Мотивація роботи

Коли я дивлюся на мистецькі об’єкти, то завдяки професійному досвіду чи, можливо, інтуїції, бачу — мотивацію. Тобто те, чим керувався автор, коли творив. Так, професіоналізм має значення, він у будь-якому разі має бути.

Робота характеризує майстра, і немає значення, чи це живопис, чи кіно, чи музика. Та для мене не професіоналізм є визначальним, а саме мотивація автора, яка висвічує все зсередини. Видно і кон’юнктуру, і халтуру, і лицемірство, нещирість у тому, що мені хотіли сказати.

Мотивація присутня у всьому, однак з нею треба бути акуратним, бо йдеться про дуже тонкі речі, а коли вона грубо проступає в роботі, то нівелює твір. Мотивація не є предметом мистецтва, тож якщо її видно, значить вона зайва.

Якщо автор уміє приховати мотивацію, він очищає свою роботу від своїх же суб’єктивних комплексів чи ілюзій і водночас захищає себе від закидів стосовно своєї мотивації і стосовно того, що художник не стежить за тим, що зображає і що говорить. Однак не всі художники настільки тонко працюють з матеріалом і над собою, зрештою.

Громадянський екстремізм

Я прибічник того, що внутрішню енергію людина має берегти. Тому я нечасто ходжу на різні тусовки, не роздаю інтерв’ю, намагаюся говорити менше, а працювати якомога більше. Увесь мій екстремізм висловлений у роботах, тому відповіді на запитання потрібно шукати в них.

Моя громадянська позиція — знов-таки у творчості. Усі проблеми, суспільно-політичні, універсальні, які я вихоплюю зі світу, вирішую тут і тепер як художник. У мене немає часу чекати років 50 на те, що дійсність і оточення зміняться й болючі точки зникнуть. З іншого боку, ставлення до соціуму, до політики — це те, без чого сучасне мистецтво не існує, тому мою особисту позицію варто зчитувати саме з моїх творів. І річ навіть не в формі подачі — чи ти малюєш уздовж, чи впоперек. Насправді є дуже багато інших складових мистецького висловлювання, різних, умовно кажучи, трафаретів і лінз, через які можна бачити.

Х-файли

Усі мої роботи, чи то живопис, чи то фотографія, чи відео, мають подвійне дно, тож існує верхній шар — його простіше побачити, і те, що під ним і що бачить меншість. Для гурмана високочолого теж щось знайдеться, не лише для непідготовленого глядача. Та річ не в багатошаровості, а в чому (?) — скажу трохи згодом — після роз’яснень...

Коли я працював над «Х-файлами», які стали одним із значних проектів, то мав задум створити картину української дійсності, масштабну, народну. У цій серії відображено, як у життя звичайних людей — на город, у сортир, у них самих — проникли прибульці. Трудячись над проектом, я навіть не сподівався, що саме він викличе такий резонанс і що роботу купуватимуть на світовому аукціоні рівня Sotheby’s.

Є в мене ще серія російська «Кожному своє», де ця країна зображена з погляду іноземця, нехай і шаблонного, зате промовистого. «Водка», п’янки, ведмеді на балалайках грають... Одна з картин називається «Алконавт»: п’яний мужик летить над зимовим містом, в одній руці тримає гармошку, яка розтягнулася в просторі, в іншій у нього — пляшка, на голові — шапка-вушанка. Ще одна робота під назвою «Дикі танці» складається з фрагментів, образно кажучи, кіл, серед яких «Танець» Анрі Матісса, а також хоровод російських військовиків і людей в цивільному, яким п’яний ведмідь грає на балалайці, і, нарешті, третє коло сивих чоловіків у національному одязі, адже на Кавказі теж споконвіків танцюють кругові танці. Звідки взялося друге коло танцю? Прості люди в цивільному привернули мою увагу своєю наївністю. Мені дивно, що нещасні російські пенсіонери досі вірять тому, що їм говорять із телеекрана, живуть у своїх старечих ілюзіях, та й не тільки вони, на жаль. Проте я не хочу показувати цих людей інакшими (а такими, якими їх побачив, бо сам прагну бачити те, що насправді є), спародіювати, щоб у результаті вийшла народна картина.

