Навіть сумніву у цих людей нема в тому, що вони можуть помилятися. Адже можна було б зупинитися на хвилину й послухати. Але на це в них, мабуть, немає часу. Вони схожі на жирних котів, що ходять у всяких «бріонях», «арманях» та «кашарелях», і вважають себе колекціонерами. На стінах їхніх помешкань висить півсотні-сотня картин, здебільшого фальшивих, авторства «поганих», як вони то називають, художників. Жодних незнаних тем чи несподіваних думок для людей такого типу в природі не існує. Дійсно, мабуть найважче в чомусь сумніватися тому, хто знає найменше.

Ненормальні

Мене в житті цікавив зовсім інший тип людей, умовно кажучи, ненормальних. Потяг і невимовна цікавість до людей особливих, творчих, талановитих у мене сформувалися ще в ранньому дитинстві.

Я народився в невеличкому містечку Ромнах, що в Сумській області, потім, коли мав два роки, моя сім’я переїхала до Чернігова, де ми мешкали, поки мені не виповнилося чотирнадцять. Там ходив до школи, проте закінчив її вже в Києві, а мої близькі приятелі зосталися в Чернігові, де багато хто з них живе і сьогодні. Враження від життя у тому місті в мене залишилися якнайкращі, бо це був своєрідний зелений рай дитинства. Але ці приємні відчуття таїли в собі якийсь незрозумілий осад, бо мені в дитинстві здавалося, що я не зовсім нормальний. Такі думки виникають, коли твої однолітки мають свої інтереси, а твої з їхніми не зовсім збігаються. У більшості хлопців знаходяться спільні теми для розмов і причини разом провести час, а ти якийсь не такий, як вони. Тобто ти частіше буваєш вдома, щось читаєш і малюєш, замість того, щоб зайвий раз піти на прогулянку з ровесниками. Я був іншим, мене не вабили пошуки пригод, сенс яких я не зовсім розумів, вуличні бійки чи бажання стати королем двору. Я навіть в дитячий садок майже не ходив, бо дуже нудився там. І з часом у мене склалося своє особливе коло зацікавлень, багатьох з яких ніколи не було в хлопців, які вчилися зі мною в школі чи жили по сусідству.

Мій батько працював головним інженером тресту «Чернігівcільбуд», будував різні об’єкти на Чернігівщині і в 1962-му році, коли ми приїхали в це місто жити, почав будувати ще й Будинок творчості художників у селищі Седнів. Батько обожнював малярство і любов до цього мистецтва прищепив мені. Коли я ще не ходив до школи, він часто брав мене з собою, виїжджаючи у справах. У Седневі я бачив усіляких цікавих дядечків і тіточок з етюдниками, які іноді під час роботи навіть розмовляли та жартували з такою малечею, як я, і, як потім з’ясувалося, були Глущенком, Захаровим, Яблонською...

Не можна відкидати той важливий факт, що від оточення багато чого залежить, зокрема і те, як сформується твій світогляд і навіть як складеться життя. Наприклад, мої батьки товаришували з сім’єю знаменитого в радянські часи тенора, народного артиста СРСР, Миколи Ворвулєва, і я після його передчасної смерті подружився із синами цього незвичайного чоловіка. Микола — молодший і Володимир відкрили для мене цілий світ опери, я побував за лаштунками оперного театру і зрозумів, що це щось дуже близьке моєму світовідчуттю. Коли вже вступив до Київського художнього інституту, то радів передусім оточенню, бо там було більше отих привабливих для мене ненормальних, наші зацікавлення збігалися. Так поступово й іноді навпомацки йшов я до свого середовища, і мені справді поталанило потрапити туди, куди прагнув, — до товариства творчо обдарованих людей. Згодом я зрозумів, що кожна талановита особистість сприймається серед широкого загалу по-своєму ненормальною передусім тому, що помітно відрізняється від інших людей.

