Слені знизав плечима.

— Передусім, — почав він, — я хочу, джентльмени, щоб ви зрозуміли, що я знав цю жінку з її дитячих літ. Наша чиказька банда налічувала сім членів, і ватажком її був батько Ельсі. Розумний чоловік — цей старий Патрік! То він вигадав літери, які всі мали за дитячі кривульки, доки вам не пощастило підібрати до них ключ. Ельсі дещо дізналася про наші справи й жахнулася; а оскільки вона мала трохи чесно зароблених грошей, то втекла від нас до Лондона. Ми були заручені, й вона стала б моєю дружиною, якби я змінив свій фах, але тоді не бажала й зустрічатися зі мною. Мені пощастило знайти її лише після весілля з тим англійцем. Я написав їй, однак відповіді не одержав. Тоді я приїхав сюди й став писати до неї таким чином, щоб вона могла це прочитати.

Я мешкаю тут уже близько місяця. Я оселився на фермі, де найняв кімнату на долішньому поверсі, з якої міг виходити щоночі непоміченим. Я робив усе, щоб перенадити Ельсі до себе. Я знав, що вона читає мої написи, бо під одним з них якось залишила відповідь. Врешті терпець мені увірвавсь і я почав їй погрожувати. Тоді вона надіслала мені лист, у якому благала виїхати звідси й писала, що серце у неї буде розбито, якщо її чоловіка спіткає ганьба. Вона пообіцяла поговорити зі мною через вікно о третій годині ночі, коли її чоловік спатиме, якщо я після того облишу її та виїду геть. Говорячи зі мною, вона пропонувала мені гроші, щоб відкупитися. Осатанівши, я вхопив її за руку, намагаючись витягти через вікно силоміць. Тієї хвилини до кімнати вбіг її чоловік з револьвером у руці. Ельсі знепритомніла, а ми опинилися віч-на-віч. Я теж був озброєний і підняв свій револьвер, щоб злякати його й тим часом утекти. Він вистрелив і промахнувся. Я вистрелив майже водночас із ним, і він упав додолу. Я побіг через садок і почув, як позаду зачинили вікно... Присягаюся Богом, джентльмени, що все це — правда, і я більше не чув про це ні слова, доки до мене не примчав той хлопець із листом. Прочитавши лист, я побіг сюди й потрапив до ваших рук...

Поки американець говорив, до будинку під’їхав кеб, у якому сиділи двоє полісменів в уніформі. Інспектор Мартін підвівся й торкнув арештованого за плече.

— Нам пора їхати!

— Чи можу я спочатку побачитися з нею?

— Ні, вона ще не прийшла до тями. Містере Шерлоку Холмсе, я можу лише сподіватися, що коли мені трапиться якась важлива справа, нам знову пощастить працювати разом.

Ми стояли біля вікна й дивилися, як від’їжджає кеб. Обернувшись, я помітив папірець, який залишив на столі заарештований. Це був лист, що його надіслав Холмс.

— Спробуйте прочитати його, Ватсоне, — усміхнувся мій друг.

У листі не було жодної літери, лише невеликий рядок

чоловічків у танці:

— Якщо ви пригадаєте мої пояснення, — сказав Холмс, — то побачите, що це означає: «ПРИХОДