«А ти на що сподівався?» — спитав він себе і обернувся на писк Мацарата.

«Ось натальні таблиці для Матні та Опадла, — карлик поклав перед собою два альбоми у червоних палітурках. — Я складатиму Ваш гороскоп, виходячи з часу переселення, як з умовного другого народження. Якого дня Ви сюди потрапили згідно з вашим літочисленням?»

«Невідомо… Десь після Покладання Риз[79], але точно не можу…»

«Тоді, — зітхнув радник третього рангу, — я буду користуватися лише місцевим літочисленням. Гороскоп, безперечно, втратить точність, але…»

Долоні прочанина все ще свербіли від невідомого мастила. Він запитав:

«Де тут у вас можна вимитися?»

Мацарат вказав на бічні двері.

Виходячи з кабінету, Анемподест почув — чи йому так здалося — трель глиняного свищика.

Довгий коридор, прикрашений героїчним живописом і велетенськими гіпсовими вазами, привів його до світлої кімнати, встеленої мармуром. Посеред приміщення розкривала стулки мушля-басейн. Маленький водопад наповнював її зеленкуватою водою. Чорноволоса дівчина у сріблястій масці, закотивши спідницю, мила у басейні ноги. Поява прочанина і латинські привітання не справили на неї жодного враження. Анемподест вимив руки у водопаді, намагаючись не дивитись на чергову спокусу Опадла.

Дівчина взула шнуровані сандалії, розправила одяг і випорхнула з вмивальні. Прочанина овіяло лавандовим запахом. У приступі несподіваної люті він почав гамселити кулаком мармурові плити та розбризкувати воду. Потім заспокоївся, скинув одяг і обережно занурився у теплу протічну воду. Чи то вона мала лікувальні властивості, чи то сама Анемподестова вдача не передбачала злобливого напруження відчуттів, але невдовзі він розслабився, приліг на скіс мушлі й застиг у рівноважному блаженстві. Йому наснився сон.

Навколо сновидця пульсувала безугавна сріблястість. Вона не дозволяла роздивитися панорами оточуючої місцевості. Чітке бачення звужувалося до овального прорізу. У ньому котило хвилі — grave і трохи largo[80] — ультрамаринове море.

«Ще одна бутафорія, — майже радісно подумав прочанин. — Це навіть кумедно: бачити уві сні ще один сон. Але хоч так побачу море».

«А ти ніколи не бачив моря?» — відчув він запитання. Відчув не вухами, а всією натурою, немов вібрацію, яка трясе тілом після довгого виснажуючого бігу.

«Ніколи», — відповів він, озираючись. Оточений сріблястим сяйвом проріз показав йому жовті пісковики узбережжя, схил порослої деревами гори, знову море. І нікого, хто міг би говорити, чи то пак вібрувати. Одночасно він впізнав дерева. Він вже бачив ці перекручені стовбури на іконі «Сад Гетсиманський» і називалися вони «маслинами». Під такими деревами, знав Анемподест, Спаситель Людства долав останні сумніви земного буття.

«Невже це Свята Земля?» — спитав він незримого співбесідника.

«Це Вічна Візантія», — провібрувало у відповідь.

«За що ж я сподобився сюди попасти?»

«Поговори з Голомозим Драбантом».

«Він вкрав дзеркало і хотів мене вбити».

«Поговори з ним. Ти заплутався».

«А чи схоче він розмовляти зі мною?..»

Срібляста стіна затягнула проріз, сяйво вчепилося в очі тисячами промінчиків, і прочанин почув плюскіт кімнатного водопаду.

Він повільно розплющив очі й здивовано прошепотів: «Бабаматка?»

Над басейном стояла товстезна жінка. Потрійне підборіддя утворювало жабо над коміром її неозорої куртки. Волохаті штани з козячої шкіри були вправлені у ботфорти[81] з острогами та пряжками. Щось зеленкувате виблискувало на їх білому металі: прочанин згадав звичку варшавських чепурунів оздоблювати остроги смарагдами та діамантами.

«Я Тітонька Матрікс», — назвалася товстуха й додала:

«Одягайся… Свій гороскоп ти проспав».