Творець і соціум

Наше суспільство дуже войовничо ставиться до людей, які вирізняються із загалу. А пов’язане таке негативне ставлення з низьким рівнем інтелектуального й емоційного розвитку. Я цим не хочу звинувачувати простих людей, які, мов білка в колесі, крутяться в своєму колі щоденних обов’язків і проблем, у тому, що вони недопрацювали над собою, бо їм у житті не до кіно і не до мистецтва. У цих людей свої клопоти, і вони навіть голову підняти не можуть від безкінечної роботи й звернути увагу на якісь важливі, з погляду митців, речі. Проте саме несхожість когось на інших багато людей трактує агресивно. Ця агресія не тільки не дає можливості зблизитися з такого типу особистостями, прийняти їх і зрозуміти, а, на жаль, створює кислотні умови, які впродовж останніх століть витравили з України багато великих талантів. Якщо згадаємо Миколу Гоголя, Тараса Шевченка, Михайла Булгакова, Казимира Малевича, Олександра Архипенка, братів Бурлюків, Сержа Лифаря та багатьох інших, то висновок буде простий: з України талановиті люди часто-густо виїздили, там, за кордоном, розкривалися, ставали відомими, і небагато хто з них повернувся на рідну землю. Але неприйняття суспільством таких особистостей позбавило нашу країну належного рівня культури, всі ми передусім постраждали від того, що Україну залишило чимало талановитих людей.

Протистояння художника і натовпу, індивідуальності і сірої маси завжди було і буде існувати в будь-якому суспільстві, проте важливі і форми, в яких цей процес відбувається, і чим усе закінчується. Для прикладу, Джордано Бруно за його вільнодумство спалили, проте в інший час і в іншій країні з ним могли вчинити не так жорстоко, і результат був би не таким фатальним. Та в будь-якому разі велика особистість руйнує звичний стан речей, провокує соціум, творить нові цінності, що кардинально відрізняються від тих, які зрозумілі широкому загалу і які той захищає.

Якщо цю тему розвивати далі і зануритися в неї ще глибше, то ми прийдемо до протистояння буденного мислення, тобто нормального, з погляду людської психології, сприйняття світу, і ментальності творчої людини. У художника, творця свідомість набагато тонша і складніша, ніж у звичайної людини, а головне, вразливіша. Вразливіша не лише в сенсі тонкого сприйняття всього, але й у сенсі певної беззахисності перед агресивним оточенням, яке обступає і тисне на творчу свідомість. На жаль, не всі талановиті художники змогли витримати цей тиск.

Тому мусимо констатувати, що чи не найгіршим проявом, що його породжує жлобство, є наступ на людину талановиту, намагання нав’язати їй свої цінності, спосіб життя, мислення, уявлення про соціальні стандарти і, взагалі, неприйняття всього нового у жорсткій формі. Коли я слухав випади обивателів проти митців, то відчував, що ці неприємні речі існують не тільки на рівні підсвідомості, а є наслідком збідненого життя, браку освіти, емоційного розвитку.

Проблема в тому, що для багатьох людей освіта та знання ніколи не були життєвою цінністю. І тотальне невігластво нині поширюється з пандемічним розмахом, ясна річ, не минаючи тонкої сфери культури й мистецтв.

Кланове жлобство

В освітній, культурній сфері, зокрема і в образотворчому мистецтві, є такі речі, як посади-звання-нагороди і, звісно, гроші. І відповідно знаходиться певний тип людей, які за складом крові, умовно кажучи, жити не можуть без почестей і владних повноважень. Спробую описати ситуацію узагальнено. Певна людина стає народним художником України, членом-кореспондентом Академії, заслуженим діячем мистецтв, але, за гамбурзьким рахунком і за своєю людською сутністю цей чоловік навіть не є художником. Не важливо, він уже розробляє технологію, як йому ще отримати Шевченківську премію, іншу державну нагороду тощо, кому з потрібних людей він має привезти подарунки, щоб дістати бажане. Потім цей митець організовує свою виставку, куди приходять такі ж, як і він, діячі мистецтв, які розповідають, яке прекрасне його лайно, що перебуває на неперевершено високому художньому п’єдесталі. Згодом ще одну виставку чоловік відкриває, третю... Це ієрархічне жлобство в царині культури стрімко розвилося і квітує досі. Я б назвав його клановим жлобством.

Існує клан людей, які живуть ось такими інтересами, допомагають один одному отримувати важливі для них регалії, вміють працювати ліктями і розпихати всіх, хто їм заважає, а навколо себе створюють певний вакуум. Що ці люди роблять насправді? Вони нівелюють саме поняття культури, нищать її, як і сам сакральний процес творчості. Деякі одіозні особистості, які очолювали й очолюють заклади культури, то не просто невиїзні діячі, їх не можна нікому показувати, їхні обличчя і окремо роти, треба прикривати ганчірками. За останні роки цей стан речей і неконтрольованість подібних ситуацій породили справжні війни за посади в галузі культури, чого ми ніколи раніше не бачили.