Гюнтер зло плюнув.

— Я пояснював йому, що маємо листа!

— Ну… ну… — примирливо пробуркотів Жорж. — На щастя, мене наздогнав грузовичок, і я розжився на пару галонів бензину.

— А коли б не було грузовичка? — не здавався Гюнтер.

— Пили б ви зараз шнапс на тому світі! — заре­готав сержант. — Але тут інакше не можна.

— Якщо б ви знали місцеві умови… — підтвердив каштан. — Хочете ще? — простягнув Карлові свою ба­клагу.

Той похитав головою. Чомусь його нудило. Жорж зрозумів це й порадив:

— Треба випити, полегшає. Справді, полегшало. Карл обтер губи.

— Поїхали… — запропонував. Оця галявина, де ледь не залишилися навічно, викликала неспокій і навіть роздратування.

— Так, поїхали, — згодився Леребур. — Тим біль­ше, що залишилось нам… Полковник тут, у Касонго.

— От і чудово! — зрадів Гюнтер. — Кінець нашим блуканням.

Він ляснув Карла по плечі, але той не поділяв його ентузіазму. Якось було все одно: полковник — то й полковник, є — нехай буде, нема — то й нема…

У голові шуміло, неприємне обличчя капітана роз­пливалося. Знав, оця чорна цятка, що розросталася в жерло, тепер снитиметься йому, й сни ті будуть жахливі.

— Моя професія — вбивати, і я не соромлюсь її!

Так почав прес-конференцію полковник Людвіг Пфердменгес. Вони сиділи на веранді великого одно­поверхового будинку, де розташувався штаб баталь­йону “Гепард”. Щойно полковникові доповіли, що ка­ральна експедиція проти бунтівників-партизанів, які засіли на західному березі озера Танганьїка, закінчи­лася успішно, й він перебував у тому благодушно-піднесеному настрої, коли все здасться кращим, ніж є насправді, й тому тебе тягне на відвертість, язик розв’язується, й починаєш розповідати те, що за інших обставин навіть сам згадуєш неохоче.

— Так, панове, я не соромлюсь. Бо який же ще інший обов’язок солдата, тим більше тут, де дикість і первісні звичаї? Не вб’єш ти — вб’ють тебе, тому ми й намагаємося вбивати якнайбільше. Ліва преса, — іноді я читаю ці червоні листки, панове, — галасує про нашу жорстокість, про те, що партизани ведуть справедливу боротьбу за права тубільців. Час, пано­ве, покінчити з пустопорожнім базіканням про спра­ведливі й несправедливі війни. Все це вигадки ко­муністів, я переконаний у цьому. З нашої точки зору, з точки зору солдатів мого батальйону “Гепард”, вій­на, яку ми ведемо проти чорномазих, — справедлива, ми захищаємо свої інтереси й інтереси заможних, а значить, найкультурніших і найпрогресивніших сил країни. А хто не поділяє ці погляди, нехай іде під три чорти! І ми з задоволенням допоможемо йому швидше дістатися туди!

Полковник розстебнув гудзик на сорочці й. випив півсклянки газованої води. Вів далі стриманіше:

— Свого часу мене зарахували до есесівських злочинців, і я мусив податися у ці паршиві джунглі. За що, питаю вас? Мене — до злочинців? Я коман­дував полком, потім дивізією СС, ми воювали як мог­ли, ну, знищували партизанів у Росії, то й вони зни­щували нас. Війна була без правил! Ми воювали з цивільним населенням, але ж і цивільні вбивали нас. Необхідні були жорстокі заходи, і я не вагався, коли треба було спалити село чи повісити два-три десятки комуністів. Як не вагаюсь і тепер — досвід російської кампанії навчив мене, тепер ми викори­стовуємо його: краще вбити десятьох чорномазих, ніж залишити одного пораненого. Бо й поранені кусаю­ться.

— А що ви їм дасте, коли переможете? Ваша позитивна програма? — запитав Леребур.

Карл здивовано глянув на нього: невже не розу­міє? І яка може бути позитивна програма в профе­сійного вбивці?

