Марія Арсенівна зовсім так, як і Худяков, струсила попіл із сигарети й подивилася на майора мало не поблажливо й не без пихи, так, як дивився підполковник, коли Хаблак приходив до нього узгоджувати термін відпустки чи інші службові питання, і процідила крізь зуби, буцім вирішувала бог зна які важливі проблеми:

— Так, Сергію Антоновичу, ніколи б не подумала, що такий прославлений ас карного розшуку ощасливить нас, бідних… — Вона ще раз струсила попіл і замовкла, очікувально дивлячись на майора.

Хаблак пустив повз вуха дещо негативний підтекст слів “прославлений ас” і повторив запитання:

— То що можете сказати про Шила?

— Але ж ви даремно не цікавитесь?.. — Вона явно випитувала, чому Хаблак збирає відомості про звичайного студента.

— Ну, знаєте, нема диму без вогню, — ухилився від прямої відповіді майор. Він знав, що Марія Арсенівна все одно спробує витягнути із свого чоловіка, чому карний розшук зацікавився звичайним студентом, проте знав також і межу поінформованості підполковника Худякова. Зрештою, всі версії у зв’язку з розслідуванням крадіжок на Русанівці не були відомі навіть полковнику Каштанову, й не тому, що Хаблак ігнорував начальство, просто ще не встиг доповісти.

— Микола Шило — зразковий студент, — мовила комендант незаперечно, і на знак своєї переконаності рубонула рукою в повітрі, наче вбила цвях у полірований столик, що стояв перед нею. — Правда, не круглий відмінник, але претензій до нього нема. Вчасно повертається до гуртожитку, не п’є, я рекомендуватиму його до ради гуртожитку. А що, встряв у якусь історію? — запитала тривожно.

— Ні, збираємо відомості про студентів, які працюють на пошті.

— О-о! — мало не урочисто підвела пальця вгору Марія Арсенівна. — Зовсім забула. Микола Шило працює у вечірні години, й це також позитивно характеризує його.

З цим важко було не погодитись, і Хаблак ствердно кивнув.

— А стипендію Шило одержує? — запитав.

— Звичайно.

— Певно, й батьки допомагають?

Видно, Марія Арсенівна знала про своїх підопічних усе чи мало не все, бо відповіла одразу й не вагаючись:

— Щомісяця одержує перекази. По п’ятдесят карбованців. Батько в Миколи Шила бухгалтер споживспілки, мати також працює, живуть у райцентрі, мабуть, усе в них є.

— Чому ж пішов на пошту? Стипендія плюс п’ятдесят карбованців — студентові вистачить.

— А він гроші на ощадну книжку складає.

— Звідки знаєте?

— Сам показував.

— Користуєтесь авторитетом?

— Не те слово, у мене тут зразкова сім’я.

Хаблак усміхнувся ледь помітно, самими куточками губ, уявивши, як підполковник Худяков також розпатякував у колі знайомих про загальну повагу до нього в карному розшуку.

— І ви, як зразкова мати, мусите, звичайно, все знати про своїх дітей… — підіграв Марії Арсенівні.

— І знаю! — аніскілечки не збентежилася та.

— А скажіть, в Миколи Шила останнім часом зайві гроші не водилися? Може, хвалився друзям?

— Ні.

— Упевнені?

— Точно, коли кажу, то точно. — В її словах прозвучала така переконаність, що Хаблак збагнув: ця жінка має вуха, либонь, в усіх кімнатах, і найменша деталь із складного й мінливого студентського життя не минає для неї непоміченою.

— Хтось із товаришів Шила є в гуртожитку? — запитав.

— Студенти Петрусенко й Гуцков.

— Можна з ними побалакати?

— Зараз викличу.

— Краще б у кімнаті.

— Як хочете! — Марія Арсенівна рішуче підвелася, і Хаблак зрозумів, що супроводжуватиме його й не дасть поговорити із студентами віч-на-віч. Краще було б обійтися без неї, мабуть, її присутність не сприятиме відвертій розмові з Шиловими однокашниками, але спекатися коменданта не було підстав, і Хаблак приречено поплентався за нею довгим коридором, клянучи в душі настирливість Худякової.

Довга й вузька кімната з чотирма ліжками попід стінами. 1 в кінці її біля вікна за столом, застеленим газетами, сиділи два хлопці і їли просто з банки кильки в томаті з чорним хлібом. Вони спокійно подивилися на Марію Арсенівну й незнайомого чоловіка, поклали виделки на газету й повернулися до зайшлих без жодних ознак збентеження.

— Товариш із міськкому комсомолу, — представила Хаблака Марія Арсенівна (вони встигли домовитись про це), — і хоче побалакати з вами.

