Підготувавши ще кілька таких повідомлень, Заремба заходився опрацьовувати листи з Німеччини. Профашистські газети часто вдавались до провокацій, фальсифікуючи листи людей, які нібито добровільно поїхали на роботу до Німеччини. Фабрикувалися ці листи у солодко-патріотичному дусі й були розраховані на несвідому молодь. У підпільній газеті слід було розповісти правду про становище іноземних рабів у “фатерлянді”. Партизани зібрали кілька десятків справжніх листів од юнаків та дівчат, яких гітлерівці погнали на роботу до Німеччини, — найяскравіші уривки з них і готував Заремба до друку.
Закінчивши писати, Євген Степанович згорнув папірці, заховав їх за підкладку потертого хутряного капелюха. Захопивши з собою відремонтований примус, почимчикував до Мисика.
Модест Сливинський злостився на весь світ. Пані Стелла вже два тижні чекала на нього у Будапешті, а він змушений ловити гав у цьому гидкому місті. І коли б ще була необхідність, а то просто Менцель крутить ним, як циган сонцем…
Пан Модест вже забув, як колись рвався сюди. Тоді віддав би багато, щоб скоріше пройти Студентською чи глянути на місто з Крутого замка. Невже минуло лише три роки? Як все міняється… Тоді мріяв про Київ, а зараз лякливо прокидається вночі — чи не чути вже більшовицьких гармат?..
Три чорти у горлянку тим гітлерівцям: наобіцяли золоті гори, а тепер червоні дивізії вже за Шепетівкою. Пані Стелла давно зліквідувала тут свої справи й подалась на захід. Поки що до Будапешта, та вони умовились виїхати кудись далі.
Розумна жінка пані Стелла. Червоні підходили лише до Дніпра, і газети Геббельса галасували, що це випадковість, що незабаром німецька армія знов розпочне рішучий наступ, а пані Стелла покликала до себе Сливинського, і в них відбулась таємна розмова, якої пан Модест не забуде ніколи в житті.
Як вона тоді сказала? Гітлерівська шкапа зашкутильгала відразу на чотири ноги? А він, Модест Сливинський, котрий завжди пишався своєю передбачливістю, засміявся у відповідь як останній йолоп. Пані Стелла знизала плечима — мовляв, кожен сам собі господар. Все ж він послухав її і зумів вчасно збути найцінніші картини. Що б він робив з ними зараз? Ніхто нічого не купує, позалазили у свої нори й вичікують. А чого вичікувати? Для всіх зрозуміло — більшовики скоро будуть тут. То нехай гітлерівські газети іншим замилюють очі — мовляв, на підступах до міста споруджено такі укріплення, які совєтам ніколи не взяти, а Модест Сливинський, прошу панства, має свою голову на плечах…
Сидіти б йому зараз у затишній будапештській квартирі, пити каву з коньяком і жартувати з пані Стеллою. Боже мій, нема слів, аби звеличити розум і далекоглядність цієї жінки. Війна навчила її, сказала на прощання пані Стелла, що лише стала валюта й коштовності можуть гарантувати спокій і щастя. Єдиний вихід для них — перебратись до Швейцарії. Природа, власний котедж, а коли закінчиться війна — Ніцца чи італійські курорти, — нічого більше порядній людині й не треба. Та й роки вже не ті…
Пані Стелла це сказала вперше — про роки. Вона зовсім не постаріла, навіть дівчата можуть позаздрити кольору її обличчя. І все ж вона мала рацію: роки — невмолимі. Пан Модест подивився сьогодні вранці у дзеркало й побачив — сивина зовсім висвітлила йому голову. Хіба ж не посивієш, коли той вар’ят Менцель на кожному кроці ставить тобі палиці в колеса?
Місяць тому, коли Модест Сливинський лише натякнув, що йому хотілося б згорнути свої комерційні справи і знайти тихий притулок десь далі від фронту, штандартенфюрер лише посміхнувся і вдарив кулаком по столу.
— Виїхати з міста можете лише з нашого дозволу, — попередив. — Будь-яка сваволя розцінюватиметься як зрада і каратиметься… Сподіваюся, ви знаєте, чим це пахне?..
Так, Модест Сливинський знав це. Тому й сидів зараз тут, у міському парку, замість того, щоб сидіти у зручному фотелі у будапештській квартирі пані Стелли.
Закінчувався травень. Дні стояли ясні й теплі, без остогидливих підкарпатських дощів. Пан Модест любив після обіду посидіти у парку напроти свого дому, почитати газету, подивитися на дівчат. Сьогодні він вийшов сюди, сподіваючись знов побачити ту дівчину, яку вже двічі зустрічав тут.
