Юрій Лукич пишався своїм кабінетом: не в старому стилі — з величезним столом, бронзовими каламарями, масивними кріслами й шафами. Такі кабінети, на його глибоке переконання, свідчили про ретроградні смаки керівника, про його небажання іти в ногу з сучасністю і взагалі — нерозуміння технічного прогресу.
У кабінеті Лоденка було багато світла, натерта до блиску підлога віддзеркалювала легкі модерні меблі, на стінах висіли естампи, а біля столу височів пульт селекторного зв’язку, з допомогою якого директор міг швидко й без секретарки зв’язатися з будь-якою ділянкою виробництва.
Юрій Лукич мав спостережливе око — за кілька секунд, поки проходив приймальню, встиг визначити, кого слід прийняти раніше, а хто зможе й почекати. Комбінат здавав черговий житловий багатоквартирний будинок, і це наперед визначало характер сьогоднішнього директорового прийому.
Лоденок пройшов до своїх оббитих чорним дерматином дверей по килимовій доріжці, посміхаючись і люб’язно вітаючись.
Що справляє найкраще враження? Привітність, уміння запам’ятати робітника, підійти до нього в цеху, потиснути руку, запитати про щось — ці деталі формують громадську думку.
Або зупинити якусь жінку — краще не дуже вродливу, осміхнутися багатозначно й сказати:
“Яка ви сьогодні приваблива!”
І все— пішов далі, забув…
Для тебе це так, щось схоже на жарт. А жінці — щастя і пам’ять. Увечері вона тільки й торочитиме чоловікові, який у них гарний директор, — ти, мовляв, нічого не помічаєш і не розумієш, але ж не перевелися ще справжні джентльмени…
У кабінеті Юрій Лукич оглянув себе в дзеркалі й лишився задоволений. Темно-сірий гарно пошитий костюм, свіжа сорочка й чисто виголені щоки. Що не кажи, вже за сорок, а він добре зберігся. Років тридцять чи трохи більше ще попереду, боже мій, як мало, і невже йому доведеться колись умерти?
Несправедливо якось і, певно, для керівного складу потрібні винятки.
Недавно Юрій Лукич читав (дай боже пам’ять, де ж це? — ага, в “Комсомольской правде”), що людина зможе жити до дев’ятисот років, і проблема ця практично розв’язуватиметься десь уже наприкінці сторіччя чи на початку майбутнього.
Дожити б!
Звичайно, спочатку не зможуть продовжити життя всім, але Юрій Лукич чомусь не сумнівався, що потрапить саме до вибраних.
Стало шкода себе, сів за полірований стіл, на якому лежали тільки блокнот і японська ручка “pilot”. Осміхнувся і натиснув кнопку, запрошуючи першого відвідувача.
Жінку, яка зайшла до кабінету, Юрій Лукич знав: та і як не знати, коли портрет її висить на Дошці пошани навпроти управління комбінату, визирни у вікно — й побачиш…
— Радий вітати вас, Маріє Петрівно! — Директор обійшов стіл і допоміг жінці сісти в крісло. — Давно не бачив вас, чомусь забуваєте нас, шановна…
Жінка сіла на краєчок фотеля, діловита, непривітна, навіть директорова підкреслена ввічливість не змінила виразу її обличчя.
— Я от що… — почала хвилюючись. — Незручно воно й не звикла просити за себе, але ось доводиться, і ви, Юрію Лукичу, вже якось пробачте…
— Ну, що ви, шановна, — всміхнувся Лоденок ще приязніше, — ми тут для того й сидимо, щоби піклуватися про вас!
Жінка полегшено зітхнула.
— Справа в мене не вельми значна, начебто вас і турбувати не випадає, та начальник квартирного сектора вперся. Отой дім, що готовий, дев’ятиповерховий, біля парку, в цьому районі міста… Звідси мені до роботи два кроки… А живу я далеко. Є люди з залізобетонного, та й на ТЕЦ працюють… їм там зручніше… Кажу: обміняй, а він — не маю права. Я, мовляв, не обмінне бюро, й ви, громадяночко, самі варіанти шукайте.
Юрій Лукич розвів руками. Справді, бюрократ цей Стеренчак, та, либонь, вийшло на краще, бо він зможе втрутитися і допомогти жінці без особливого клопоту.
Натиснув на кнопку селектора. Такі розмови полюбляв вести привселюдно, щоб відвідувачі вочевидь могли осягнути всю директорову велич.
— Леоніде Кириловичу?