Хлопці підвелися, як по команді. Один підсунув гостям стільці, другий прибрав зі столу консерви й змів з полірованої поверхні хлібні крихти. Потім вони перезирнулися і всілися на стільцях під вікном, однаково поклавши руки на коліна.

— Наші відмінники! — похвалила Марія Арсенівна. — Грають на бандурі й мріють виступати дуетом.

Хлопці нічим не підтвердили ці слова, однак і не спростували. Вони сиділи й дивилися на майора мовчки, явно не бажаючи розпочинати розмову.

— Як ведеться? — кинув Хаблак пробну кулю: нейтральне й ні до чого не зобов’язуюче запитання.

— Нічого ведеться… Живемо… — також невизначено відповів один із студентів.

— Ти б, Петрусенко, розповів про порядки в нашому гуртожитку, — мовила комендант, явно натякаючи, що і як слід розповідати.

Огрядний хлопець, який сидів ближче до столу, поворушився і відповів рівно:

— Порядки хороші, й ми задоволені.

— Тихо, й всі піклуються про нас, — додав Гучков, чорнявий і худий, видно, був темпераментніший за свого товариша й за словом до кишені не звик лізти.

Марія Арсенівна підозріло зиркнула на нього, певно, їй не зовсім сподобався підтекст слова “піклуються”, проте Гучков дивився чистими й відданими очима, й комендант заспокоїлася.

— Вас тут мешкає четверо, — обвів рукою ліжка Хаблак, — де ж інші?

— Тарас ще із села не повернувся, — вказав на ліжко ближче до вікна Гучков, — а Микола десь у місті.

— Товаришуєте?

Хлопці перезирнулися й закивали.

— У нас дружний колектив, — ствердила Марія Арсенівна. Вона невдоволено скосувала на двері, в які зазирнула жінка. — Що тобі, Марківно?

— До телефону вас.

— Скажи, щоб пізніше.

— Так там Сидір Андрійович!

— Вибачте, — одразу підвелася комендант, — мене сам проректор… — Вона суворо зиркнула на хлопців, наче закликаючи їх до порядку, й вийшла з кімнати, подивившись ще раз — вимогливо й навіть сердито.

Коли двері за Марією Арсенівною зачинилися, хлопці поворушилися й сіли вільніше. Хаблак присунувся до них і підморгнув.

— Нічого, жити можна… — обережно відповів Петрусенко, а Гучков запитав:

— Ви по скаргах?

— Пишете?

— Ми — ні.

— Інші?

— Усяке буває — нам не по десять років…

— Аж по двадцять!

— І навіть батьки більше довіряють.

— Дай вам волю…

— Так вона ж зануда! — раптом вигукнув Гучков. — Крокодил у спідниці!

— Ну-ну… — примирливо зупинив його Петрусенко. — Не гарячкуй, не вічно нам тут жити.

— Одна втіха.

— Але ж порядок, — мовив Хаблак і пройшовся по кімнаті. — Отже, вас тут четверо… Миритеся?

— Що нам ділити?

— Тут хто спить? — вказав Хаблак на ліжко ліворуч.

— Є такий… Шило…

— Кажете, ніби кислого ковтнули.

— Ну його, — махнув рукою Петрусенко.

— Це чому ж?

— Наші справи.

— Посварилися? А Марія Арсенівна каже: дружний колектив.

— Не дружний, а показушний.

— Чого так? Хіба Шило?..

— Дався вам цей Шило! — нараз втрутився Гучков. — Ну його під три чорти…

— Негарно — про товариша…

— Який він нам товариш? Жлоб!

— Кинь… — втомлено зупинив Гучкова Петрусенко.

— А чого кидати? — Хлопець явно розпалився. — Жлоб і є! Правильно кажу і, якби мав житло, пішов би з гуртожитку.

— В чому ж це проявляється — жлобство?

— А в усьому. Лінія поведінки.

— Як так?

— Ви у гуртожитку мешкали?

— Аякже, гірше, ніж у вас, шестеро в кімнаті…

— Мусите знати, кожен тут, як на долоні.

— Так, сховатися не можна.

— Ми вирішили: всім ділитися. Сьогодні в мене посилка — їмо всі, завтра ти пригощатимеш…

— А як же інакше?

— А цей тип, — Гучков люто тицьнув пальцем у ліжко Шила, — одержав посилку з села. Сало й ковбаса домашня, перед цим їв усе наше, навіть не дякував, а своє сало замкнув у шафу. Шухляда в нього, бачите, окрема, й ключ знайшовся, хоч у нас ніколи нічого не замикалося…