Тепер Гюнтер не роздумував. Ковзнув до вілли — двері не були замкнуті, він причинив їх за собою ’ й навшпиньках пробіг через вузький напівтемний передпокій.

Коридор закінчувався сходами на другий поверх, ліворуч двері вели на кухню, їх не причинили, й Гюн­тер побачив брудний посуд і каструлю на столі. Обережно відчинив двері навпроти. Певно, тут меш­кав слуга: вузьке ліжко, застелене суконною ков­дрою, кілька рушниць на стенді й мисливські тро­феї — голова кабана, птахи, якісь шкурки. Шафа, стіл, два стільці — все.

Двері поряд вели до великої вітальні з квітчастим килимом на всю підлогу. В кімнаті стояли старомодні, але зручні дивани й фотелі, обтягнуті шкірою, шафи з книжками. Мабуть, монах приймав тут гостей і не цу­рався мирських спокус, бо стіл під торшером був за­ставлений пляшками з різнокольоровими наліпками.

Гюнтер оглянув ще одну кімнату. Вона правила за їдальню — простінок поміж вікнами займав сервант з посудом, поруч стояли дубовий круглий стіл і такі самі стільці з різьбленими спинками.

Юнак хотів уже зійти на другий поверх, та помі­тив під сходами вузькі двері, оббиті сталевими шпугами. Певно, вони вели до підвалу й були замкнуті. Гюнтер про всяк випадок натиснув на ручку, й двері одразу піддались, відкривши круті кам’яні сходи.

Помітивши вимикач, Гюнтер повернув його. Внизу спалахнула лампочка, сходи виявились досить довгі. Обережно ступаючи, спустився й побачив велике при­міщення без вікон, справжній кам’яний мішок з низькою стелею. Але це був не погріб — замість бочок тут стояли дві кушетки й стіл, а підлогу по­кривав грубий вовняний килим.

Двоє дверей, дубових і теж оббитих сталевими шпугами, вели з цієї кам’яної вітальні. Гюнтер смик­нув за ручку ближні — не піддалися, другі теж були замкнуті.

Хлопець хотів уже повертатися, та почув за две­рима чи то шерех, чи то стогін. Прислухався, при­клавши вухо до дубових дощок,— справді, за дверима хтось був.

Гюнтер пошкрябав у двері й притих. Стояла така тиша, що, здавалося, дзвеніло у вухах.

І раптом — стогін.

Хлопець переступив із ноги на ногу. Що вчинити? Е-е, все одно, гіршого не буде. Запитав голосно:

— Гей, хто там?

Тиша — й раптом:

— Пити… води…

Невже Карл? Здається, Гюнтер упізнав голос. При­тулився до дверей, аж боляче стало вуху. Погукав:

— Карл! Карл! Це я, Гюнтер!

Знову тиша, потім радісний вигук:

— Гюнтер! Як ти сюди потрапив? Невже справді ти? Можеш відчинити двері?

Гюнтер із сумом обдивився важкі дубові дошки й сталеві шпуги на них.

— Потрібен лом… Хоча б сокира…

— Як ти проник сюди?

Гюнтер кількома словами переповів.

— Стривай, — мовив Карл по паузі, — кажеш, мо­нах спить? Ключі в нього в кишені сутани. В’язка ключів. Та зваж, він озброєний, носить пістолет у зад­ній кишені штанів.

— Так… — Гюнтер уже знав, як діятиме. — Я пі­шов, і не хвилюйся…

— Будь обережний.

…Аннет хотілося спати, повіки самі злипалися, сон змагав її, а Гюнтер усе не йшов. Аннет подумала, що саме таке катування — найнестерпніше. Та й сон­це припікало, якісь комахи нудно тріскотіли, теж навіваючи сон…

Боже мій, де ж Гюнтер?

Той з’явився, коли противитися сну не було ні­якої сили, — принаймні так думала Аннет, — визир­нув із-за кущів, що росли під гаражем, і обережно огледівся.

Дівчина провела долонями по обличчю, відганяю­чи сон. Гюнтер подавав якісь знаки, вона не одразу зрозуміла, чого він хоче, та, нарешті збагнувши, про­дерлася крізь зарості і шаснула до хвіртки.

— Давай… — прошепотів Гюнтер. Він приставив до хвіртки садову драбину, вліз на неї й подав Аннет руку. Дівчина за кілька секунд була в саду.

— Що?.. — запитала.

Гюнтер потягнув її в хащі за гаражем.

— Карл там, — кивнув на віллу.

Аннет хотіла пояснити йому,1 що відчувала Кар-лову присутність, була впевнена, що знайдуть його, та не могла вимовити жодного слова, лише очікуваль­но дивилась великими вирластими очима.

