2. Агітаційна робота політичних партій і організацій. Інформація про їхні періодичні видання, листівки, відозви, проведення ними мітингів, зміст гасел, соціальне середовище, на яке спрямовується агітація. Зміст пропагандистської літератури.

3. Інформація про некомуністичні партії (українські, російські, польські, єврейські). Відомості про їх програми, організаційну структуру, ставлення до радянської влади та Директорії УНР, популярність серед населення.

4. Настрої населення республіки. Його ставлення до уряду УНР, Головного Отамана, радянської влади, до Польщі. Рівень національної свідомості.

5. Відомості про збройні повстання. Гасла, під якими вони розгортаються, склад учасників, характер дій повстанців (чи не є вони просто бандитизмом), як ставиться населення до повстанців.

6. Становище влади в регіонах, що не контролюються Директорією. Пропонується з'ясовувати, наскільки радянська влада міцно тримається в селах і містах, ставлення до неї населення, яку збройну силу вона має і проти кого проводить репресивну політику. Особовий склад надзвичайних комісій та міліції. Напрями їх діяльності та об'єкти зацікавленості.

7. Інформація про міжнаціональні відносини в Україні, політику радянської влади по відношенню до українців та української мови; відомості щодо виходу періодичних видань, роботи шкіл, про життєвий рівень населення, ціни на головні продукти харчування, обіг грошей, кооперативний рух, реквізиції більшовиків тощо.

8. Військова інформація. Місця дислокації і плани щодо передислокації військ противника, їх найменування, озброєння, постачання, одяг, харчування, політичні настрої серед особового складу, рівень дисципліни і ставлення до населення тощо.

9. Відомості про громадян, які активно співпрацювали з окупаційною владою або, навпаки, найбільш рішуче чинили їй опір [412].

Виходячи з поставлених перед ПД завдань, Міністерством внутрішніх справ здійснювалась розробка штатів департаменту. Тимчасовий штат Політичного департаменту був затверджений 24.01.1919 р. Ним передбачено, крім керівництва інституції (директора і двох віце-директорів), сім підрозділів з загальною кількістю 309 співробітників та осіб допоміжного персоналу: Осібна канцелярія директора департаменту (пізніше загальний відділ) - для вирішення організаційних і кадрових питань (18 осіб); відділ внутрішньої інформації - для контррозвідувальної діяльності та боротьби з антидержавницькими акціями (216 осіб); відділ закордонної інформації - для проведення розвідувальної роботи щодо активно діючих проти УНР ворогів (штаби Червоної армії, Доброармія, махновський рух), а також стосовно країн - потенційних противників республіки й можливих союзників (13 осіб); відділ справ-бюро - для вирішення статистичних і аналітичних питань та ведення архіву (9 осіб); відділ юрисконсультський і слідчий - для правового забезпечення і супроводження оперативної діяльності підрозділів (11 осіб); відділ прес-бюро - для вирішення питань пропагандистського висвітлення в пресі діяльності ПД (7 осіб); відділ господарчий - для вирішення господарських і фінансових питань (35 осіб).

Але за наявним переліком посад ПД, який був чинним у травні 1920 р., знаходимо їх значно менше, ніж передбачено тимчасовим штатом. Немає господарчого підрозділу, його функції перейняв загальний відділ. Це можна пояснити лише браком коштів.

Діяльність департаменту і його місцевих ланок проводилась відповідно до проекту статуту, який націлював їх на взаємодію з губернськими і повітовими комісарами. ПД являв собою організацію військового типу. Всі співробітники та працівники допоміжного персоналу перебували на державній службі і в залежності від статусу мали старшинські звання, класні чини, ранги.

Як свідчать документи, посаду директора ДПІ в різні періоди займали: Г.Кульчицький, С.Михайлів, М.Чоботарів (1919 р.), В.Шкляр (1920 р.), а віце-директора - М.Самойлович, М.Святогорів (1919 р.), М.Пасіченко (1920 р.).

