На другому поверсі було ще три спальні з ванними, в кожній — акуратно застелені ліжка, які наче пишалися своєю незайманістю. У двох спальнях шафи зовсім порожні, у третій, більшій і краще вмебльованій (видно, тут зупинявся сам фон Шенк), висіло кілька костюмів, лежали сорочки та светри. Все в ідеальному порядку, випрасуване, без жодної бганки, тут так і тхнуло нежилим духом.
У ванній Бобрьонок відкрутив крани, теплої води не було, але холодна потекла тонкою цівкою. Мохнюк перемацав рушники і впевнився, що ними також ще ніхто не користувався. На поличках під дзеркалами у всіх трьох ванних стояли флакони одеколону, лежали непочаті шматки туалетного мила.
Бобрьонок зітхнув розчаровано.
— Ні, старлей, — мовив, — якби тут хтось був, обов’язково лишив би слід, бачите, все неторкане.
Мохнюк стенув плечима.
— Я ж нічого не тверджу…
Вони повернулися до бібліотеки — Георг так і стояв посеред кімнати, догідливо зігнувши спину й перебираючи кінці пояса. Не виявляв ні хвилювання, ні обурення, тільки дивився докірливо.
— Я ж казав: нікого нема, — пробуркотів, і вперше нотки невдоволення прозвучали в його словах.
Мохнюк задумливо пройшовся вздовж книжкових шаф, зупинився біля бару, відчинив його. Кришталеві чарки й келихи. Повні й напівпорожні пляшки. Капітан узяв келих, подивився крізь нього на світло, навіть понюхав.
— Може, панове хочуть випити? — запобігливо мовив камердинер. — Є справжній французький коньяк, чи віддаєте перевагу шнапсу?
Мохнюк підійшов до Георга, запитав, пильно дивлячись на нього:
— Хто пив з цього келиха? Бачите, — підніс старому мало не до самого носа, — ще навіть не просохло…
Камердинер закліпав очима.
— Вибачте, панове, — мовив винувато, — звичайно, цей коньяк не для мене, але такі часи й невідомо, коли граф повернеться… Я і вирішив, що ковток коньяку не зашкодить… Ви не засуджуєте мене?
— Ні, — одповів Мохнюк упевнено й поставив келих назад до бару. — Аніскілечки.
— Ночуватимете тут?
Бобрьонок зрозумів, про що запитує камердинер, і енергійно похитав головою.
— Мусимо їхати, — одповів, — так і перетлумач йому: маємо ще багато справ і повинні їхати. Але, можливо, скоро повернемось.
Він затупотів по сходах, не звертаючи уваги на камердинера й начебто зовсім забувши про нього, але в холі нараз зупинився, взяв Георга за лікоть і попросив:
— Чи не знайдеться у вас сигарети, шановний?
Той підвів на нього здивовані очі, й Бобрьонок нетерпляче кинув Мохнюкові:
— Запитай!..
Той переклав, і Георг, притуливши руку до серця, немов і справді завинив перед чужоземними офіцерами, жалібно протягнув:
— Не палю, отже, й не маю. Та й взагалі з тютюном зараз важко, й граф фон Шенк не лишає сигарет…
Бобрьонок, не дослухавши, попрямував до виходу. Мовив голосно, навіть надто голосно:
— Поїхали!
Вони проминули, не озираючись, освітлену частину парку перед сходами, протупотіли по гравію доріжки і, почувши, як грюкнули двері мисливського будинку, зупинився в кущах. Відразу Толкунов стривожено прошепотів:
— Ну?
— Нікого, — відповів Бобрьонок, але тут-таки поправився: — Здається, нікого… — Подумав трохи й наказав: — Мишко нехай вертається додому, а ми тут початуємо. Не подобається мені…
— Що не подобається? — не зрозумів Толкунов. — Нікого ж не знайшли.
Майор розповів про тютюновий запах і про підозри Мохнюка, й капітан одразу запропонував:
— Треба оточити будинок. А хлопця — додому. Нехай тільки передасть Вікторові, що ми — тут…
Мишко, почувши, що його відсилають, спробував заперечити, проте Бобрьонок лише гмикнув невдоволено, й хлопець збагнув, що майорове рішення остаточне. Однак, попрошкував до хвіртки повільно, наче сподівався, що до нього ще озвуться. Проте ніхто не зупинив його — голі дерева похмуро мовчали, нараз нахабно й хтиво нявкнув кіт, подав голос ще один, певно, суперник, зашипіли один на одного, але, почувши кроки, замовкли. Мишко хотів жбурнути в них гілкою, та коти принишкли, наче й не було їх зовсім і все це Мишкові примарилось. Іржаві петлі хвіртки зарипіли тужливо.
Почувши кроки, Віктор увімкнув мотор — двигун загарчав сердито й вимогливо. Мишко подумав, що він, зрештою, міг би лишитися хоча б тут, біля “віліса”. Проте майор наказав вертатися додому, й не мав права не послухатися. Однак мусив ще передати шоферові, аби чекав начальство, — міг хоч трохи затриматися й побазікати.