Мені цікава масова свідомість, і тому я працюю з нею, з шаблонами мислення, а потім пропоную тим же українцям поглянути на свої х-файли, інопланетні.

Масова культура збоку — це те, що мене надихає... Я навіть не пропоную, а запрошую всіх поглянути на те, що побачив. У людей, схоже, очі розбігаються, вони нічого не спроможні побачити, я ж намагаюся допомогти їм у цьому.

Новини по телевізору

Для багатьох людей телевізор — це маленький їхній світ, для когось таким світом є Інтернет. От кожен рухається визначеною траєкторією: на роботу, у магазин і в квартиру. Далеко не для всіх цей світ обмежується вихідними днями й задуманими творчими задачами. І в людей по життю стаються якісь події. В телевізорі сказали, що хтось когось розстріляв, а потім трупи ніби перенесли в інше місце, з’ясували, що ще й переодягнули, згодом виявляється: це якісь не такі новини, взагалі не ті. І ти побачене й почуте аналізуєш і розумієш, що політика — це лише тло, а для тебе як для художника — тло, фон для подальших пошуків.

Бо я не всім, побаченим у телевізорі, надихаюся, обираю те, що таки зацікавило.

Понад те, коли я дивлюся новини, часто вловлюю мотивацію замовника цих новин. Адже українські телеканали комусь належать, у них є редакційна політика, не тільки у журналістів, але й у власників медіа. Ця медіакратія уже настільки всюдисуща, що від неї не втечеш.

Новини, які зараз передають мас-медіа — це інформація, пласка, примітивна, звичайна, звична, не інтелектуальна, бо очищена від інтелекту, хтось навіть називає цей потік і шум сміттям. Але це сміття мені необхідне, щоб у всій повноті відчувати сучасний світ, у якому живу.

Повага до країни

Мене дивує діяльність українських політиків, які чомусь вирішили, що потрібно захистити російськомовних українців. З огляду на те, що я розмовляю російською, вони нібито хочуть покращити мені життя, тільки навіщо?

Я прекрасно розумію, що є Україна, є українська мова, є українці, і я поважаю це.

Якщо мене примусять розмовляти українською, що ж, говоритиму. Як на мене, така політика раціональніша, ніж забирати мову в народу, а воно так виглядає. Це вже якесь безглуздя.

Мені не все одно, що відбувається з мовою, б я живу в цій країні і... не хочу жити в Росії. Понад то, навіть на кордоні, не те що в самій Росії, я почуваюся вкрай дискомфортно. Інша річ, коли приїздиш у Європу, там по-справжньому комфортно.

Нудна людина

Як часто я перетинаюся в житті зі жлобами?.. Та я сам — жлоб. Особливо тоді, коли доводиться захищати свій особистий простір чи сім’ю. Коли виникає необхідність спілкуватися з вахтером або з двірником, ловлю себе на думці, що не знаю, як потрібно з певними людьми говорити.

Є такі персонажі, яких я просто остерігаюся. Із чиновниками також — і не вмію, і просто не хочу перетинатися по життю. Тож якщо потрібно йти в держустанову, йду разом із дружиною, бо вона працює в суді й у неї краще склалося із розумінням того, що і як потрібно говорити. Це не значить, що я поводжуся, як божевільний художник, бо таким не є.

Мені здається, що я не зовсім справжній художник, яким його бачить і уявляє собі суспільство. Коли працюю, то буваю й іронічним, і саркастичним, і ліричним — різним, тобто сентиментальність можу собі дозволити. Не можна постійно вихлюпувати агресію, махати кулаками, бо це з часом набридає. Як тому, хто це робить, так і тому, хто на це все дивиться. Краще в будь-якому разі проявляти різноманітність, як у грі, скажімо, у футболі. Бо коли команда грає монотонно і передбачувано, то це програш — супротивник таку гру швидко зрозуміє. Потрібно бути винахідливим, якщо це тобі дано.

І ще важливо — вміти програвати, тримати удар та отримувати по голові. Коли якісь неприємності відбуваються на побутовому рівні, тоді реакції рефлекторні, а якщо є можливість подумати — то я ніколи не блокую себе, а радше стаю схожим на діру, яка пропускає агресію. А це вже інший рівень мислення.