— Так. Це множина, — впевнено каже Вася.

— Ой, бля.

Двадцять друга година двадцять хвилин. В ефірі — «Музична толока»! — радісно вривається в кімнату голос ведучого. Продовжуємо нашу розповідь про творчість легендарного ірландського народного колективу «Депеш Мод». Як говорять в народі — біда йде, за собою другу веде. Восени 1970 року, холодного вересневого вечора, батько Дейва — вирлоокий Бен, після довгої тяжкої агонії, пов'язаної з тяжкими тілесними болями та моральними переживаннями, благополучно помер, залишивши сиротами дружину-покритку і малого хворобливого Дейва. Помираючи, старий моряк сказав синові: «Все своє життя я віддав боротьбі за незалежність Ірландії, не забувай про це, Дейве. Гордо неси крізь усе життя ім'я ірландця, не давай цим сукам, цим факін-католикам узяти тебе за геніталії, пам'ятай, бляха-муха, що ти із гордого роду Ганів, а Гани, блядь, — додав він кріпке моряцьке словечко, — ніколи не прогиналися під цими факін-католиками, зрозумів, ти, ублюдку малолітній?» — сказав він, з тим і помер. Малому Дейвові дістались від нього у спадок лише жетон на риболовецького човна та стара губна гармоніка. Жетона малий Дейв відразу ж загубив, гармоніку, в принципі, теж, що не завадило йому, однак, стати в майбутньому зіркою шоу-бізнесу.

Початок музичної кар'єри Дейва біографи пов'язують із тими сімейними негараздами, що виникли в дружній родині Ганів по смерті батька. Дейвова мама, не маючи в собі сил для опору та подальшої боротьби, стає на шлях коляборанства, прямо-таки в своїй конторі віддаючись офіцерам великобританських військово-морських сил. Малий Дейв боляче переживає моральне падіння близької йому людини… ну, себто я так розумію мами, — додає від себе ведучий. Тоді ж він уперше знайомиться із наркокультурою, і це — за словами співака — стає одним із найбільш приємних відкриттів у його житті… Ні, — раптом поправляється ведучий, — мабуть, усе-таки не наркокультурою. Просто — культурою. А, мать його так, — врешті обламується він правити своїх колег із лондонської редакції, і далі вже читає з аркуша, що там є. — Саме в цей момент свого життя і в такому стані молодий Дейв Ган починає займатись музикою. Спочатку він її слухає, але згодом цього йому стає недостатньо і Дейв вирішує створити власний музичний колектив, аби через музику висловити свої почуття, які вони в нього там були. Холодного осіннього вечора 1980 року, в одному з портових ольстерських борделів, Дейв зустрічає симпатичну білявку, яку звали Гор. Гор, — перечитує ведучий, — ну да: яку звали Мартін Гор

— Во його пре, — говорить Вася.

— Тихо, — кажу — а то зараз знову почнеться.

В житті юного Дейва з'являється перше серйозне захоплення. Разом із симпатичною білявкою Мартін Гор вони збирають перший склад «Депеш Мод». Обов'язки в колективі розподіляються порівну — Дейв співає ірландських пісень, грає на кількох музичних інструментах, а його симпатична білявка танцює на сцені і займається фінансовим боком справи. Незабаром у них народилась дитина.

— У кого народилась дитина? — питає Вася.

— У «Депеш Мод».

— Да? — Вася дивується. — Цікаво, від кого.

— Від степана галябарди, — кажу.

…Себто ні, не дитина, — знову поправляється ведучий, — дітище, у них з'являється перше дітище — альбом «Говори та записуй», котрий відразу ж стає платиновим. А зараз, — він важко переводить подих, схоже, остаточно заплутавшись у сценарії, — ми ще раз зробимо музичну паузу і послухаємо наступну музичну композицію. «Мамині очі». Співає степан галябарда.

«Мамині сині очі, — відразу ж беруться до справи степан галябарда, — бачу вас, як на долоні, — всі ви па-ра-рам смутком оповиті і від сліз трішечки солоні». «Трішечки, трішечки», — незадоволено затягує хор.

Трішечки солоні, — думаю я, — це добре чи погано? Мабуть, все-таки, погано, було б краще, якби їх нормально посолили, якщо я все вірно розумію.

— Да, — говорить Вася. — Ну й жуки.

— Де жуки? — не розумію я. — Ти про що?

— Про маму.

— Що про маму?

— Захавали маму, — задоволено каже Вася, так, ніби підтвердились якісь його підозри щодо цього світу.

— Хто захавав?

— Ну, ці — степан галябарда.

— Та ладно. Це ж вони так просто.

— Нічого не просто. Чуєш, що кажуть — трішечки солоні.

«Па-ра-рам лиш устами до Вас торкнуся», — продовжують степан галябарда…

— Смакуюсь, гади, — коментує Вася.

— Перестань, — кажу. — Це просто смішно.

— Устами, — говорить Вася. — Торкнуся. Гурмани хрінові.

— Перестань. Вони ж про інше.

— Да? І про що? Захавали свою велику монгольську маму, а ти кажеш — про інше.

— Да ніхто їхню маму не хавав. Як ти взагалі це собі уявляєш? Як можна очі їсти? Ось як очі їдять?

