Голова хотів розпитати, яка нагальна потреба примушує Котлубая кидати школу такої гарячої пори, але зарипіла хвіртка, і з-за кущів бузку визирнула дівчина-листоноша. Побачивши таке поважне товариство, засоромилась.

— Вам, Даниле Семеновичу, рекомендований лист, треба розписатися… — мовила ніяково.

— Сідай, Полю, — присунув їй стільця голова. — Може, пивка з нами?

— Скажете таке… — зовсім зашарілась дівчина, зиркнувши на Котлубая. — А вам, Володимире Степановичу, як звичайно…

— Давай сюди, — усміхнувся Котлубай. — Сумка хоч трохи полегшає…

Дівчина витягла журнал, кілька газет і перев’язану ниткою паку листів.

— Отут розпишіться, — показала пальцем у реєстраційній книзі. Спритно закинула сумку на плече й зникла непомітно, як і з’явилася.

За столом запала тиша.

Голова й Котлубай перебирали листи, Шадура попивав пиво. Володимир Степанович розірвав конверт, дістав листа й перебіг його очима.

— Ну, молодець! — радісно вигукнув він. — Не забув…

Голова глянув запитливо, й Володимир Степанович пояснив:

— Отут про мою поїздку і йдеться. Зустріч фронтових побратимів через тридцять років. Умовились колись…

— Це справді подія! — У голови заблищали очі.

Котлубай підвівся, потиснув руки голові й Шадурі, хотів щось сказати, нерішуче зупинився, але, повагавшись, рушив до хвіртки. Голова наздогнав його вже на вулиці, запитав:

— Ти щось хотів, Володимире Степановичу?

Котлубай махнув рукою, та голова притримав його. І тоді Володимир Степанович зважився:

— Не люблю я цього… — мовив нерішуче. — Та нехай уже… Не зміг би ти позичити мені карбованців тридцять? Там з хлопцями, може, доведеться посидіти… Щоб незручно не було… А в жінки не випросиш, вона й дала б, та ротів п’ятеро…

— Дивна ти людина, Володимире Степановичу! — насварився пальцем голова. — Про що може бути мова… Зачекай хвильку.

Він підтюпцем побіг до будинку, виніс гроші, сунув, до Котлубаєвої кишені й зашепотів на вухо:

— Я тобі сотню виніс… І не сперечайся, гроші запас люблять. Коли будуть, тоді й віддаси, не суши собі голови…

— Спасибі, друже, — відповів Котлубай коротко й навіть сухо, наче боявся розчулитися.

Голова ще постояв трохи, дивлячись директорові вслід, і пішов доїдати раків.

Дорош сидів на лавці біля обгородженої й доглянутої могили. Хтось часто приходив сюди й поливав квіти, вони розрослися й цвіли — різноколірні братки, а над ними бриніли бджоли.

Котлубай стояв поруч, поклавши руку на плече Дорошеві. Вони мовчали. Вже встигли наговоритися — Котлубай приїхав звечора, вони ночували в одній хаті, сиділи допізна, згадували пережите.

А зараз мовчали. Нічого не казали один одному, заглиблені в спогади.

І кожен думав: чи приїдуть?

Дубинський аж на Камчатці, йому долати півпланети, йому можна й вибачити… А Волков?

Дорош з Котлубаєм прийшли на могилу вранці, а зараз уже сонце високо піднялось над обрієм…

Дорош зітхнув і скоса подивився на Котлубая.

Ось над ким не владні роки: стоїть прямо, голова високо піднята, майже нема зморщок, очі світяться зовсім молодечо — мудрі, всерозуміючі очі людини, яка чимало бачила в цьому житті.

Котлубай сів поруч і обійняв Дороша. Той зрозумів його жест по-своєму — засмучено похитав головою й хотів щось сказати, але не встиг, бо неподалік голосно просигналила машина, й Дорош нетерпляче роззирнувся.

Сигналила «Волга», різко й вимогливо. Озирнувся й Котлубай, і вони побачили чорну машину, яка виринула з-за повороту.

Вони підвелися й стояли, дивлячись, як з «Волги» виходять двоє: маленький, сухий чоловічок з пронизливими очима й кремезний блондин з посрібленими скронями.

Дивились, і їм не вірилося, що той маленький — Сугубчик. Блондина впізнали одразу, та хіба можна було не впізнати Пашку Дубинського, якого ні роки, ні високі посади не змінять, мабуть, до самої смерті, так Пашкою й залишиться…

А от Сугубчик мав вигляд справжнього академіка.

Дорошеві зробилося навіть трохи ніяково, і, певно, якась вимушена усмішка ковзнула його обличчям, але поруч стояв Котлубай, а Котлубай, мабуть, і зараз був наймудрішим із них, він обійняв Волкова зовсім просто й мовив щиро:

— Ніколи б не подумав, що Сугубчик стане таким!..

Волков усміхнувся, і в очах у нього Дорош прочитав якусь непевність і несміливість, достоту як у того зеленого Сугубчика в кузові «мерседеса» під час їх рейду по німецьких тилах.

Вони тиснули один одному руки, обіймалися й цілувались, і в очах у кожного стояло запитання: який же ти і хто ти?

Вони були зовсім інші, ніж тоді, коли ходили в розвідку. Зрештою це було закономірно, кожен прожив ціле життя: були вони вже літніми людьми, і все ж у кожного лишалося й те — юнацьке, і почувались вони зараз зовсім молодими, наче легко скинули з себе цілих тридцять років…

Бо очі у всіх блищали, і кожному було радісно, і життя здавалося дивовижним і прекрасним.

Потім вони стояли мовчки, віддаючи шану Цимбалюкові, і над могилою бриніли бджоли…

А тоді їхній командир лейтенант Микола Дорош сказав, що думав.

Думав він, що мине ще триста чи тисяча років, а над могилою з братками завжди бринітимуть бджоли. І мудрі люди, які давно вже забули про війни, створять з неї пам’ятник тим, хто не пошкодував життя для прийдешнього.

І ім’я Івана Цимбалюка буде вирізьблене на величезній гранітній брилі. Вирізьблене навічно, якщо може бути вічною наша маленька гарна планета.