Жлоб і жлобство — настільки широкі поняття та явища, що їх складно охарактеризувати кількома словами.

Розпочну з того, що я народився і живу в місті Херсоні. Взагалі-то, до революції це було маленьке провінційне містечко зі значною кількістю єврейського населення. Після війни до нього ринули переселенці з сільської місцевості. Біля міста побудували величезний елеватор і його робітників, вихідців із навколишніх сіл, поселили в хрущовських п’ятиповерхівках. Ці люди почали облаштовуватися: розводити курей, будувати сараї, де поселили свиней, навколо яких літали величезні зелені мухи. Серед цих курей, свиней, мух і людей, одягнених в жахливі повстяні капці і фуфайки, минало моє сільсько-міське дитинство. Хоча в нашому будинку жили дві більш-менш нормальні сім’ї. Мої батьки, наприклад, курей не розводили і підсобного господарства не тримали.

У нас на першому поверсі були сусіди, які цінували кришталь — німецький, чеський... Тобто настільки високо цінували, що здмухували з нього пил і не знімали золоті етикетки-лейбочки. Мене, малого, здивувало те, що вони купили три однакові кришталеві попільнички і поставили їх у сервант, поруч із салатницями, цукерницями, келихами та іншим добром. Мама на те сказала: «Це жлобство!»

Я в жодному разі не хочу звинувачувати всіх сільських жителів у жлобстві, радше навпаки. У справжньому сільському середовищі значно більше інтелігентних за своєю природою людей, бо інтелігентність не визначається кількістю дипломів або прочитаних книг, це вроджена якість.

Я шансон-артист — плоть від плоті і кров від крові свого народу. Моє творче кредо: «Мистецтво належить народу». Я і підписую це гасло двома іменами В. І. Ленін — Стас Волязловський. Жлобство — це моя рідна стихія, і за кордоном мені бракує того поживного середовища, з якого й виростає моє мистецтво. Коли ми були з виставкою в Швеції, я сказав Олександру Соловйову (куратору проекту): «Саша, я тут жити не хочу і не зможу». А він відповів: «А нам тут жити і не потрібно. Це чуже нам соціальне середовище з дуже високим відсотком суїцидальних настроїв».

Жлобство — суть нашої пострадянської дійсності і гумус для моїх робіт.

Свою творчість я називаю арт-терапією, й усе жлобство, яке на мене тисне, сублімую в творчість. Своєю творчістю захищаю себе від жлобства, яке оточує мене в моєму рідному місті. Але тільки там я і можу творити. Не знаю, що б робив у Стокгольмі, Парижі чи в іншому місті, де немає такої високої концентрації жлобства, хоча я й остерігаюся ввечері, особливо у святковий день, виходити на вулицю в рідній країні...

Мої роботи наповнені жлобством і символами жлобів. Однак людям чи не на всьому пострадянському просторі, особливо тим, які полюбляють наколки, дуже подобається моя творчість. Вони фотографують мої роботи мобільним телефоном або ж охоче позують на їхньому тлі. А от на виставці у Швеції відвідувачі цього не робили, єдиним, хто на таке відважився, був кухар з українського посольства.

Поряд із Херсоном є місто-курорт Залізний Порт, де ми свого часу побували з фотохудожником Сергієм Братковим. Спостерігали за життям людей, тих, які ходили з виваленими черевами, борсетками, ланцюгами, величезними ладанками і в ґумових шльопанцях вартістю 20 гривень. Ось таким людям подобаються мої роботи. Коли вони бачать ланцюги, наколки, то розуміють, що це мистецтво — для них. Це парадокс: я з них знущаюся, а їм подобається... Якось в одному інтерв’ю Андрій Данилко сказав, що теж зіткнувся з такою проблемою: публіка, з якої він знущається, зрештою стає основним споживачем його творчості. Тоді він засмутився через це... не знаю, як він до цього ставиться тепер.

Коли в мене була виставка в галереї «Риджина» в Москві, то на прес-конференції прозвучало запитання про те, що, мовляв, я часто використовую у своїй творчості християнські символи... Зауважу таке: я не стібаюсь з релігії. Я іронізую стосовно утилітарного вживання релігії. У Херсоні, наприклад, існує традиція святити діаманти, щоб їх не вкрали, або, припустимо, не відірвали разом з вухами. Чи не кожен власник автомобіля мусить його посвятити: щоб усе було добре...

У моєї знайомої, наприклад, є хом’як, і я б із неабияким задоволенням влаштував перфоменс «освячення хом’яка». Здається, зараз, коли все можна купити, утилітарне використання релігії доходить до абсурду. У Києво-Печерській лаврі мене вразили бандитського вигляду величезні автомобілі, з яких виходили батюшки зі здоровенними золотими хрестами на шиях. Їх паства — жахливі нафарбовані жінки з головами, замотаними в косинки. Що вони там відмолюють — мені невідомо, але весь їхній зовнішній вигляд — зразок дивовижної вульгарності і жлобства.

Жлобство — це цинізм. Цинізм — доля політиків. Політичне жлобство — це, наприклад, коли по телевізору показують, як президенти та інші політики першого ешелону стоять у церкві зі свічками у руках.

Новорічне поздоровлення президента — це жлобство. Не зважаючи на людей з їхнім святковим настроєм, користуючись службовим становищем та ефірним часом, зробити основною темою новорічного поздоровлення тему голодомору — жлобство.

Архітектурним втіленням жлобства в Києві для мене є Майдан Незалежності. Не можу позбутися відчуття, що його проектували і втілювали люди, які довгі роки провели за ґратами. Все, починаючи від жахливої еклектики і закінчуючи «мавпою із золотими крилами», просякнуте духом жлобства.

Останнім часом мене шалено звеселяють зразки рекламного жлобства. Величезні борди з обличчями невідомих людей і написами: «Любимо, віримо, чекаємо!» чи «Пробач мені, сонечко!». Під час відкриття виставки Деміена Хьорста в Києві, недалеко від PinchukArtCentre висів банер проекту «Реквієм» із зображеним на ньому черепом, а на передньому плані, на будівлі Бессарабського ринку — величезний рекламний борд з усміхненим дівочим обличчям, обрамленим трояндами і діамантами, і написом: «С днем рождения, Мариночка!» Причому за своїми розмірами ця Мариночка перевершувала Хьорста втричі. Ось таке співвідношення двох культур, двох світів, до речі, не на користь Хьорста. Або, наприклад, наше регіональне херсонське телебачення, програма привітань «Скіфія», в якій на тлі фотографій іменинників і ювілярів з червоними, засвіченими спалахом очима, на тлі фотографій застілля спершу зачитуються графоманські вірші, а потім демонструють не менш жахливі кліпи на пісні Люби Успенської або Михайла Поплавського.

Не пам’ятаю, хто сказав, але звучить це красиво: «ГУЛАГ вивалив у російську мову повний цебер помиїв». Мат у сучасній мові служить сполучною ланкою, і уявити собі її без нього неможливо. Хочемо ми цього чи ні, та присутність мату в мові більшості наших співвітчизників — це об’єктивна реальність, яку в творчості ігнорувати неможливо. Навіть глибоко інтелігентні люди, спотикаючись у темному під’їзді і падаючи личком в лайно, вживають нецензурні слова.