— Нехай з програмами виступають інші, — від­махнувся Пфердменгес. — Чомбе чи ще хтось. Вони — мастаки задурманювати голови, їхня професія — базікати, а наша — встановлювати тверду владу. Моя програма дуже проста: негри мусять працювати. Вони створені для праці, панове, я глибоко переконаний у цьому. Сама природа, панове журналісти, виступає проти нас у спілці з тубільцями. Адже негрів тут, в умовах тропічного клімату, не тривожить, що ста­неться з ними взимку, їм не потрібні продовольчі за­паси, і це вплинуло на формування їхнього характе­ру й звичок. Негр не хоче систематично працювати, точніше, він не вважає працю обов’язковою умовою свого існування. Природа дозволяє йому прожити так, граючись. їжа чорномазих — банани, кукурудза, цу­крова тростина, риба й дичина. Банани ростуть самі, для вирощування кукурудзи та коренеплодів досить недбалого обробітку грунту, крім того, тут можна збирати по два врожаї на рік.

Полковник зупинився, ковтнув води й вів далі з натиском:

— Примушуючи негрів працювати, ми робимо ве­лику, благородну справу насамперед для них самих, для розвитку нації, панове, якщо хочете. Ми здій­снюємо в Конго величну цивілізаторську місію, про­буджуємо, і я переконаний в цьому, чорну Африку від віковічної сплячки.

— Автоматними чергами? — запитав Карл.

— Так, автоматними чергами, — не помітив іронії полковник. — Суцільний вогонь випалює все на шляху моїх солдатів. Чесно визнаю, панове, я ніколи не на­смілювався рахувати вбитих, що валялись на землі після пострілів моїх “гепардів”. Іноді вся савана вкрита тілами. Всюди кров, відірвані руки, ноги, шматки м’яса… Це все, що залишається від бунтів­ників.

— Ви маєте плантації в Конго? — обірвав полков­ника Гюнтер.

— Наївне запитання, — зареготав Пфердменгес. — Ці джунглі й савани виявилися не такими вже й ди­кими. Плантації кави, бавовнику, масличної пальми… При вмілому землекористуванні це дає непоганий прибуток.

— Але ж ваша професія — лише вбивати, — не стримався Карл.

— У мене є управителі й наглядачі.

Леребур відірвався від магнітофона.

— Як ви вважаєте, Моїс Чомбе може очолити конголезький уряд?

— Моїс Чомбе — один з наймудріших державних діячів, — відповів Пфердменгес. — Він знає, на кого орієнтуватися, й ніколи не підтримуватиме демагогіч­них гасел про ліквідацію монополій, вигнання план­таторів тощо. Якщо хочете, панове, особисто я вва­жаю, що без Америки Конго занепаде. Бельгія — тьху, а не країна. Тут потрібна допомога сильної держави, яка плювати хоче на теревені про демократію, неза­лежність та інші дурниці. Сполучені Штати зацікав­лені в урані, кобальті, алмазах, вже не кажучи про катанзьку мідь. Чомбе дасть їм усе це, й Америка допоможе йому придушити так званий національно-визвольний рух.

Цей самовпевнений вбивця давно вже набрид Карлові. Згадував чорне дуло автомата, наведене на нього, й злість туманила мозок.

Певно, в полковника давно вже атрофувалися всі людські почуття, й він нічим не відрізняється від го­рил, що живуть в тутешніх лісах, навіть гірше — горила вбиває, захищаючись, а цей підвів під вбивства філософську базу: ніколи ще Карл не чув такого відверто-знавіснілого цинізму. Перезирнувся з Гюнтером. Видно, той відчував те ж саме й зрозумів Карла, бо підвівся, поклавши край бесіді.

— Я відверну увагу француза, — прошепотів Кар­лові на вухо, — а ти порозмовляй з полковником Пфердменгесом.

Карл дивився на Пфердменгеса. Чомусь згадав отця Людвіга. Ні, кузени зовсім не схожі — життя в джунглях і військові небезпеки загартували полков­ника: підтягнутий, засмаглий і жвавий, незважаючи на свої п’ятдесят з гаком років. У монаха, правда, очі розумніші, а в цього — каламутні, волячі. Карл уявив, як вони наливаються кров’ю, коли полковник шаленіє, й здригнувся: такий справді спокійно переступить через труп і не озирнеться.

Гюнтер потяг Леребура до пляшок у сусідню кім­нату. Карл затримав Пфердменгеса.

— Хвилиночку, полковнику, два конфіденціальних слова…

Пфердменгес зупинився, нетерпляче переступаючи з ноги на ногу, й дивився невдоволено, Карл підійшов до нього впритул.

— Чи бачили ви чорний тюльпан?

У полковника забігали очі.

— Вас послали до мене?

— Так.

— Хто?

— Я не маю права розголошувати таємниці. Вам належить назвати дві цифри й не розпитувати мене ні про що.

— Е-е… — зітхнув Пфердменгес чи то з жалем, чи то полегшено. — Минулись ті часи, коли я не розпи­тував…