— Півтори тисячі… — задумливо повторив Хаблак. — Менше, ніж знайшли в кишені Манжули.

— Нічого собі, кишенькові гроші… — підтакнув Басов. — Що робитимеш?

— Нічним рейсом до Києва. Чомусь мені здається: звідти нитки тягнуться: київський рейс, потім вишнева київська “Волга”… Порадимося з Дробахою і завтра тобі подзвонимо. Квиток на літак візьмете?

— Це в наших руках, — посміхнувся Басов.

11. Дробаха слухав Хаблакову розповідь про одеські події й потихеньку та зосереджено дмухав на кінчики пальців.

— І якого ж висновку ви дійшли? — запитав нарешті.

— Треба шукати вишневу “Волгу”.

— Слушно.

— І чоловіка, схожого на Енгібаряна. Це не так уже й складно.

— Згоден, майоре, розмірковуєте логічно, але, чесно кажучи, мене найбільше цікавить карпатський вояж Манжули.

— Може, останні події пов’язані саме з цим вояжем, як ви зволили висловитись?

— О-о, ми вже перейшли на дипломатичний лексикон… — м’яко посміхнувся Дробаха.

— Мабуть, з мене ніколи не вийде дипломата.

— Уже, — заперечив Іван Якович, — уже вийшов, товаришу майор. Мусите знати: гарний криміналіст — ніщо без дипломатичних здібностей.

— Вважаєте?

— Упевнений. Маю на увазі не зовнішній дипломатичний лоск, а вміння тримати себе, знайти підхід до людини, потрібні слова.

— Затуманити супротивникові голову, обвести його навколо пальця?

— Якщо хочете, й це… — Дробаха не сприйняв легкої Хаблакової іронії. — Отже, усі сили на розшуки вишневої “Волги”… Але не забувайте про Бляшаного та Лапського, все може бути, шановний Сергію Антоновичу.

— А науково-дослідний інститут? — поцікавився Хаблак. — Ви називали якогось Курочка.

— Ставимо крапку, — відмахнувся Дробаха. — Вчора подзвонив мені з Одеси академік Корольков. Вибачався… Виявляється, зовсім забув, що в Борисполі перед посадкою дістав із валізи теку з якимись розрахунками. Хотів подивитися на них у літаку. Тека лежала на дні валізи і, коли б у ній було б щось стороннє, скажімо, міна, Корольков обов’язково б її помітив.

— Біс його зна що! — розсердився Хаблак. — Водять нас за ніс.

— Киньте, — мовив примирливо Дробаха, — не забувайте: сам Корольков! Він весь у своїх формулах і розрахунках, Для чого йому забивати баки валізами? Слава богу, хоч згадав… Але, — зсунув брови, — й ви не забивайте собі баки Другорядним. Перевірку Лапського та Бляшаного доручимо іншим. А вам треба зайнятися готелями.

— Якими готелями? — щиро здивувався Хаблак.

— Не підмінюватимете ж ви автоінспекцію… Вишнева “Волга” — їхня справа, а Манжула, мабуть, мешкав десь у готелі…

— Так, у готелі, він казав про це.

— Якому?

Хаблак лише знизав плечима, а Дробаха повчально мовив:

— У готелі могли запам’ятати Манжулу, Ви кажете, чоловік помітний — поцікавтесь у чергових, покоївок, може, за щось і зачепитесь.

Звичайно, Іван Якович мав рацію, і Хаблакові навіть зробилося соромно, що сам не додумався до таких елементарних речей. Однак не став займатися самокатуванням, зрештою, вони з Дробахою підстраховують один одного, та й взагалі давно відомо, що один у полі не воїн.

За годину Хаблакові доповіли, що Михайло Микитович Манжула протягом двох тижнів (він виписався з готелю в день злощасного одеського рейсу) знімав двокімнатний номер,“люкс” у готелі “Київ”. Хаблака це розсердило: він, майор міліції і старший інспектор Київського карного розшуку, тільки раз мешкав у “люксі” значно скромнішого готелю “Моряк” — і то завдяки тому, що приїхав до Одеси разом із слідчим з особливо важливих справ, а тут якийсь пройдисвіт, нах-хаба, як подумки обізвав його Хаблак, так, нах-хаба у білих джинсах чи японському вельветовому костюмі, дармоїд, котрий дозволяє собі не працювати півроку, розкошує в комфортабельному “люксі”.

Чому?

Так і запитав у адміністраторки: чи не пам’ятає випадково постояльця Манжулу Михайла Микитовича й на якій підставі той оселився в “люксі”?