Оперативну роботу в структурі ПД здійснювали два відділи: внутрішньої та закордонної інформації. Ці підрозділи використовували класичні для спецслужб того часу методи і засоби діяльності, основними з яких були таємна агентура та її конспіративне впровадження і використання. З цією метою розробляється інструкція для агентів "політичної розвідки та контррозвідки". До речі, за тимчасовим штатом центрального апарату Департаменту річний фонд на таємних співробітників становив 2 мільйони гривень. Хоча фактично відділи отримували коштів набагато менше. Традиційно здобуття потрібної інформації здійснювалось і шляхом вивчення вітчизняної і закордонної преси [413].

Відділ внутрішньої інформації (ВВІ) здійснював "політичну контррозвідку" та вів боротьбу з антидержавницькими акціями численних ворогів УНР. За тимчасовим штатом від 24 січня 1919 р. цей підрозділ мав нараховувати 16 співробітників, 50 старших і 150 молодших агентів.

Як уже зазначалося вище, в структуру ПД входили також губернські й повітові політичні відділи (ПВ), які займалися переважно контррозвідувальною діяльністю. За тимчасовим штатом у складі губернського ПВ передбачено 90 співробітників, а повітового - 49. У перспективі планувалося створення "прикордонних пунктів" для "контролю над виїздом і приїздом людей з метою недопущення ворожих агітаторів і ворожої нелегальної літератури, а також осіб, підлеглих судові" [414]. Завдання, статус, права та обов'язки регіональних ПВ були викладені в циркулярних листах керівників МВС і Департаменту на адресу губернських комісарів від 23 серпня 1919 р. і 19 травня 1920 р. (остаточний варіант): "Сим доводиться до відома п.п. Губерніяльних Комісарів, що Міністерством Внутрішніх Справ утворюються при Губерніяльних і Повітових Комісаріятах Політичні Відділи на слідуючих підставах:

1) Відділи мають метою боротьбу з протидержавним рухом, а також особами і організаціями, які прагнуть до повалення існуючого державного республіканського ладу. 2) Начальники Губерніяльних Відділів та їх помічники, а також Начальники Повітових Відділів призначаються до затвердження штатів Політичного Департаменту Міністром Внутрішніх Справ по докладу Директора Політичного Департаменту. 3) Вибір кандидатів на ці посади Директор Департаменту робить в згоді з відповідним Губерніяльним Комісаром. 4) Всі інші співробітники Відділів призначаються Начальниками Відділів в згоді з відповідним Комісаром згідно штатам, прикладаємим до цього. 5) Губерніяльні Політичні Відділи зносяться безпосередньо з Політичним Департаментом, одночасно доповідаючи про те Губерніяльним Комісарам. 6) Витрати по Політичним Відділам провадити до затвердження штатів Політичного Департаменту і його Відділів із коштів Комісаріяту. 7) Тимчасово до призначення Начальника Повітового Політичного Відділу Міністром до виконання обов'язків Начальника Відділу може бути допущена особа владою Губерніяльного Комісара. 8) Арешти та труси по політичних справах мають провадитись по ордерам за двома підписами: Комісара і Начальника відповідного Політичного Відділу. 9) Арештовані негайно переводяться до в'язниці разом з постановою про їх арешт, копія якої надсилається прокураторові відповідного Окружного Суду. 10) Дознання надсилаються відповідно судовій чи військово-судовій владі".

На необхідності контролю за діяльністю ПВ з боку судової влади акцентував увагу міністр внутрішніх справ УНР М.Білинський [415].

Слід зауважити, що провідники МВС вживали заходів щодо законодавчого урегулювання діяльності всієї системи ПД. Так, наказом по міністерству від 18 серпня 1919 р. для підготовки відповідного закону була створена комісія під головуванням товариша міністра П.Христюка . До її складу увійшли представники ряду міністерств: юстиції, закордонних справ, військового, преси та інформації, шляхів, а також Подільського губернського комісаріату, Коша охорони республіканського ладу й самого Політичного департаменту (виконуючий обов'язки директора С.Михайлів і віце-директора - М.Святогорів). Комісія працювала і мала відповідні наробки, але до прийняття закону справа чомусь так і не дійшла [416].