Вона проходила цією алеєю між п’ятою й шостою годиною — певно, поверталася з роботи. Сливинський звернув на неї увагу відразу — таких часто не побачиш, — але лише провів поглядом. Того дня було не до дівчат. Пан Модест одержав листа від пані Стелли — вона описувала будапештські зустрічі, і в нього на душі стало так важко й нудотно, що дівчата навіть дратували пана Модеста. І все ж не міг не звернути уваги на цю дівчину — тоненька, з величезними, променистими очима й високим чолом. Кудись поспішала, бо швидко дріботіла стрункими ніжками у простеньких туфельках, Рожеві, свіжі щічки з ямочками надавали обличчю якогось затишного домашнього виразу, і пан Модест подумав, що з цієї дівчини вийшла б хороша дружина.
Сливинський глянув їй вслід і зітхнув. Йому зараз було не до дівчат, з яких виходять вірні дружини. Пан Модест знав, що завоювати серце такої русалки з ямочками на щоках — важка й невдячна справа: ніколи не вгадаєш, чим закінчаться твої залицяння, та й чи не за марницею поспішаєш…
Вчора Сливинський побачив дівчину з вікна своєї квартири. Перестрибуючи через сходинки, як двадцятирічний юнак, збіг з свого третього поверху, та вже не наздогнав її — зникла серед перехожих.
Зараз пан Модест вдавав, що читає газету, та в думках був далеко і від повідомлень про перемоги гітлерівської армії, і від останніх суворих розпоряджень губернатора. Невже не з’явиться темноока красуня? Що за чорт — вона пробудила в ньому щось давно забуте…
Пан Модест побачив її здалеку. Йшла, високо піднявши гарну голівку і не звертаючи уваги на перехожих. “Горда, — зітхнув Сливинський, — горда й розумна”. Він не любив розумних — був переконаний, що вродливій жінці розум лише шкодить, бо кілька разів обпікався на цьому. Відчуваючи, що тягне безвиграшний квиток у лотереї, Модест Сливинський все ж пішов за дівчиною. Пішов, милуючись з її стрункої фігурки й легкої ходи. Пішов, сподіваючись на щасливий випадок, який може привести до знайомства.
Дівчина проминула парк і рушила в напрямі до оперного театру. Йшла не поспішаючи. Вулиця була людна, і Модест Сливинський не відставав од неї ні на крок, не ризикуючи привернути її увагу. Йому здалося, що дівчина чекає на когось: кілька разів озирнулась, роздивляючись. Несподівано завернула у парадні двері чотириповерхового будинку — одного з тих, які складаються з великих п’яти- і шестикімнатних квартир, де колись жили солідні вчені, лікарі, адвокати й комерсанти.
Сливинський постояв з хвилину й тільки-но зібрався югнути за дівчиною, як вона раптом з’явилась у дверях. Глянула навколо й задріботіла на своїх високих каблуках до центру. Пан Модест вже хотів рушити за нею, як хтось узяв його за лікоть.
— Гарна штучка, чи не так? — почув. Озирнувся невдоволено, нараз обличчя розтяглося у штучній посмішці: знайомий унтерштурмфюрер з гестапо.
— Ви так гадаєте? — запитав Сливинський, вдаючи байдужого. — Можливо… Не звернув уваги…
— А ви це чому стовбичите напроти ресторану? — надто прозоро натякнув унтерштурмфюрер.
— Зайдемо? — покірно погодився Сливинський. Все одно, дівчини вже не видно — зникла у натовпі…
Наступного дня пан Модест прокинувся пізно, з важкою після вчорашньої пиятики головою. Чортів унтерштурмфюрер — звідки він узявся? Просиділи у ресторані запівніч, пили горілку з вином, а це для пана Модеста — смерть…
Мучила згага, і гидко було дивитись і на зелений каштан за вікном, і на сонячні бліки, що грали на склі стелажів, і на портрети жінок на стінах. Вони наче змовилися сьогодні — виглядали похмурими й вульгарними. Навіть панна Ядзя, яка спокусливо усміхалась, сперши підборіддя на коліна, навіть вона здалась йому зараз вуличною дівкою.
Повернувся спиною до стіни і застогнав. Стало так шкода себе, що ледь не заплакав. І чому він такий нещасний? У той час, коли розумні й обачливі люди вже давно розкошують далеко від червоного фронту, він повинен пити шнапс з якимсь унтерштурмфюрером у місті, яке завтра стане прифронтовим. Чорти б забрали цього Менцеля… Сливинський скочив з ліжка, налив півсклянки коньяку, розбовтав у ньому ложку соди і, пересилюючи відразу, вихилив.