Адміністраторка, симпатична жінка з густо нафарбованими губами, наморщила свого гарного кирпатого носика, трохи подумала, проте Манжули не пригадала чи вдала, що не пригадала. Вона погортала якийсь журнал і повідомила: товариш Манжула Михайло Микитович поселився за бронею міністерства, і назвала — якого.

“Скільки вона йому коштувала?” — хотів запитати майор, та втримався, але все ж подумав, що, можливо, французька помада на губах гарненької адміністраторки придбана також на Манжулині гроші.

Однак що вдієш: не впійманий — не злодій. Певне коло людей ще користується з цього, проте він, майор міліції Хаблак, саме для того існує на світі, аби довести їм — усьому приходить кінець. А може, він даремно злостивиться на жінку, он як привітно посміхається йому, справді симпатична й дивиться доброзичливо.

Хаблак піднявся ліфтом на одинадцятий поверх (і тут Манжула дбав про себе: далі від міського гамору та автомобільного смогу), чергова зміряла його уважним поглядом, либонь, знала всіх своїх пожильців, бо запитала:

— Поселяєтесь?

Це запитання сподобалось Хаблакові, воно свідчило про спостережливість чергової, він присів біля її столика й показав посвідчення.

Жінка не здивувалася, тільки посерйознішала і якось вся аж підібралася — звичайно, знала, що даремно з карного розшуку до неї не прийдуть.

Хаблак поклав на стіл фотографію Манжули.

— П’ять днів тому в сімнадцятому номері вашого поверху мешкав цей чоловік, — мовив. — Михайло Микитович Манжула. Пам’ятаєте його?

Чергова взяла знімок, піднесла ближче до очей, та одразу поклала назад на стіл.

— Звичайно, пам’ятаю. Він — з “люкса”.

— Що можете сказати про нього?

— А нічого. Чоловік як чоловік. Не напивався, не скандалив.

Хаблак вирішив почати здалеку.

— Розкажіть трохи про нього, — попросив. — Коли прокидався, коли йшов на роботу? Певно, приїхав до Києва у справах?

Чергова подивилась на Хаблака уважно. Мабуть, до неї, нарешті, дійшло, чому саме Манжулою цікавиться працівник карного розшуку.

— Невже злочинець? — Від здивування в неї сіпнулась губа. — Такий поважний і респектабельний чоловік.

Видно, вона мала ще старі уявлення про злочинців: у насунутій на чоло кепочці, з розстебнутим коміром сорочки, сигаретою, приліпленою до губи, та татуїровкою на оголених грудях.

— Ніхто нічого не знає, — поспішив заспокоїти жінку Хаблак, — ваш колишній постоялець загинув, і ми розслідуємо обставини його смерті.

Жінка зітхнула чомусь з полегшенням: бува ж таке, їй простіше було сприйняти звістку про смерть людини, ніж розчаруватися в ній.

— Інша справа, — сказала, — а я вже подумала…

Що саме подумала, Хаблак уже знав, тому й перепитав:

— Отже, кажете — респектабельний… І в чому це проявлялося?

— Статечних людей одразу видно. Навіть по одягу.

“Ну, — подумки заперечив Хаблак, — це вже дзуськи. Тепер і грабіжник у японському вельветі піжонитиме”.

— Тобто Манжула поводився тихо, вранці йшов на роботу, увечері відпочивав?..

Чергова трохи подумала й заперечила:

— Мені чомусь здалося — він у відпустці. Приїхав до Києва відпочивати, бо нікуди не поспішав і підводився пізно. Іноді півдня в номері просиджував.

— Не розпитували: як йому ведеться в Києві, чи не нудьгує?

— Була розмова. Колись сів він тут, де ви зараз. Трохи розбалакались, каже: подобається мені ваше місто, з задоволенням переїхав би. Бо у нас, в Одесі, влітку курортники надокучають. І ще сказав: вирішує в Києві якусь справу. Я зрозуміла — вчений або художник, бо в усьому закордонному й дуже гарно пахло від нього.

— Тепер пахнути кожен може: на Хрещатику он паризький одеколон продають…

Чергова суворо закопилила губу. Запитала:

— От від вас так не пахне, ви можете заплатити за паризький, бо я, вибачаюсь, ні.

— І я не можу, — чесно погодився Хаблак. — А гості до Манжули ходили? — запитав.

— Жінок маєте на увазі? — хитро примружилась чергова.

— Не тільки. Чоловіків також.

— Усе буває, — махнула рукою. — Є дівчата, що по номерах бігають. Але ж у нас суворо: до одинадцятої години…