— Мамині? — перепитує Вася.

— Які мамині? Мамині очі ніхто не їсть, — нервую я.

— степан галябарда — їдять, — наполягає Вася.

— Ну, гаразд, — погоджуюсь. — Хай мамині. Але краще все-таки не мамині. Там, очі тварин, наприклад, як їдять? Або риб'ячі очі?

— У риб маленькі очі, їх ніяк не їдять, — говорить Вася.

— Це у маленьких риб маленькі. А у великих — великі. В акул, наприклад.

— Акули — це не риби.

— А хто це, по-твоєму?

— По-моєму, це не риби.

Я легко погоджуюсь, всяке може бути — можливо, в його персональній картині світу акули — це не риби, чому я маю переконувати його в чомусь зворотньому.

— Ну, добре, — кажу, — добре. Хай не акули. Ну, ці, як їх? Скати!

— Скати? — недовірливо питається Вася.

— Так, — кажу. — Скати. Як їхні очі готуються?

— У них немає очей.

— Як немає?

— Так. Немає. Вони живуть на такій глибині, де світло розсіюється і очі їм не потрібні.

— А як же вони рухаються?

— Хто?

— Скати. Електричні.

— А вони не рухаються.

— Як це не рухаються? А що ж вони жеруть?

— Планктон.

— Планктон?

— Планктон. Планктон теж не рухається. І скати не рухаються. Так вони й живуть.

— Ну, добре, — кажу я знову, — добре. А як вони трахаються?

— Хто? Скати?

— Так, — кажу. — Електричні скати.

— Навпомацки, — каже Вася.

Я пробую собі уявити статевий акт електричних скатів. Виходить кошмарно — по-перше, — у воді, по-друге, навпомацки, а по-третє — тебе при цьому весь час б'є струмом!

— Очі, мабуть, маринують, — говорю я, подумавши. — Закочують у баняки і продають як консерви.

— Ага, — каже Вася. — Уявляєш, у них в Улан-Уде, в гастрономах, мабуть, можна купити консерви, на яких по-монгольськи написано: «Очі мамині. Мариновані».

— Да, — кажу, — а внизу, дрібніше, дописано — «трішечки солоні».

А для тих, хто цієї пізньої години ще й досі не спить, ми продовжуємо нашу розповідь про стрімкий злет родинного дуету «Депеш Мод». В лютому цього року вийшов новий сингл колективу, «I feel you», в якому, зокрема, говориться:

I feel you

Your sun it shines

I feel you

Within my mind

You take me there

You take me where

The kingdom comes

You take me to

And lead me through Babylon

що приблизно перекладається так: «Прости мені мамо, блудному синові, я вже далеко не той, яким був тоді, за часів нашого безтурботного дитинства, зла центробіжна сила наркоманії і педерастії засмоктала мене в свої глибини, і життя моє — російська рулетка, без кінця і початку. Але, — продовжує ведучий, очевидно, вже від себе, — я вірю, мамо, що ми ще зустрінемось у нашому старому-доброму Ольстері, і надаємо разом, — ти чуєш, мамо? — обов'язково разом, надаємо по задниці факін-католицьким окупантам, намотаємо їхні язики й геніталії на могутній маховик ірландської суспільної думки, як того прагнув наш нещасний батько — вирлоокий Бен, і як того вчив товариш Троцький Лев Давидович, і як до того закликав нас святий Дейв й непорочна діва — стара партизанська курва!» Ведучий робить паузу, очевидно, думає, чи не запустити йому ще раз степана галябарду, гуляти так гуляти, але врешті обламується і говорить далі: Вже сьогодні, з дистанції стількох років можна сказати, що творча доля колективу склалася якнайліпшим чином і що подібній музичній кар'єрі можна лише позаздрити — гурт і далі успішно гастролює, випускає час від часу нові альбоми, котрі миттєво опиняються на вершинах найрізноманітніших гіт-парадів, горопаха Дейв благополучно сидить на героїні і злазити з нього не збирається, та й навіщо, дорогі радіослухачі, йому з нього злазити? було б у вас, — говорить ведучий, — стільки бабла, ви б теж ні про що, крім героїну, не думали. Сиділи б і втикали, і срати хотіли б на кризу духовності і падіння валового продукту, бо на хріна тобі валовий продукт, якщо ти вже зранку заряджений і точно знаєш, що на вечір у тебе теж щось є, сиди собі втикай, ні про що не думай, а тут їбошишся — їбошишся, гнеш хребет на цих гандонів жирних, які вчать тебе, як тобі жити, наживаєш геморой на їхньому довбаному радіо і жодна тобі сука не подякує, одні мудаки навколо, мудаки і придурки, текст, суки, нормально перекласти не можуть, сидять в своєму траханому Лондоні, на своєму, блядь, туманному альбіоні і не можуть нормально перекласти текст про цю довбану білявку Мартін Гор, що за білявка така? трахав я таких білявок, костюма немає нормального, в гості вже кілька років не ходив, зуби, сука, гниють, а ця падла на героїні, разом зі своєю білявкою, сука, ненавиджу, падла, це була програма «Музична толока» і я її ведучий хрррррр хрррррр, дякую вам, шановні радіослухачі, що були цієї пізньої години з нами і хай вам завжди всміхається доля.