— Глуши двигун, — мовив, спершись на капот, — бо вони там до ранку загорятимуть…
Віктор не здивувався, повернув ключ запалювання і запитав:
— Щось надибали?
— Вирішили оточити будинок… — прошепотів Мишко, присунувшись до Віктора. — Певно, там ціла банда.
Він гадав, що ошелешить шофера, проте Віктор тільки ліниво потягнувся і мовив зовсім байдуже:
— Наші й банду візьмуть.
— Не може бути!
Шофер презирливо шморгнув носом.
— Не твоє це діло, — сказав суворо й зверхньо. — Тобі що наказано?
Зверхність цього юнака, мало не однолітка, вразила Мишка, хотів одказати щось ущипливе, та нараз мовив жалібно:
— Відіслали мене… Додому…
— Ну й топай, — одповів шофер безжалісно, — тут недалеко.
Мишко подумав, що це зовсім несправедливо й він би міг стати у пригоді, коли братимуть банду, проте це в’їдливе слово “топай” приголомшило його, й він справді поплентався ледь помітною стежкою, що вела між ланами до хутора. Йшов і думав про те, як усе ж погано влаштоване життя і яке воно безжалісне до людини. То підносить її на самісінький гребінь, то кидає в прірву. Здавалося, не було в нього кращого дня, ніж нині, а ось як усе скінчилося: вузька, нерівна дорога між озиминою, і він плуганиться по ній, ображений і нещасний, немов побитий пес. Але згадав, як узяли вони есесівців у Штокдорфі, — так і подумав, що взяли разом, і він, Мишко, брав участь в операції, ніхто не повірить, але ж є свідки, і сам фельдшер Функель підтвердить…
А як подивиться на нього Леся? Очі потемнішають і зробляться зовсім круглими, такі гарні й кохані очі. Раптом Мишко вирішив, що життя, зрештою, не таке вже й погане. Він наддав ходи — точно, Леся ще не спить і чекає його на лавці біля барака.
10. Валбіцин сидів у кріслі біля розчиненого вікна й грів келих з коньяком у долонях. Кранке прикрив коліна вовняним пледом, курив і мовчав, тільки вогник сигарети виказував його присутність.
Валбіцин допив коньяк, обмацав кишені, та, не знайшовши курива, попросив:
— Киньте мені сигарету, гауптштурмфюрер, я забув свою пачку внизу.
Кранке глибоко затягнувся і не відповів. Подумав: цеп Валбіцин остаточно знахабнів і треба поставити його на місце.
Одказав холодно:
— То хто вам заважає спуститися?
— А ви скнара, Кранке, — нараз вигукнув Валбіцин. — Правда, всі німці не відзначаються щедрістю, але ж пошкодувати сигарету…
— Ви щось сказали про німців? — загрозливо перепитав Кранке. — Чи мені почулося?
— Ні, не почулося. Я сказав, що ви — типовий скнара, гауптштурмфюрер.
— Ще три дні тому я розстріляв би вас за такі слова, пане Валбіцин.
— Три дні тому я б не сказав такого.
— Демонструєте свою незалежність? Але врахуйте, ви все ж залежите від мене. Від мене і Крауса, — поправився, — і ми можемо лишити вас у приємному товаристві Георга.
— Гадаю, не насмілитесь вчинити таку дурницю.
— Забуваєтесь!
— Киньте, — іронічно посміхнувся Валбіцин, — не приньдтеся, вашу пісеньку вже проспівано, і ви тепер — пшик… То дасте сигарету?
Кранке сперся долонями на бильця фотеля. Ще секунда, й викинув би цю паршиву нахабну свиню у вікно, проте одразу опанував себе й потягся за сигаретами. Подав усю пачку Валбіцину. Погамував роздратування, подумавши, що, либонь, це тільки квіточки, й попереду в нього тернистий, звивистий шлях, і слід тримати себе в руках.
Валбіцин клацнув запальничкою. Кранке здалося, що за якусь мить, поки той прикурював, устиг побачити переможну посмішку на ненависному обличчі — знову гнів зсудомив його, і знову опанував себе. Подумав: негоже встрявати в суперечку, роздратування свідчитиме про його слабкість, а він ще не визнав своєї поразки. Бо безперечна поразка рейху зовсім не означає особистої поразки його, Кранке, і час згадати, що вій не тільки гауптштурмфюрер СС, а також фон Кранке, німецький дворянин, родовід якого сягає сімнадцятого сторіччя. Правда, і Валбіцин, здається, був поручиком царської армії, але ж тоді в поручики міг вибитися кожен, як у них у Німеччині навіть у полковники й генерали СС вибивалося справжнісіньке бидло, дрібні крамарі, м’ясники й навіть лакеї, а він, Кранке, так і лишився гауптштурмфюрером. Цей невисокий чин, за армійською градацією лише капітанський, давно муляв Кранке, він подумав про це з роздратуванням і зараз, та одразу схаменувся. Полковників і генералів тепер розшукуватимуть особливо ретельно, а різних гауптштурмфюрерів сила-силенна, і йому значно легше загубитися, якщо навіть американці відмовлять у підтримці.