Прикриваючи сороміцьке, Анемподест вибрався з мушлі. Його пригинав до підлоги мілітарний погляд бабища. Тітонька Матрікс тримала в руці страхітливого виду рушницю з колісним замком на запалі[82] й чотирма люфами. На поясі в неї шикувалася батарея набоїв, а на стегні висіла бойова сокира. Шкіряний дух такої міцності линув від неї, що — здалося прочанинові — тільки від нього одного ворогів мав трапляти тряс. Коли він — вже одягнений, перепоясаний, озброєний — випростався і розправив рамена, виявилося, що Тітонька все ж таки вища за нього на півтори голови. Тут вона випередила Бабаматку.

«Ходімо», — наказала воїтелька і почвалала з вмивальні.

У коридорі не було як ступити від лев'ячих жуків. Вони нишпорили між вазами і торохтіли. Тітонька Матрікс свиснула і жуки вишикувалися уздовж стіни. Деякі з комах розмірами досягали дорослого вовкодава. Йдучи за товстухою, Анемподест старанно оминав щелепи-шаблі.

У кабінеті радника третього рангу на прочанина чекало сумне видовище. Два тіла — велике і маленьке — плавали у калюжах крові, вікна були вибиті разом з лутками, письмовий стіл розтрощено страхітливою силою. В одному з роздертих тіл він впізнав залишки офіційного астролога Театру, у другому — чорноволосу дівчину. Срібної маски на ній вже не було, на обличчі застиг передсмертний переляк.

«Хто вона… була?» — спитав він у воїтельки.

«Одна з наложниць Чорнильниці. Переселенка».

«Вона була гарною…» — сказав прочанин і зауважив чотири криваві смуги на стегні покійниці. «Ніби велика лапа з кігтями», — мляво вжахнувся він і перестав відчувати свою непросохлість.

У дверях з'явилося бліде обличчя Гімнософіста. Він присвиснув, побачивши погромлений кабінет, нахилився над тілом наложниці, провів пальцем по кривавій смузі, принюхався.

«Що скажеш, експерте?» — спитала Тітонька.

«Це не рептилія…»

«Баранові ясно, що не рептилія».

«…І не Чорний Жмут…».

«Ні».

«…І не мартихор. Той мітить жертви мускусом. Запаху не відчуваю».

Воїтелька принюхалась і ствердно хитнула головою.

«Катоблеп!» — впевнено визначив ключар і обтер пальці хусточкою.

«Не помиляєшся?»

«Дванадцять проти одного, що катоблеп. А яка ваша думка, пані старша раднице?»

«Або це дійсно катаблеп, або ж тритонохвоста мантикора, на штиб впольованої ґномами минулого літа».

«Мантикора не змогла б розтрощити дверей ротонди. Ви, Тітонько, підіть подивіться самі, що залишилося від дощок… А, окрім того, мантикора завжди вигризає жертві горло, а тут бачимо вительбушені кишки. Це — кабанячі звички катоблепів. Тридцять до одного».

«А скажи мені, як це у Картагені, у центрі міста, з'явився катоблеп? Мантикора ще б могла вночі перелетіти Блакитні Гори, сховатися у порожньому будинку і під сутінки вийти на полювання, а катоблеп крил не має, шановний… І куди ж він подівся, якщо він катоблеп. Жуки досі не взяли сліду. Себто воно летюче».

Гімнософіст знизав плечима. Він обдивився вибиті вікна, обережно виглянув у двір. Темрява майже накрила принишклий парк, лише верхівки пірамідальних дерев мружилися непевними шафрановими блискітками. За кожним деревом міг ховатися хижак.

«Будемо супроводжувати його до Театру, — вирішила Матрікс і відіпнула чохол сокири. — Театр охороняють надійно, там жодна астома не проскочить. Там навіть садхузаґа зупинять».

«Треба ще дійти…»

«Нас двоє і чотирнадцять жуків. Відіб'ємось».

«Від мантикори сяк-так би відбилися, а від катоблепа не відіб'ємось. Катоблеп — звірина серйозна».

Запала мовчанка. Воїтелька ворушила товстими губами, ніби прораховуючи деталі майбутнього походу. Жуки, ніби зачаровані блакитним блиском її сокири, гуртувалися навколо леза.

«А як це він врятувався?» — раптом змінив тему ключар.

Анемподест зрозумів, що мусить втрутитися до військової наради.