розробляв її програму й спрямовував діяльність, а найголовніше, як колишній промисловець, здійснював зв’язки партії з промисловими магнатами: без їхньої фінансової підтримки на діяльності неонацистів одразу можна було поставити хрест.
Шліхтінг зауважив:
— Друге. Ми вимагаємо поновити німецький генеральний штаб, бо без цього наша держава ніколи не займатиме того становища в Європі, яке належить їй по праву. Далі. Ні в якому разі не визнавати так звану Німецьку Демократичну Республіку. Навіть думка про це є зрадою інтересів Великої Німеччини, як і думка про те, що ми можемо відмовитися від територій, утрачених під час другої світової війни.
— Геть кордони по Одеру — Нейсе! — прогудів, наче в трубу, опецьок, що сидів другим від проходу. — Я вітаю заяву судетських німців про те, що вони не заспокояться, поки не замостять чеськими черепами Вацлавську площу в Празі!
— Слушно! — підвів довгу руку Шліхтінг, і здалося, що він дістане пальцями стелі. Загримав над столом, буцімто в нацистському вітанні, й вигукнув: — Ми вимагаємо покінчити з однобічною оцінкою минулого і осудженням третього рейху! Мюнхенська угода дійсна, і ми не відмовимося від неї!
“Все йде до одного. Війна…” — збагнув Карл. Уважно подивився на Шліхтінга — ні, не божевільний, але ж нормальна людина не може не розуміти, що принесе війна й чим вона може закінчитись! Віра в те, що весь західний світ об’єднається проти комунізму? Але ж уже зараз кількох водневих бомб вистачить, щоб знищити всю Німеччину…
Якась сила підкинула його зі стільця, хотів уже запитати: “На що ви розраховуєте?” — та зустрівся поглядом з тим опецьком, що вимагав замостити празьку площу чеськими черепами, й сів.
Хіба доведеш такому що-небудь? Його треба бити по голові, бити систематично, лише тоді — ні, не свідомість пробудиться в ньому, а страх, та й це буде величезне досягнення і, може, чогось навчить інших…
А Йоахім Шліхтінг? Той не може не знати, куди він іде й до чого це може призвести.
Карл кілька секунд спостерігав за впевненими жестами Шліхтінга — так, цей усе продумав до кінця. і його не збити з обраного шляху. Десь у глибині душі він знає, чим закінчиться їхня авантюра, та все ж не вірить у можливість ганебного кінця, сподівається на щасливий лотерейний квиток, нехай один із тисячі, але ж комусь він повинен випасти! Такому наплювати, що загинуть мільйони, — аби вижив він. Його не залякати мегатоннами, він, прийшовши до влади, найперше збудує собі під землею надійний бункер — зкалюгідний дурень, хіба фюрер третього рейху не набудував “вовчих лігв”, по руїнах яких тепер блукають туристи?
Але про що веде далі Шліхтінг? Карл прислухався.
— Одне з наших невідкладних завдань, — Шліхтінг сів, поклавши руки на стіл: вони, здається, жили окремішньо від нього, самі рухалися й постукували нігтями по полірованому дереву, — так, одне з невідкладних наших завдань полягає в зміцненні зв’язку партії з бундесвером. Наше військове бюро, панове, твердить, що кожен четвертий німецький військовослужбовець схильний підтримувати НДП. Два генерали й п’ять полковників вступили до партії, це — перший крок, перший струмочок, котрий, сподіваюсь, стане повноводною рікою. Бо чого може досягти справжній офіцер при нинішньому немічному уряді? Дослужитися до оберста, одержати пенсію. Справжньому офіцерові потрібна війна, ми почнемо її, і офіцери стоятимуть перед нашою штаб-квартирою в черзі по фельдмаршальські жезли!
— Стоятимуть! — стукнув кулаком по столу опецьок. — Але ми не повторимо помилок фюрера й дамо їх лише достойним!
— Браво, Радке! — Шліхтінгові долоні відірвалися від столу, заплескали. — Під кінець, панове, я хочу поінформувати вас, що переговори, проведені нами з деякими представниками фінансової олігархії, закінчились успішно. Наша каса поповнилася новими внесками, які дають нам можливість не скупитися під час виборів до ландтагів, а в перспективі й до бундестагу. Маємо реальну можливість провести до федерального парламенту спочатку п’ятдесят — шістдесят депутатів, ми підірвемо бундестаг зсередини, історичний досвід фюрера окрилює нас, і ми переможемо!