Література і проблема проникнення завжди поряд. Сучасні літератори соваються марґінесами цієї проблеми, немов коти навколо сметани. Московсько-німецький письменник-постмодерніст Володимир Сорокін присвятив десятки сторінок свого найвідомішого та найрезонанснішого роману «Блакитне сало» проникальній тематиці. Серед героїв цього твору є члени фантастичного «Ордену Російських Землейобів», головний релігійний ритуал якого полягає у проникненні відповідних органів жерців ордену в рідний російський ґрунт. Російські націоналісти образилися на цю алегорію і справа дійшла до суду. Постмодерніст, як повідомляли ЗМІ, суд програв. Символічною основою для скандальної фантазії Сорокіна стала, швидше за все, прадавня язичницька заборона — притаманна всім індоєвропейським рільницьким народам — лягати обличчям до ріллі. В цій позиції давні погани бачили образу Матері Землі, яку небезпідставно ототожнювали з жіночим природним первнем.

Як бачимо, проблема проникнення відкриває несамовитий простір для перформенсів, експериментів та мистецьких актів. Сподіваюся, що і наші краяни також зроблять свої внески у всесвітню справу проникнення. Успіхів та перемог вам, звитяжні лицарі клізм і штрикал!

Дирижаблі, шпіонська зброя… (мала антологія свободи-2)

Товстий тлумачний словник — ніби гербарій. У ньому тепле довірливе слово відривають від мовної тканини, а відтак — від матричних підвалин життя, перетворюють у пласку листячковість і зневоджують до кількох твердих сенсів. Що, наприклад, залишає словник від усіх лабіринтів кохання? «Кохання — специфічний стан межової небайдужости» (дві літери «ж» у сусідніх словах постиснені голосними й зумкотять: набридливі фонетичні комахи). Що знаходимо замість означення смерти? Лише «феномен природної та незворотної перервності людського існування». Від свободи залишається либонь понятійне зніяковіння: «Універсалія культури, котра фіксує можливість дії та поведінки в умовах відсутности зовнішнього цілепокладання».

Вичавки філософування, дзиґотлива цвинтарність мови. Мови як тюрми (покійний педрило Фуко підморгує з потойбіччя).

Варто тікати, виламуючи гасла словників, перегризаючи дроти універсалій. Тікати в особисте словотворення. Туди, де всі означення проростають з абеткового коріння.

…Пам'ять і Уява — двійко неповоротких виконавців — починають кабінетну археологію. Реставруються звуки, образи, уламки книжної та дитячої аварійности. Чи не серед них заховані цибулини перших вражень вольности? Гортаються підшивки старих журналів, відшукуються ключі від старих шаф. З антресолів на голову сипляться порохи, трупики молі, вицвіле начиння сімейних альбомів, томи і сторінки Брокґауза, кулінарні рецепти і порожні банячки з саморобними написами: «Мазь Вишневского», «Синтемицин», «марг-цовка» (відсутність називної літери і безглузде скорочення найсовковішого з антисептиків).

Нарешті, перші знахідки: фотографії цепелінів, кольорові схеми шпіонської зброї. Пам'ять відновлює дитячий захват від дирижаблів та маленьких пристроїв для вбивства: вони чомусь (чому? — питаю я себе вкотре, — чому?) були Свободою. Уява намагається компенсувати втрачене. Образами, цитатами — інструментарієм дорослого мислення.

Надто дорослого мислення.

Безнадійно дорослого мислення…

Дирижаблі

Перша світлина. Виготовлена Норманом Хеллартом і підписана «Повітряний корабель „Граф Цеппелін“ у небі Нью-Йорка». Сепієва, припорошена часом, фотографія 1928 року, зроблена з літака (4 тисячі футів над Лонґ-Айлендом).

Цей знаменитий дирижабль з порядковим номером LZ-127 був, певно, найдосконалішим із ста сімнадцяти повітряних кораблів, побудованих на Боденському озері, де з початку XX століття розташовувалися верфі Фердинанда фон Цеппеліна. При довжині 237 метрів і тридцятиметровому діаметрі, газові двигуни забезпечували LZ-127-ому швидкість 120 км на годину. У 1929 році цей сріблястий монстр за 20 діб облетів земну кулю (35 000 км).

