— Прізвище шофера? — запитав Дробаха.

— Петро Лужний.

— Ще хто?

— Невже ви думаєте, що від’їзд директора інституту на симпозіум — державна таємниця? — посміхнувся Куцюк-Кучинський. Йому вистачило кількох секунд, щоб опанувати себе й тверезо зважити ситуацію. Навіть прийняти рішення.

— Звичайно, я так не думаю, — одповів Дробаха серйозно. — З вашого дозволу, я хотів би побалакати з Наталією Павлівною.

— Прошу, — з полегшенням погодився Куцюк-Кучинський: принаймні мав ще кілька хвилин на роздуми.

Сидячи в приймальні, Дробаха встиг придивитися до секретарки, й вона справила на нього приємне враження. Не якась гарненька вертихвістка — жіночка ще молода, але серйозна й не марнує часу: розбирала ранкову інститутську пошту, а не читала з шухляди захоплюючий роман. І зараз увійшла до кабінету зосереджена й зупинилася біля дверей очікувально.

— Товариш слідчий має до вас кілька запитань, Наталю, — сказав Михайло Михайлович і запросив: — Ідіть сюди й сідайте.

Не здивувалася і не стривожилася, пройшла до столу спокійно й сіла зручно, втупившись у Дробаху.

— Коли вчора приїхав до інституту Микола Васильович? — запитав слідчий.

— О десятій. Може, трохи по десятій.

— Він приніс із собою валізу?

— Ну, що ви!.. — аж здивувалася з такої нетямущості слідчого. — Валізу заніс шофер.

— Петро Лужний?

— Ні, за директором послали машину Михайла Михайловича. У Петра щось зіпсувалося.

— А я і не знав, — вставив Куцюк-Кучинський.

— Не хотіла вас турбувати: ви приймали представників заводу.

— Точно.

— Отже, — вів далі Дробаха, — шофер приніс валізу…

— І залишив її в приймальній.

— Коли Микола Васильович виїхав до Борисполя?

— На початку дванадцятої.

— Виходить, валіза стояла в приймальній трохи більше години?

— Так.

— Ви не цікавились валізою? Не торкалися її?

Обурено стенула плечима.

— Для чого?

— Прошу вас, — лагідно мовив Дробаха, — пригадайте, ви весь час, з десятої і до від’їзду директора, сиділи в приймальні?

Наталя замислилась на мить і відповіла не вагаючись:

— Виходила двічі. Микола Васильович просив принести з буфету бутерброди, а потім відносила листи до канцелярії.

— Скільки часу зайняло у вас ходіння до буфету?

— Хвилин вісім — десять.

— А канцелярія далеко?

— Я ще затрималась там, — згадала секретарка. — Побалакали трохи… Також хвилин десять.

— Не бачили, хтось із сторонніх заходив до приймальні?

— Але ж вхід до інституту тільки за перепустками.

— Може, застали когось?

— Директор викликав Андрусечка.

— Доктор наук, — вставив Куцюк-Кучинський. — Завідуючий відділом. Відомий учений.

— Не помітили, хтось виходив з приймальні?

— Здається, Курочко. Так, — кивнула ствердно, — Ярослав Іванович також заходив.

“Боже мій, — ледь не вигукнув Куцюк-Кучинський. — І тут Курочко!”

— Більш ніхто не турбував директора? — запитав Дробаха.

— Потім до Михайла Михайловича заходив інженер Кремінський. Ну й шофер Петро. Повідомив, що машину полагоджено.

Дробаха побачив, як нетерпляче засовався в кріслі Куцюк-Кучинський, і відпустив секретарку. Коли та зачинила за собою двері, мовив:

— Мені чомусь видалося, Михайле Михайловичу: ви хотіли щось розповісти?..

— Так, одна побіжна розмова, може, й не варта вашої уваги…

— Може, й не варта, — легко погодився Дробаха, — однак про всяк випадок…

— Був сьогодні в мене доктор наук Курочко… — Куцюк-Кучинський зняв окуляри: коли хвилювався, чомусь починав краще бачити. Нараз подумав: зараз він розповість усе про Курочка і в результаті лусне, як мильна булька, їхній альянс з Норвідом. І плакала премія.

Але для чого йому розкривати перед цим слідчим усі карти? Хіба робить так досвідчений гравець? Вистачить і натяку, туманного натяку, тоді завжди можна виправдатися.

