А перед цим продавав дівчат до гаремів аравійсь­ких володарів…

Цю половину життя Франца Ангеля, коли він після війни продавав дівчат у гареми, відсунули на процесі на другий план — не тому, що виглядала блідо на тлі диму крематоріїв, а тому, що Ангель уміло заховав кінці у воду, і конкретно звинувачувати його можна було лише в продажу партії француженок. Правда, слідство зібрало деякі докази, але їх не вистачило б і для звичайного кримінального процесу.

Але не для Карла. Тепер він знав, яким бізнесом займався батько на Близькому Сході, чому вони так рідко бачилися і чому батько так ніжно поводився з матір’ю, хоча і розлучився з нею. Мати лише тепер підтвердила Карлові здогадки: фіктивне розлучення. В цьому також виявилася батькова передбачливість — не хотів, аби тінь упала на сім’ю.

Справді, цей химерний клубок можна розплуту­вати до кінця днів своїх.

Мати розуміла тривоги сина, хоч мала усталені погляди, що сформувалися, як зрозумів Карл, ще тоді, коли жила поруч з концтабором.

Беата внутрішньо підготувалася до того, що від­булося, певно, весь час готувалася, вважаючи ко­жен місяць лише відстрочкою. В душі вона вже давно зрадила чоловікові, хоча все ще любила його і стави­лася до нього під час швидкоплинних зустрічей щиро й ніжно; якщо б усе минулося, вони дожили б до кін­ця днів своїх у злагоді, і Беата ніколи навіть собі не призналася б, що могла сприйняти страту чоловіка якщо не байдуже, то без особливих душевних терзань. Вона майже не розмовляла із сином під час про­цесу, та якось, піймавши Карлів тривожний і запит­ливий погляд, спробувала заспокоїти.

— Коли б ми перемогли, — мовила переконливо, — все, що вчинив твій батько, кваліфікувалося б як доблесть. Він був дисциплінованим офіцером і вико­нував волю свого начальства. Ми програли, і твій батько — одна з жертв нашої поразки.

У Карла округлилися очі. Він знав, що мати — практична жінка, більше того, як казали знайомі,— ділова, але ж вона була завжди привітна з сусідами, ніжна до нього, пестила їхнього ердель-тер’ера, вза­галі видавалася справжньою жінкою — і раптом таке!

Видно, мати відчула, що передала куті меду, бо одразу позадкувала:

— Гадаю, твоєму батькові було нелегко… Тоді він якось замкнувся в собі і… І взагалі все це схоже на страхітливий сон…

Але кошмари не мучили Беату, коли згадувала місяці, прожиті в симпатичному котеджі біля табору. Від усього того життя залишився лише один яскравий спомин: роздягнена дівчина в колі есесівців біля та­бірної брами. Вона згадувала ту дівчину не тому, що шкодувала її — ні й ні! — просто перед очима й досі стояло чудове молоде тіло, яке, здавалося, не знатиме старості. Беаті хотілося плакати, дряпати, рвати свою шкіру, коли дивилася на себе в дзеркало,— боже мій, яке жахливе життя, вона б відправила в крематорій ту дівчину, вона б терзала її, аби стати хоч трохи мо­лодшою.

Цей спогад і зараз затуманив їй очі, але зробила зусилля над собою й повторила впевнено:

— Так, страхітливий сон…

Та Карл помітив і цю паузу, і зміну тону. Мати так само лицемірила з ним, як і батько.

Одного разу за сніданком, уже після страти батька, в них з матір’ю зав’язалася розмова про гроші.

Карл запитав:

— Скільки ти маєш у банку?

Беата наливала собі каву. Рука її ледь затремтіла, проте мати не пролила каву, націдила повну чашку і спокійно поставила кавник. Зиркнула на Карла з-під опущених вій.

— Для чого тобі, мій любий?

— Так… Просто цікаво… — Ненавидів себе за це белькотіння, за приниження, та нічого не міг удія­ти. — Мені хотілося б знати… — Дивився на свої паль­ці, що лежали на білій крохмальній скатертині (мати просто обожнювала все біле, накрохмалене і щодня міняла скатертину), пальці дрібно-дрібно тремтіли, виказуючи його розгубленість і ніяковість, він дивив­ся на ці тремтячі пальці, вони були, мабуть, чужі, бо ніяк не підкорялися йому, і нараз зібгав скатертину так, що посуд забренькотів, і чашка з недопитою ка­вою впала на підлогу й розбилася.

