В умовах напруженої оперативної обстановки в Україні у складі Особистого штабу Гетьмана П.Скоропадського був створений Особливий відділ, який, окрім вирішення найвідповідальніших питань захисту безпеки держави та особи самого Гетьмана, виконував і певні контрольно-інспекційні та координаційні функції відносно інших спеціальних та правоохоронних органів.
Але, незважаючи на досить солідний рівень організації діяльності органів безпеки, вони все ж таки не змогли вирішити покладені на них завдання. І причини цього були дуже серйозні. Подальше зростання соціально-економічної напруженості в Україні, про причини якої вже йшлося, призвело до загального антигетьманського повстання, очоленого партіями соціалістичного спрямування, котрі об'єдналися в Український Національний Союз, що виділив зі свого складу керівний орган антигетьманської боротьби - Директорію - під проводом соціал-демократа В.Винниченка.
Після листопадової революції в Німеччині та розпаду Австро-Угорської імперії у жовтні 1918 р. Гетьманат втратив військову підтримку цих держав. Власні збройні сили та спеціальні служби режиму П.Скоропадського ще не встигли зміцнитися настільки, аби надійно захистити владу. До того ж загальна нестабільність у країні, непопулярне рішення Гетьмана про федерацію з майбутньою небільшовицькою Росією призводили до розкладу особового складу самих силових структур, недбалого ставлення до службових обов'язків, небажання служити Гетьману. Яскравим прикладом цього може бути перехід на бік антигетьманської опозиції елітних з'єднань і частин Збройних сил - Запорізької дивізії полковника П.Болбочана, Лубенського полку кінноти полковника Ю.Отмарштайна, загонів січових стрільців полковника Є.Коновальця. У ході бойових дій з повстанцями війська Гетьмана зазнали швидкої поразки. 14 грудня 1918 р. П.Скоропадський зрікся влади. Державний скарб (три більйони карбованців), як і владу, він передав урядові, а сам виїхав за кордон [344]. До Києва урочисто вступили війська Директорії.
Дуже влучно про цю ситуацію сказав історик І.Нагаєвський: "Затяжна опозиція до гетьманського режиму та розпочаток громадянської війни напередодні неминучої війни України на чотири фронти не свідчать про великий державно-політичний розум українських політичних груп і фракцій, що жили і діяли під кінець 1918 року. Вони поставили свої партійні програми вище добра нації та її держави. Це сталося в дуже рідкісній історичній хвилині, коли Галичина і Буковина, а частинно й Закарпаття, по розвалі Австро-Угорської монархії проголосили свою самостійність і з перших тижнів свого державного життя покладалися на поміч своїх наддніпрянських братів, але повалення гетьманського режиму, громадянська війна і похід більшовиків ці надії перекреслили" [345].
Не вдаючись в аналіз причин поразки Гетьманату, - це тема окремого дослідження, - зазначимо, що гетьманська доба є важливою сторінкою в історії спецслужб України, хоча б тому, що саме в цей період були сформовані повноцінні, як в структурному, так і в змістовному відношенні спеціальні служби, а їх досвід ліг в основу функціонування наступних органів безпеки національної державності.
РОЗДІЛ IV: Організація та діяльність органів безпеки Директорії УНР
§ 4.1. ПОНОВЛЕННЯ СПЕЦСЛУЖБ УНР ЯК ОБ'ЄКТИВНА НЕОБХІДНІСТЬ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ
У добу Директорії національні спецслужби діяли в дещо інших обставинах, зумовлених зміною політичних та оперативних реалій. 26 грудня 1918 р. Директорія видала програмний документ - Декларацію, що визначала її статус як "тимчасової верховної влади", котра передасть повноваження вищому виборному органу парламентського типу - Конгресу трудового народу, який "матиме всі верховні права й повновладність рішати всі питання соціального, економічного та політичного життя Республіки" [346]. Поновлювалася назва держави - Українська Народна Республіка, з представників партій - членів УНС формувався уряд - Рада Народних Міністрів.