— Так, — повторив, — заходив до мене саме перед вами один з наших завідуючих відділами Ярослав Іванович Курочко. Людина поважна, доктор наук… — пояснював так довго, аби знайти потрібні слова, щоб і кинути тінь на Курочка, і одночасно не дуже велику. Нарешті знову натягнув окуляри й закінчив по паузі: — Видалося мені, що Ярослав Іванович настроєний проти директора й ставиться до нього якось не так… А тут Наталя бачила, як він виходив в приймальні…

Дробаха подмухав на кінчики пальців, уважно зиркнув на зніченого Куцюка-Кучинського.

— І в чому це проявилося? — запитав. — Чи не могли б ви трохи конкретніше?

“А це вже дзуськи, — зловтішно подумав Михайло Михайлович, — подивимось, як розгортатимуться події, тоді, може, щось і пригадаю, а тепер — туман, білий туман, молоко так би мовити…”

— Прошу, — одповів упевнено. — Товариш Курочко скаржився на упереджене ставлення директора до проблем, що розробляються працівниками його відділу. Якщо хочете, на деяку необ’єктивність.

— Але ж це не заборонено нікому.

— Звичайно, звичайно… — зрадів Куцюк-Кучинський. Подумав: він зробив свою справу і, в разі чого, завжди зможе послатися на цю розмову. Він не втратив пильності й вчасно сигналізував. Якщо ж Курочко ні в чому не винний, ця розмова просто забудеться. Зрадів і непомітно потер пухкі долоні.

Дробаха підвівся.

— Не смію більше витрачати ваш час. Маю ще побалакати з шофером. Петром Лужним, якщо не помиляюсь?

Куцюк-Кучинський провів слідчого до дверей.

— Наталя викличе Лужного, — запевнив прощаючись. Широко й доброзичливо посміхнувся Дробасі й довго ще стояв біля зачинених дверей, все ще широко посміхаючись. Потім помацав щоки, стираючи з обличчя посмішку, й подумав: треба сьогодні ж побалакати з Норвідом. Так, ні про що, але приголубити, аби потім не дуже пручався.

Гарний настрій повернувся до Михайла Михайловича. Все ж життя дивовижне й чудове, якщо точно знати, чого ти хочеш, і вміти досягти поставленої мети.

5. Перед входом до крамниці лежав, висолопивши язик й важко дихаючи, рудий пес. Стецюк зупинився перед ним і запитав благодушно:

— Спекотно?

Пес подивився на нього розумними очима і, вловивши в Стецюковому запитанні доброзичливість, вдячно ворухнув хвостом.

— Отак от, друже, — вів далі Стецюк. — Зараз усім спекотно, але ти розлігся в затінку й відпочиваєш, а люди — в полі у таку спеку працюють. Виходить, ти звичайний ледар…

Пес, видно, не образився, бо ще раз ворухнув хвостом і удав, що хоче підвестися, однак лише сіпнувся й простягнувся ще зручніше.

— Точно, ледар, — повторив Стецюк і подумав, що цього рудого пройду слід було б прогнати з-під ганку, та не схотів зв’язуватися — подумаєш, якийсь рудий пес розлігся на травичці. Хай собі… Ще може загарчати чи вкусити, йому ж, Яремі Стецюку, сьогодні аж ніяк не хочеться псувати настрою. Бо день цей для нього таки святковий. Он і Христина, погомонівши із сусідкою, йде до магазину — почує його панібратську розмову з рудим пройдою і подумає, що її чоловік зовсім здитинів од щастя.

Але те, що сьогодні в них щасливий день, Христина знала так само твердо, як і Ярема.

Ще донедавна в їхній родині все було гаразд, роботу мав Ярема необтяжливу, але, як полюбляв висловлюватися, відповідальну і авторитетну — фактично, виконував обов’язки “ад’ютанта” голови колгоспу Григорія Андрійовича Доро-ха, а точніше, як назвали його злостиві сільські жінки, був “могоричним бригадиром”.

Справді, ще рік тому їхній голова не міг обійтися без Яреми Стецюка: хвора людина, щось з тиском та серцем, п’є чай та пепсі-колу, іноді в спеку дозволить собі склянку холодного пива, а вже про коньяк чи горілку й мови нема…

А де ти в місті чи в райцентрі дістанеш запчастини без могоричу? Як залагодиш справи на міжрайонній базі чи виб’єш міндобрива? І ось виходить, що домовляється Григорій Андрійович, а замочує Ярема. І гарно замочує, із знанням справи, щедро — наступного разу й на базі, і в міжколгоспбуді для них зелена вулиця.

А що в селі Ярему обзивають “могоричним бригадиром” — до лампочки. Зате скільки марочних коньяків перепробував!