Друга світлина з першої сторінки New York american за 7 травня 1937 року. Біла хмара з роздертого вибухом черева LZ-129 «Гінденбурґа», найбільшого в історії повітроплавання дирижабля (256 метрів завдовжки, діаметр —41,5 метрів, 88 тонн вантажу, каюти «люкс» і «суперлюкс», обшиті мореним дубом, шість гарненьких поступливих покоївок, два кухарі з паризьким досвідом, два офіціанти, срібний посуд, кімната для курців з колекцією найдорожчих сигар й панорамним ілюмінатором, кінозал). Над фотографією — десятисантиметрові літери сенсаційного заголовку: Hindenburg explodes at Lakehurst; 35 dead. Такі ж літери-переростки були використані за чверть століття до того для повідомлення: «Загинув найбільший у світі лайнер „Титанік“!!!».

На першій світлині я, попри всі реставраційні зусилля, тепер знаходжу лише один вимір свободи. Особливу свободу китів і гігантських динозаврів, королівську незалежність володарів простору. Відсутність конкурентів і спокійну повільність пересування — як наслідок небуденних розмірів.

Жоден сімсот сімдесят сьомий Боїнг не перекреслить монаршої величі «Графа Цеппеліна». Зі швидкістю 900 кілометрів на годину можна, безперечно, долати повітряний океан, різати і рвати турбінами його прозору плоть, але володарювати над ним так, як володарювали велетні 30-х — неможливо. Наповнені газом, вони самі були вітровою плоттю, заледве прикритою тканиною оболонки; блау-газ живив їхні двигуни. Керманичі цепелінів були не пілотами, а таки капітанами повітряних кораблів. («Звідки усі ці асоціації?» — зупиняє себе археолог вражень. Можлива така послідовність: рок-група Led Zeppelin — її композиція «Мобі Дік» — Білий Кит Свободи — капітан Ахав).

Друга світлина. Вибух LZ-129 — один із хрестоматійних образів великої катастрофи (прообразів Останньої Катастрофи?). Щось на штиб апокаліптичного просвітництва: «А тепер, шановне панство, подивіться на руйнування чергової техногенної Вавилонської вежі!».

Руйнування висвобіджує. Цей парадокс пов'язаний із родовим змістом поняття «свобода», зумисно забутим укладачами словників та енциклопедій. Адже саме Царственний Хаос — колиска вольности, її незнищенний ресурс, батько кожного протистояння Законові. Можливо, Свобода і є лише безугавною аварійністю усього визначеного та заспокоєного? Руйнації тоталітарних згромаджень матерії, праці, духу невідпорно притягують до себе естетику вольности. Катастрофи титанів, титаніків, гінденбурґів, імперій на мить розквітають дикою, фонтануючою красою. Потім ряска несвободи неминуче затягне розкатастрофлений простір, але щасливі (?) сучасники вибухових вивільнень встигають побачити — ніби розрив у дощових хмарах — ту жорстоку, беззаконну, необгороджену й вітряну сторону буття, яку носії всіх рівнів влади ховають від посполитих… А ще згадується Набоков. Чи випадково саме катастрофа цепеліна звільняє героїв «Ади» від Демона Віна? Принаймні, така сюжетність здається літературнішою за звільнення Гумберта і Лоліти тим непереконливим авто, що переїхав невдатливу Шарлотту… А ще на тій другій світлині можна побачити (на тлі рогатої вибухової хмари) причальну вежу містечка Лейкхьорст і згадати, що, на відміну від аеропланів, дирижаблі ніколи не швартувалися до ґрунту, не торкалися землі, а лише стикувалися з особливими щоглами та вежами, шляхетно зберігаючи вірність середовищу свого панування. Свобода чомусь полюбляє цілісності й відбігає від зрад. Дивно. Адже у тілі кожної з відомих нам революцій ховалося чорнозолоте зернятко зради. Якщо ж те зернятко ховається в рукаві пальта, тоді воно — особливе знаряддя Свободи. Знаряддя кусюче і вороже її дирижаблевим формам: серед дочок Хаосу немає злагоди.

Шпигунська зброя

Таємні війни завжди супроводжували боротьбу за волю. Сили несвободи перемагали у відкритих протистояннях злютованістю народних мас, великими арміями і важкою технікою. Свободі залишалися шифровані трактати філософів-лібертинів, загони недобитих партизанів і мрійників, конспірація таємних товариств, ліжкові інтриги завзятих красунь, кораблі корсарів і шпигунська зброя.