— Монах замкнув його в підвалі, — пояснив Гюн­тер. — Можна покликати поліцію, та зчиниться галас, а це небажано. Ти мені допоможеш. Святий отець хропе в альтанці, в нього пістолет у задній кишені штанів, треба його роззброїти й дістати ключі.

Аннет весь час кивала.

— Я пролізу в альтанку! — запропонувала рішуче.

— Так, — ствердив Гюнтер. — Зараз ми обдивимо­ся і все вирішимо.

Йшли до альтанки асфальтованою доріжкою, без­шумно, й Аннет намагалася ступати в слід Гюнтерові. Зігнувшись, пролізли до дверей, Гюнтер зазирнув у вузький отвір. Роздивився. Обернувся до дівчини, прошепотів ледь чутно:

— Спить у піжамі. Брюки там… — кивнув непев­но. — Я сам…

Не встигла Аннет щось сказати, як він підвівся, плавним рухом відчинив двері й зник у альтанці.

Отець Людвіг спав, солодко сопучи й підклавши руку під щоку. Гюнтер проминув його, присів за стіль­цем, на якому висіли штани, витяг пістолет. Гарний нікельований вальтер. Зняв із запобіжника, пересмик­нув, про всяк випадок вганяючи патрон у канал ствола.

Тепер — ключі. Сутана монаха висіла мало не по­руч — обмацав кишені, та ключів не знайшов. Чорт, доведеться підвести ченця. Не бажано, та що вдієш!

Гюнтер став над монахом, тицьнув пістолетом у груди. Отець Людвіг одразу розплющив очі, хотів скочити, та Гюнтер штовхнув його назад.

— Спокійно, святий отче! — наказав. — І не зду­майте галасувати, якщо не бажаєте одержати кулю. Де ключі?

— Я-які ключі?.. — почав монах, загикуючись. — Чого ви х-хочете від мене?

Гюнтер махнув рукою Аннет.

— Обшукай його!

Ченець сповз із тахти.

— Я не маю звички тримати вдома гроші, й ви нічого не знайдете…

Аннет засунула руку під подушку, витягнула низку ключів.

— Встати! — скомандував Гюнтер. — І без жартів, все одно вас ніхто не почує! Продовжимо розмову в домі…

Отець Людвіг покірно рушив до вілли. Хотів зайти до вітальні, та Гюнтер підштовхнув його до сходів.

— Туди… туди… — мовив насмішкувато, — я хочу, щоб ви самі звільнили свого в’язня.

— Якого в’язня? — зарепетував монах. — Я ніку­ди не піду, і ви не маєте права!..

— А ви мали право посадити під замок нашого товариша? Не вийшло, святий отче! Дрорахувались… Ну! — тицьнув дулом пістолета в спину. — І без фо­кусів!

Монах якось одразу обм’як і почав покірливо спу­скатися до підвалу. Там, у кам’яній кімнаті, Гюнтер не відмовив собі в задоволенні поставити його в позу, яку бачив у багатьох поліцейських фільмах, — облич­чям до стіни, руки над головою.

— Відчини! — вказав Аннет на двері.

Та дзенькнула низкою, добираючи ключ, а Гюнтер стояв з піднесеним пістолетом і думав, що варто на­тиснути на курок, поворушити пальцем, і нема мо­наха, може, навіть не встигне зойкнути, не відчує болю, і все залежить від нього, від його бажання, витримки, нервів, секундного спалаху роздратування: є людина й нема її, людина у повній залежності від нього, і це відчуття зверхності, своєї переваги, навіть безкарності так переповнило його, що пошукав дулом місце під лівою лопаткою монаха — де серце, й ледь не вистрелив, аж палець спітнів.

Аннет дібрала ключ, відчинила двері. Й закрича­ла. Гюнтер ступив до неї. Скориставшись з цього, монах кинувся до сходів. Гюнтер метнувся за ним, підставив ніжку, отець Людвіг покотився по підлозі й заверещав, наче його вбивали.

Гюнтер зло пнув його ногою.

— Ану, вставай, паршива свиня, і якщо…

Ченець підвівся, стояв із задертими руками, зир­кав зацькованим вовком. Гюнтер дав йому коліном під зад і штовхнув до кімнати, звідки лунали голоси Аннет і Карла.

У дверях зупинився, вражений: Карл стояв під стіною з задертою рукою, прикованою сталевими на­ручниками до високо забитої скоби.

— Ого!.. — тільки й мовив Гюнтер. Зло вдарив монаха в спину. — Ну, швидше! Аннет, дай йому ключі.

Отець Людвіг тонкими, дряпіжними пальцями взяв низку. Вибрав ключ, відімкнув сталеве кільце на Карловій руці. Той одразу знеможено сів на під­логу.