Громадянин Благов В. В. проживав у місті Ленінграді, вул. Бєлінського, № 5, кв. 74.

16 січня минулого року о 23 г. 30 хв. громадянин Благов був підібраний на вул. Сінній і доставлений машиною швидкої допомоги в лікарню, де, так і не опритомнівши, помер від інфаркту серця. Ніяких документів при небіжчикові не знайдено. Що це був справді Благов, підтвердили його родичі.

Вдова Благова, Віра Андріївна, і дочка Благова, Тетяна, проживають за вказаною адресою.

Останні дванадцять років Благов В. В. працював старшим провізором гомеопатичної аптеки. Фотографія Благова при цьому додається».

Полковник розкрив паспорт затриманого на сторінці «Окремі помітки». Тут стояла кругла печатка з місця роботи: «Петрозаводський геологічний інститут». Подивившись на просвіт сторінки, Раздольний крізь лупу помітив сліди давньої печатки, змитої з професіональним умінням.

Така сама печатка була і на командировочному посвідченні. Фотографія справжнього Благова майстерно замінена фотознімком «геолога». Тиснення малих печаток у верхньому і нижньому куточках фотографії і мастиковий відтиск великої гербової печатки не викликали ніяких сумнівів.

Полковник записав про все це у блокноті і, взявши протокол огляду особистих речей затриманого, спустився нижче поверхом, у кімнату, де його чекав капітан Клебанов. Тут на великому столі лежали одяг, взуття «геолога» і все те, що було в рюкзаку.

— Що нового? — спитав Раздольний.

— У каблуці лівого чобота знайдено шифр, але найцікавіше — записка, написана, очевидно, похапцем, на полях клаптика західнонімецької газети. По заголовку, який частково уцілів, можна припустити, що це «Куксхафенер рундшау». Записка написана олівцем по-російськи.

«Готують для закидання… Кличка Лемо. Проходив таку саму, як і я, підготовку… Знову проклятий лічильник… Шраммюллер… Кенгсбері — „Хіросіма“».

— Ясно, що Благов проходив спеціальну підготовку десь біля Куксхафена.

— Підстава?

— Важко уявити, щоб виписували, газету з маленького провінціального містечка землі Нижня Саксонія. Куксхафен розташований в гирлі Ельби. Морський порт. За переписом п'ятдесятого року — сорок сім тисяч жителів.

— Так, розповідайте далі.

— Очевидно, вирішивши прийти з повинною, Благов на доказ своєї щирості хотів повідомити все, що знає про агентурну школу…

— Або?

— Не розумію, товаришу полковник.

— Або записка — страховий поліс на випадок провалу.

— Товаришу полковник, Благов працював у шахті, з долоней його рук ще не зійшли мозолі… Навряд чи його встигли б отак зіпсувати…

— Така поспішність робить вам честь, капітане, але знижує об'єктивність оцінки, — перебив його Раздольний. — До цього питання ми ще повернемося. В одязі і взутті затриманого більше нічого не знайдено?

— Ні, товаришу полковник.

Постукавши, в кабінет увійшов черговий.

— Товаришу полковник, дзвонили з госпіталю. Можна розпочати допит Благова.

— Добре. Подзвоніть у гараж.

— Дозвольте йти?

— Ідіть.

Черговий вийшов.

— Де наші записи? — спитав Раздольний.

Клебанов передав записи полковникові. Вчитуючись у короткі висновки про речові докази, полковник робив помітки у своєму блокноті. Від першої зустрічі з затриманим залежить багато чого, а часу, потрібного для підготовки до короткого допиту, нема. Обставини вимагають рішучих, оперативних дій.

Клебанов попросив дозволу і, трохи відчинивши кватирку, закурив. Сизі голуби, посідавши на вікні, галасливо туркотіли й метушилися. По-весняному теплий вітер ворушив занавіски на вікнах. За головним корпусом управління протягом цих кількох днів виріс новий, восьмий поверх житлового будинку. Ліворуч у ніжному серпанку височіли стріли баштових кранів. Забираючись все вище на передгір'я, місто будувалося, з року в рік ставало розкішнішим і красивішим, а тут… Клебанов мимоволі глянув на шпигунське «хазяйство», що лежало на столі, і день, здалося йому, втратив свою ясну, весняну свіжість.