— Сервіз!.. — охнула мати. Вона любила їсти з гарного посуду: сервізи не лише прикрашали, як у інших, серванти, у Хагенів щодня їли на севрському фарфорі, і мати ще з дитинства привчила Карла обе­режно поводитись з тарілками й блюдечками. Та за­раз він навіть не глянув на розбиту чашку, навпаки, вона чомусь додала йому рішучості. Мовив, дивлячись просто у вічі матері:

— Я запитав про гроші лише для того, щоб знати, від чого я відмовляюсь!

Він думав, що мати збентежиться, принаймні по­чне його умовляти чи уникне цієї розмови, та він погано знав свою матір, він, журналіст Карл Хаген, котрий, як і всі молоді журналісти, вважав себе людинознавцем.

Мати не відвела погляду, але запитала тихо й ла­гідно:

— А чому ти впевнений, що є від чого відмовля­тися?

Такого повороту Карл не чекав. Знизав плечима, відповів розгублено:

— Ну… Я вважав, що маємо якісь гроші… І бать­ко натякав… — Нараз осікся: він усе ж вимовив це слово — “батько”, хоча щойно відрікся від нього. Та мати, на щастя, не помітила цього. Поправила скатертину й проказала:

— Можливо, в мене і є якісь гроші і я підтриму­ватиму тебе. Але ти зможеш розраховувати на капітал лише після моєї смерті.

Беата давно прийняла таке рішення. Вірніше, воно не було остаточне: упевнившись у ділових здібностях сина, вона б віддала йому капітал, ну, не весь, хоча б частину, але не зараз… Розтринькає гроші й сам шко­дуватиме. Вона, звичайно, не кине Карла напризво­ляще, слава богу, на рахунку вже понад три мільйони доларів — їм двом вистачить…

Нараз Беаті захотілося назвати суму, яка лежала на її рахунку, — адже ж три мільйони…

Уважно подивилася на сина — гордий і твердий. Ця думка принесла задоволення, хоча, зрештою, пове­дінка Карла викликала роздратування. Подумала: молодий, перебіситься і ще дякуватиме їй. Усе з ча­сом забувається…

А Карл сидів, втупившись у підлогу, і не знав, що сказати.

Він прийняв рішення відректися від батькових грошей, бо від них і на відстані пахло злочином: кож­на порядна людина відмовилася б від них, а Карл вважав себе порядним, більше того, прогресивним, інакше й бути не могло — він працював у ліберальній бернській газеті, вів театральні огляди і, кажуть, досяг певних успіхів на цій ниві: у театрах з ним раху­валися, навіть боялися його гострих рецензій. Але Карл сам собі не зізнався, що підштовхнуло його до сьогоднішньої розмови з матір’ю. Вірніше, він знав це — перспектива одержати двадцять мільйонів ма­рок. Саме ця цифра була написана на клаптику паперу, вкладеному в батьків лист, якого Карл одер­жав одночасно із сенсаційним повідомленням преси про арешт Франца Ангеля. У конверті також лежала писулька: батько просив Карла зберегти папірець — і все.

Тоді Карл не надав значення цьому листу. Байду­же глянув: надруковані на машинці три прізвища, позначка олівцем навскіс через весь аркуш.

“Певно, діловий папір”, — подумав. Трохи здиву­вався, чому батько прислав саме йому, адже раніше ніколи не залучав сина до своїх справ.

Карл заховав листа в шухляду і згадав про нього пізніше, коли процес наближався до кінця й стали ві­домі деякі подробиці батькової подорожі до Австрії. Виявляється, Франц Ангель полював на заховані в “Альпійській фортеці” фюрера есесівські скарби. І не без успіху. Журналісти пронюхали, що він зі своїми підручними знайшов контейнер із секретни­ми документами головного управління імперської без­пеки, серед яких зберігалися списки так званих “трійок”.

Карл і раніше чув про ці “трійки”. Наприкінці со­рок четвертого року есесівці переправили частину награбованих цінностей до Швейцарії, поклавши знач­ні суми на шифровані рахунки. Кожен з “трійки” знав дві цифри. І більше нічого! Списки “трійок” у єдиному примірнику зберігалися в шефа головного управління імперської безпеки обергрупенфюрера СС Ернста Кальтенбруннера.

Одну з цих “трійок” знав тепер бернський журна­ліст Карл Хаген. Сумніву не було — батько встиг ви­лучити з контейнера папірець і переслати його синові.