— Ну, то що, містере Холмсе, ви розкрили цю таємницю? — Він підсунув велику бляшанку з цигарками, що стояла перед ним на столі, до мого друга. Холмс тієї самої миті випростав руку, і бляшанка впала на підлогу. Якусь хвилину чи дві ми повзали на колінах і діставали цигарки з найдальших закутків. Коли ми знову підвелися, я помітив, що Холмсові очі спалахнули, а щоки заро— жевілися. Я знав, що це може бути тільки ознакою перемоги.

— Так, — мовив він. — Я розкрив її.

Ми з Стенлі Гопкінсом здивовано вирячились на нього. Щось подібне до посмішки скривило худе обличчя старого професора.

— Справді? В парку?

— Ні, тут.

— Тут! Коли?

— Щойно.

— Ви, звичайно, жартуєте, містере Холмсе. Пробачте, але ця справа надто серйозна, щоб отак жартувати.

— Я викував та випробував кожну ланку в ланцюзі своїх думок, професоре Кореме, й певен, що він бездоганний. Я не можу сказати, що спонукало вас і яку участь ви брали в цій дивовижній пригоді. Можливо, через кілька хвилин я почую це з ваших власних уст. А тим часом дозвольте мені описати, як усе це сталося, щоб ви знали, яких відомостей мені бракує.

Учора в вашому кабінеті була жінка. Вона хотіла взяти з шухляди вашого столу якісь документи. Вона мала свій власний ключ. Я дістав змогу оглянути ваш і переконався, що на ньому немає жодної крихточки лаку. Отже, ви не були її спільником; вона прийшла, як я можу судити, без вашого відома, щоб пограбувати вас.

Професор випустив з рота хмару диму.

— Це все дуже цікаво й повчально, — мовив він. — Але що ж далі? Якщо вам відомий кожен крок цієї леді, то, певно, ви можете сказати й те, куди вона поділася.

— Спробую це зробити. Спершу ваш секретар схопив її, й вона заколола його, щоб урятуватися. Я схильний вважати цю катастрофу за нещасний випадок, бо переконаний, що ця леді не мала наміру скоїти це страшне вбивство. Убивця не приходить неозброєним. Жахнувшись того, що зробила, вона гарячково забігала кімнатою, шукаючи вихід. На своє нещастя, вона загубила на місці боротьби пенсне й через свій надзвичайно слабкий зір стала зовсім безпорадною. Вона побігла коридором, гадаючи, що це той самий коридор, яким вона прийшла, — адже обидва коридори застелені кокосовими килимками, — і надто пізно зрозуміла, що потрапила не туди й що дорогу назад одрізано. Що їй було робити? Піти назад вона не могла. Зоставатися на місці не могла. Вона мусила йти вперед. І вона пішла. Зійшла нагору сходами, відчинила двері і опинилася в вашій кімнаті.

Старий сидів, роззявивши рота й тупо вирячившись на Холмса. Страх і подив змішалися на його обличчі. Зусиллям волі він змусив себе знизати плечима й вибухнути неприродним сміхом.

— Це все дуже добре, містере Холмсе, — сказав він. — Але ваші блискучі думки мають одну невеличку ваду. Я тоді сидів у цій кімнаті й не виходив з неї цілий день.

— Я знаю про це, професоре Кореме.

— То ви хочете сказати, що я лежав на отому ліжку й не помітив, як до кімнати увійшла жінка?

— Я такого не казав. Ви помітили її. Розмовляли з нею. Впізнали її. Допомогли їй сховатися.

Професор знову силувано засміявся. Він підвівся з крісла, очі його блищали, мов жарини.

— Ви збожеволіли! — скрикнув він. — Ви марите. Я допоміг їй сховатися? Де ж вона тепер?

— Вона там, — мовив Холмс, показавши на високу книжкову шафу в кутку кімнати.

Я побачив, як старий змахнув руками; похмуре його обличчя страшенно скривилось, і він упав у крісло. Тієї самої миті шафа, на яку вказав Холмс, обернулася на завісах і до кімнати ступила жінка.

— Ваша правда! — вигукнула вона, вимовляючи слова якось по— чужинському. — Ваша правда! Я тут.

Вона була вся в пилюці й павутинні, яке позбирала, мабуть, зі стін своєї схованки. Обличчя її вкривали брудні патьоки: його ніколи не можна було назвати гарним, бо воно мало саме ті риси, які вгадав Холмс, і на додачу ще довге вперте підборіддя. Через природжений слабкий зір та ще раптовий перехід од темряви до світла вона мружилась і кліпала очима, силкуючись розгледіти, хто ми такі. І водночас попри все її постать виглядала по-жіночому шляхетно, а сміливе, вперте підборіддя й гордовито піднесена голова викликали повагу, ба навіть захоплення.