— Слухаю вас, Юрію Лукичу… — почулося в кабінеті, мовби начальник квартирного сектора сидів у кріслі навпроти столу: директор кохався у технічному прогресі й наказав поставити кілька динаміків.
— У вас була на прийомі Марія Петрівна Громова — наша кранівниця із складального?
— Не пам’ятаю.
— Я прошу вас визирнути у вікно й подивитись на другий портрет ліворуч. Соромно, Леоніде Кириловичу. Жінка просить обміняти квартиру, їй і справді так зручніше, а нам зробити це нічого не варто…
— Пробачте, я вже згадав… — загуло в динаміках. — Але ж новий будинок кращий: окремі кімнати, ліфт, і якщо кожен захоче…
Юрій Лукич побачив, як зсудомило жінку. Застережливо підніс руку.
— Слухайте мене уважно, — мовив тоном, що виключав заперечення. — По-перше, не кожен, а передова робітниця. По-друге, а прошу вас (це прозвучало, як “наказую”) негайно знайти варіант і надати товаришці Громовій квартиру в новому будинку. Ви мене зрозуміли? Все… Сповістіть їй завтра…
Директор клацнув вимикачем і поважно відкинувся на спішку стільця.
Жінка підвелась.
— Не знаю, як і дякувати…
— Ну, що ви, Маріє Петрівно! — Лоденок підвівся і потиснув їй руку. — Радий був допомогти.
Наступний відвідувач почав доводити, що його несправедливо позбавили черги: він стоїть уже два роки, разом з дружиною і двома дітьми никає по приватних квартирах, а є люди, котрі менше від нього працюють на комбінаті й залишились у списку.
Директор і слухав його, і не слухав. Перед кожним заселенням одна й та сама історія: завжди знайдуться незадоволені.
Що ж, квартирну кризу ще не ліквідовано, комбінат розширюється, а темпи житлового будівництва, на жаль, ще не відповідають виробничим потребам.
Так і пояснив відвідувачеві: терпіть, мовляв, це вас не дирекція викреслила із списків, а профспілка, вона — господар, розподіляє квартири. Через два — три місяці відбудеться нове заселення, ось тоді неодмінно одержите помешкання, до речі, як ваше прізвище? Чудово — Самохвалов, підсобник з арматурного…
Юрій Лукич удав, що зробив помітку в блокноті, насправді ж розписався двічі чи тричі — гарна ручка, вміють же виготовляти кляті капіталісти, і як це їм удається?
Лоденок знуджено зиркнув на двері — хто ж наступний? — і обличчя його мимоволі розтяглося в посмішці.
Ішла, легко ступаючи по блискучому паркету модними лакованими туфлями, чорнява, з великими, широко поставленими очима, повіки ледь підфарбовані чимось блакитним, а губи сяють перламутром.
Юрієві Лукичу захотілося встати, таких рідко побачиш на комбінаті, проте нічим не виказав своїх справжніх почуттів, запросив дівчину сісти стримано й навіть холоднувато.
Вона дістала з сумочки папери, поклала на стіл, ледь затримавши руку, і Юрій Лукич побачив, які в неї гарні довгі пальці.
— Маю призначення на ваш комбінат, — почала дівчина, — й просила б вас розв’язати деякі невідкладні питання.
— Були у відділі кадрів?
— Так, мені запропонували там місце старшого економіста в плановому відділі.
— І це вас не влаштовує?
— Чому ж, але комбінат мусить забезпечити мене житлоплощею.
— Вам запропонували гуртожиток?
— Так, проте я ніколи не жила в таких умовах.
Іншій Юрій Лукич одповів би в’їдливо: “Доведеться пожити…” або “Ми не можемо забезпечити всіх навіть гуртожитком”, однак подумав, що в нього попереду цілий місяць, поки повернеться Людмила, і ця чорнявка, коли правильно повестися, може скрасити його самотність.
Лоденок обійшов стіл і сів навпроти дівчини. Вона дедалі більше подобалась йому: поводилася якось виклично, не сиділа в кріслі, а наче демонструвала себе — дихала поривчасто, й тугі груди здіймалися під прозорою кофтиною. Видно, добре знала, чим зваблювати — осміхнулася, й очі в неї затуманились.
— Ну що ж, — мовив Лоденок, наче роздумував, хоча все вже вирішив. — А покличете на новосілля?
— Ви будете моїм першим і єдиним гостем…
“І єдиним гостем”, — збагнув Юрій Лукич. Тепер мав продемонструвати свою владу! Рішуче обігнув стіл, натиснув на кнопку селектора.