Коли вони приїхали в госпіталь, черговий лікар ще у вестибюлі попередив полковника:

— Стан хворого тяжкий, головний лікар просив вас укластися в десять хвилин.

Полковник похмурнів і, не відповівши, попрямував до сестри-хазяйки. Білого халата на його зріст не було. Стягнутий на спині зав'язками, тісний халат заважав Раздольному і посилював роздратованість.

Раздольний ішов довгим коридором госпіталю й лаяв себе: роздратування було поганим порадником у допиті, який мав зараз відбутися.

Коли полковник у супроводі капітана ввійшов у палату, він уже був зовсім спокійний і певний, що протягом даних йому десяти хвилин одержить усі потрібні відомості.

Високо покладений на подушках, Благов напівсидів, його великі натруджені руки з короткими пальцями лежали поверх ковдри. Погляд бляклих, колись голубих очей мляво ковзнув по обличчю полковника.

— Покурити б… — прошепотів він.

З дозволу полковника Клебанов подав йому коробку «Казбека».

Благов узяв цигарку, розім'яв її в пальцях, що не гнулись, прикурив і, глибоко затягнувшись, заплющив очі.

— Я хочу, щоб ви добре зрозуміли своє становище, — сказав полковник. — Вас затримано на судні, яке належить до Гамбурзького порту. В списку команди і пасажирів судна ваше прізвище не значиться. Командировочний документ, виданий Петрозаводським геологічним інститутом, — фальшивий. Такого інституту в Петрозаводську нема. Що ж до паспорта, то він справжній, але для вас було б краще, якби і він був підроблений. Паспорт викрадено у Благова шістнадцятого січня минулого року при обставинах, що погіршують ваше становище. Ось фотографія справжнього Благова Василя Васильовича. — Полковник показав фотографію. — Попереджаю: будь-яка спроба ухилитись від правди й заплутати слідство значно погіршать ваше і так погане становище. Ви будете відповідати?

— Так… — коротко кинув Благов після паузи.

— Ваше справжнє ім'я та прізвище?

— Непринцев Юхим Захарович. Ще одне ім'я дали мені «благодійники»… Умовне…

— Кличку?

— Нехай… кличку… Мені тепер однаково. Дали мені кличку «Пауль».

Клебанов вів протокол допиту.

— Рік і місце народження?

— Село Високе, Миколаївського району… Народився я в тисяча дев'ятсот вісімнадцятому році…

— Вам тридцять дев'ять років? — недовірливо перепитав полковник.

— Тридцять дев'ять років, — гірко повторив Непринцев. — Життя. Тільки за останні шість місяців, у школі пана Лермана, я трохи прийшов до пам'яті. Вісім років я не бачив сонця. Коли спускався в шахту, воно ще не сходило, коли повертався, надворі вже була ніч. Починав у Шарлеруа, і, здається, нема жодної шахти, де б я не працював.

Непринцев розповідав швидко, як людина, котра боїться, що їй не вистачить часу сказати найголовніше, потаємне, про що більше не можна мовчати.

— У п'ятдесят четвертому я захворів, і компанія викинула мене на вулицю. Три роки харчувався покидьками з міського смітника. Всі ці роки на чужині я тільки й думай про те, як повернутися на Батьківщину. Я завербувався до них, щоб повернутися додому. Знаю, тепер ви мені не повірите. Якби мене не знайшли в трюмі, я все одно прийшов би сам і розказав би всю правду.

— Повіримо ми чи не повіримо, — сказав полковник, — залежатиме від щирості ваших зізнань. Яке і від кого ви дістали завдання?

— Завдання дав мені доктор Лерман. За допомогою спеціального телевізійного пристрою він стежив за кожним моїм кроком, але я його ніколи не бачив, тільки чув скрипучий голос. Навіть прізвище шефа я узнав випадково — проговорився на аеродромі Шраммюллер, що супроводжував мене. Шефа я звав доктором, і це все, що я про нього знаю. Вони не дуже мені довіряли. — Непринцев гірко всміхнувся. — Тому й завдання я дістав, як сказав шеф, «наростаюче». Капітанові судна було доручено висадити мене на узбережжі затоки Трегуба. Орієнтуючись по компасу і карті, я повинен був вийти до висоти 412. Її звуть Чорною Брамою.

Раздольний і Клебанов непомітно перезирнулися: Чорна Брама за короткий строк не вперше приковувала до себе увагу ворога.