Стенлі Гопкінс торкнувсь її руки й оголосив, що її заарештовано, але вона відсторонила його м’яко, проте з гідністю, якій не можна було не скоритися. Старий напівлежав у кріслі, обличчя його пересмикувалось, а очі злякано втупилися в неї.

— Так, сер, я заарештована, — мовила вона. — Я стояла там і чула все. Я зрозуміла, що ви дізналися правду. Я зізнаюся в усьому. Це я вбила юнака. Але ви не помилилися, сказавши, що то випадок. Я навіть не знала, що в руці моїй був ніж, бо зопалу вхопила зі столу першу-ліпшу річ і вдарила його, щоб він відпустив мене. Все це правда.

— Мадам, — сказав Холмс, — я певен, що все це правда. Побоююсь лише, що вам зле.

Вона дуже зблідла, й ця блідість була ще жахливіша під темними патьоками бруду на обличчі. Вона сіла скраю ліжка й заговорила знову:

— У мене мало часу, але я хочу, щоб ви знали всю правду. Я дружина цього чоловіка. Він не англієць. Він росіянин. Я не назву його прізвища.

Старий уперше поворухнувся.

— Хай Бог тебе боронить, Анно! — скрикнув він. — Хай Бог тебе боронить!

Вона глянула на нього з невимовною зневагою.

— Навіщо ти так чіпляєшся за своє скалічене життя, Сергію? — мовила вона. — Ти завдав шкоди багатьом і не зробив добра нікому, навіть собі. Не бійся, я не перерву гнилої нитки твого життя раніше, ніж призначено Богом. Я чимало гріхів скоїла з того часу, як переступила поріг цього клятого дому. Але я мушу говорити далі, бо буде пізно.

Я вже сказала, джентльмени, що я дружина цього чоловіка. Він мав п’ятдесят років, а я була дурним двадцятилітнім дівчиськом, коли ми побралися. То було в російському місті, в університеті, — я вам не називатиму його.

— Хай Бог боронить тебе, Анно! — знову пробурмотів старий.

— Ми були революціонерами — нігілістами, ви знаєте. Він, і я, і багато інших. Потім настали тяжкі часи, було вбито поліційного чиновника, багатьох заарештували, почали шукати свідків, і заради того, щоб урятуватися й дістати велику винагороду, мій чоловік виказав мене й товаришів. Так, нас усіх заарештували за його доносом. Дехто з нас пішов на шибеницю, дехто — до Сибіру. Я була серед останніх, але моє заслання не було довічним. А мій чоловік, забравши свої криваві гроші, подався до Англії й нишком оселився тут, бо добре знав, що тільки-но наше братство довідається, де він є, то не мине й тижня, як здійсниться правосуддя.

Старий простяг тремтячу руку і взяв цигарку.

— Я в твоїх руках, Анно, — сказав він. — Ти завжди була до мене доброю.

— Я ще не розповіла вам про головне його лиходійство, — провадила жінка. — Серед наших товаришів був один — мій щирий друг, шляхетний, відданий. Він кохав мене, мав усе те, чого не мав мій чоловік. Він ненавидів жорстокість. Ми всі були винні, — якщо вважати це виною, — крім нього. Він писав мені листи, у яких благав обрати інший шлях. Ці листи могли б урятувати його. А ще — мій щоденник, де я описувала свої почуття до нього й переконання кожного з нас. Мій чоловік розшукав і заховав щоденник та листи. Він щосили намагався знищити цю людину. Це йому не вдалося, та Олексія заслали до Сибіру, де він зараз тяжко працює в соляній копальні. Подумай про це, мерзотнику, гидкий мерзотнику! Зараз, цієї миті, Олексій, — людина, імені якої ти не гідний навіть вимовити, — працює й живе, мов раб, а ти — в моїх руках, але я не бруднитиму їх.

— Ти завжди була шляхетною жінкою, Анно, — мовив старий, попихкуючи цигаркою.

Вона підвелася, але відразу впала, застогнавши з болю.

— Я мушу сказати все. Коли строк мого заслання скінчився, я вирішила дістати щоденник і листи й надіслати їх російському урядові, щоб мого друга випустили на волю. Я знала, що мій чоловік поїхав до Англії. Після кількох місяців розшуків я знайшла його. Я знала, що він береже щоденник, бо коли я була в Сибіру, то отримала від нього лист, у якому він докоряв мені, наводячи рядки з щоденника. Але я була певна, знаючи його мстиву вдачу, що він не віддасть його мені з доброї волі. Я мусила взяти його сама. Задля цього я найняла приватного детектива, що поступив до мого чоловіка секретарем, — то був твій другий секретар, Сергію, той самий, що так швидко покинув тебе. Він дізнався, що папери сховано в середній шухляді столу, і зробив відбиток ключа. Більше він нічого не схотів робити. Він передав мені план будинку й сказав, що опівдні в кабінеті нікого не буває, бо секретар працює тут, нагорі. Нарешті я зважилась і прийшла сюди, щоб забрати папери. Мені це вдалося, але якою ціною!