Трудовий конгрес, який відбувся наприкінці січня 1919 р., призначив Директорію "бути верховною владою і видавати закони, необхідні для оборони Республіки", уряд мав звітувати перед сесіями Конгресу, а у перервах в їх роботі - Директорії [347]. Головою Директорії був спочатку В.Винниченко, а з лютого 1919 р. її очолив С.Петлюра. Поступово зростали повноваження голови. У листопаді 1919 р. була ухвалена постанова, де зазначалося: "Верховне керування справами Республіки покладається на Голову Директорії С.В.Петлюру, який іменем Директорії затверджує всі закони та постанови, ухвалені Радою Народних Міністрів" [348]. Одночасно він був і Головним Отаманом (головнокомандуючим) Збройних сил УНР. На випадок перебування голови Директорії за кордоном право укладати тимчасові угоди з іноземними державами, видавати інструкції державним установам УНР отримала колегія у складі голови МЗС і міністра юстиції А.Левицького, військового міністра В.Сальського і товариша міністра внутрішніх справ П.Христюка [349].
За актом злуки між УНР і ЗУНР 22 січня 1919 р. її президент, а згодом "Диктатор ЗО УНР" Є.Петрушевич увійшов до складу Директорії, але фактично не брав участі у роботі і в липні 1919 р. був офіційно виведений із її складу. Наприкінці травня 1920 р. два члени Директорії не повернулися із закордонного відрядження й автоматично вибули із її складу. Отже, фактично Директорія перестала бути органом колегіальним, її компетенція цілком перейшла до С.Петлюри.
У листопаді 1920 р. приймається закон "Про Державну Народну Раду УНР" - вищий законодавчий орган народного представництва до скликання парламенту, який мав розглядати законопроекти, підготовлені урядом. За законом "Про тимчасове Верховне Управління та порядок законодавства в УНР" Директорія в особі С.Петлюри повинна була затверджувати ухвалені Народною Радою нормативно-правові акти, робити кадрові переміщення у вищих державних інституціях тощо [350]. Варто взяти до уваги, що в екстремальних внутрішніх та міжнародних умовах тенденція до обмеження колегіально-демократичних чинників була цілком закономірною й відбивала трагічні реалії процесу державотворення в Україні.
Отже, за Директорії УНР відокремилися дві вищі державно-правові інстанції для керівництва формуванням управлінського апарату взагалі й силових структур зокрема - сама Директорія як орган, котрий затверджував державні акти щодо створення зазначених структур, і Рада Міністрів, що готувала проекти цих актів. Народна Рада помітно не впливала на державне будівництво через відсутність регулярної парламентської роботи за умов перманентного воєнного стану й безладдя в країні.
Період влади Директорії був найтривалішим в історії української національної державності 1917-1920 рр. Цей час збігся з вирішальними подіями на території колишньої Російської імперії, з процесами мирного врегулювання в Європі й створення Версальської міжнародно-правової системи. Складною була і внутрішньополітична ситуація. Саме тому за Директорії сформувалася найбільш розгалужена система органів державної безпеки, зусилля яких зосереджувались на оперативному забезпеченні збройних сил та бойових дій, боротьбі зі шпигунством, ворожим підпіллям, замахами на державний лад.
Оскільки завдання, форми і методи роботи спеціальних служб УНР значною мірою детермінувалися воєнно-політичною та оперативною обстановкою, слід зупинитися на сукупності зовнішніх і внутрішніх чинників, що її визначали. Як відомо, територія УНР у 1919-1920 рр. стала ареною збройної боротьби республіки з інтервенцією радянської Росії та її сателіта - Української радянської республіки, російського "білого" руху, котрі ставили за мету ліквідацію незалежної Української держави як такої, та шовіністичної Польщі, що домагалася відторгнення частини її території. Це зумовило жорстокий характер збройного протиборства. Зрозуміло, воєнні дії супроводжувалися й активною розвідувально-підривною роботою іноземних спецслужб. Характерно, що при цьому широко використовувалися можливості ворожого УНР підпілля.