Як засвідчує доповідь "Каріна", він блискуче виконав завдання радянської спецслужби, результат був таким вражаючим, що спочатку чекісти навіть засумнівалися в достовірності здобутої інформації. Сам "Карін" про це писав так: "... Свідчення про наступний збройний рейд отамана на Україну, про перекидання банди генерала Нельговського, а також про цілий ряд нелегальних повстанкомів на території України були настільки широкими, що це викликало в республіканської ВУНК в місті Харкові, де тоді розміщувалася столиця Української республіки, сумнів в їх правдоподібності. Але все ж заходи були вжиті. І коли банда Нельговського, а потім і банда на чолі з Тютюнником переправились на Україну для підняття загального повстання, то вони були розгромлені, а штаб Тютюнника захоплений під Коростенем зі всіма документами, що підтвердили правдивість даних мною свідчень. Згодом були ліквідовані всі повстанкоми, про які я роздобув інформацію. В результаті я був нагороджений золотим годинником, а начальник контррозвідувального відділу офіційно заявив, що сумнівів щодо моєї інформації немає і всі мої дані підтвердилися захопленими при розгромі штабу Тютюнника документами" [725].

Необхідно сказати об'єктивно, що "Карін" добився таких успіхів завдяки неабияким особистим здібностям, але не тільки. По-перше, обставини його недавнього приходу в Єлисаветградський повстанком контррозвідкою ППШ детально не вивчались, перевірка проведена формально. По-друге, "Каріну" безпідставно були довірені таємниці, які виходили за межі діяльності Єлисаветградського повстанкому, котрий він представляв. А саме: про організаційну структуру повстанського руху в Україні, матеріальні ресурси ППШ і джерела їх поповнення, особисті й ділові якості повстанських ватажків, підготовку до рейду в УСРР загону генерала В.Нельговського. Про джерело останньої інформації та її обсяг читаємо у доповіді "Каріна": "В Рівному, в контррозвідці я узнав, що генерал Нельговський на чолі загону, душ біля 50-ти добре озброєних, відібраних в таборах старшин, повинен перейти на територію України в район Коростеня. На випадок повстання цей загін має стати бойовою, організованою і дисциплінованою ланкою, яка б об'єднала всі повстанські сили в цьому районі. В Рівному загін чекає провідника від повстанкому Новоград-Волинського району. Його штаб знаходиться в с.Мельчине і в с.Мокляки, а начальник району на прізвище Ярощук поїхав для роботи в Бердичівський повіт. Провідником посланий його помічник, житель с.Мокляки Стах... Переходити вони повинні через Сторожів, де в учителя Петра Адамовича знаходяться запаси вибухівки та зброї, а звідти - на с.Цвілі". По-третє, завдяки грубому порушенню посадовими особами ППШ елементарних правил конспірації "Каріну" під час перебування в Штабі стало відомо про діючу розвідувальну резидентуру в с.Дубичі Житомирського району, вдалося познайомитися з прибулими з УСРР представниками повстансько-підпільних формувань, отримати інформацію щодо кількох начальників повстанських районів, каналів зв'язку та постачання літератури через кордон тощо [726]. Якими були наслідки цієї праці "Каріна", уже відомо.

Слід зауважити, що з 18 вересня по 5 жовтня 1921 р. в Партизансько-Повстанському Штабі перебував ще один агент ВУНК - "Сотник" (колишній старшина Армії УНР, направлений ППШ в Україну з дорученням до одного з отаманів і завербований чекістами). Прибувши в Штаб, нібито для отримання нових вказівок, агент робив свою справу.

В одному з документів по цій справі зазначається: "Поїздка агента за кордон була дуже вдалою. За короткий термін перебування в Польщі він провів там велику роботу і зібрав цінні відомості про діяльність петлюрівських повстанських загонів на Правобережній Україні і про перехід на радянську територію з Польщі банди петлюрівського генерала Нельговського, її чисельності й планах. Агент докладно повідомив про підготовку бандитського рейду Тютюнника на Україну, передбачене місце переходу ним польсько-радянського кордону і маршрут руху по території України" [727]. Після повернення в Україну агент вийшов на керівника "9-ої повстанської групи" Ярощука і ад'ютанта Тютюнника полковника Бондаренка, від якого отримав додаткову інформацію стосовно чисельності загону Нельговського та його планів. 6 листопада "Сотник" зустрічається з Тютюнником, що вже діяв на терені України, від якого дізнається про передбачені ним подальші бойові дії. В тому ж документі стверджується, що здобуті агентом відомості "дали можливість органам НК спільно з частинами Червоної армії наздогнати й ліквідувати банду отамана Нельговського, а також розгромити загін Тютюнника" [728].

Кілька слів про зусилля ВУНК щодо впливу на самого Ю.Тютюнника. С.Мечник підкреслює, що чекісти докладно вивчили психологію начальника ППШ і грали на його амбіціях [729]. Ряд учасників рейду писали про впевненість Ю.Тютюнника в тому, що після переходу українськими військами польсько-радянського кордону в Україні вибухне всенародне повстання. Та й сам він, звертаючись перед початком походу з короткою промовою до вояків, заявив про це. Чому? Невже тільки через амбіційність і велику самовпевненість? Очевидно, така оцінка була б однобічною.

Надамо слово учасникам рейду. О.Шпілінський пише: "Генерал Тютюнник, розпочавши формування Головної Волинської групи, на жаль, переоцінив інформаційні вісті з України...". Д.Зоренко доповнює його: "... Відомості, які надходили до штабу генерала Тютюнника, в більшості були фальшиві". М.Чижевський стверджує: "Величезної повстанської організації, яка об'єднувала б майже всю Україну, про яку так багато говорилося і на яку так багато покладалося надій, не було" [730]. Отже, виходить, що були ще якісь "вісті" й "відомості", котрі відрізнялися від тієї інформації, що надходила в розвідувальний відділ полковника О.Кузьмінського і свідчили про можливість шляхом військового походу (навіть погано підготовленого) запалити всенародне повстання в Україні й таким чином легко перемогти. Скоріше за все, такі дані поступали Ю.Тютюннику від агентури ВУНК, а належна глибока їх перевірка не проводилась. І трагедія головного організатора рейду полягала в тому, що відповідальне рішення він прийняв на основі дезінформаційних, а не об'єктивних даних.

Але зроблене вище припущення породжує ще одне не менш цікаве питання: з якою ж метою ВУНК просовувала Ю.Тютюннику дезінформацію, яка фактично підштовхувала його до активних бойових дій? Для правильної відповіді на це питання є потреба ще раз проаналізувати ситуацію, що склалася перед початком походу.

Більшовикам було відомо про приготування ППШ до нового походу на територію радянської України. Уряд УСРР засипав польську сторону численними нотами протесту, звинувачуючи її в порушенні умов Ризького договору. Але оскільки ці ноти не давали практично ніякого ефекту, Москва вирішила підірвати військові приготування українців зсередини. Для цього у липні 1921 р. до місць інтернування військовополонених у Польщі було скеровано репатріаційну комісію УСРР та РСФРР. Її головним завданням була деморалізація інтернованих частин Армії УНР, схилення їх до повернення в радянську Україну. Поставлена мета була частково досягнута переважно через жахливі умови утримання вояків колишньої української армії [731].

Разом з тим, радянська сторона чомусь не все зробила, що могла б зробити, для недопущення рейду Ю.Тютюнника й уникнення неминучого кровопролиття та людських жертв. По-перше, не виключалась можливість концентрації достатньої для відсічі кількості військ поблизу відомих ВУНК ділянок майбутнього переходу польсько-радянського кордону бойовими групами Ю.Тютюнника, що об'єктивно свідчило б про нереальність і приреченість спроб прориву на територію УСРР. Переконати в цьому організатора рейду чекісти мали шанси й через свою агентуру, що діяла в його оточенні. По-друге, володіючи ситуацією щодо часу і місць вторгнення похідних груп ППШ в УСРР, а також достатніми військовими силами, радянська сторона була спроможна дати рішучу відсіч противнику безпосередньо на кордоні або поблизу нього. Саме так більшовики вчинили з групою генерала А.Гулого-Гуленка. Перейшовши 19 листопада 1921 р. з боку Бессарабії на радянську територію, вона зіткнулася із значно переважаючими силами противника й після кількаденних боїв відійшла на територію Румунії. Проте, як відомо, ні перше, ні друге не було зроблено проти основних сил прориву. Групи під командуванням генералів Ю.Тютюнника та В.Нельговського, підполковника М.Палія легко знищували невеликі загони радянських прикордонників, незначні військові підрозділи й рухалися в глибину території УСРР. Але далі було те, про що пише ряд учасників походу: набагато міцніший ворог скрізь чекав на них - на всіх маршрутах і в усіх важливих пунктах (м.Коростень, ст. Чоповичі та ін.) [732].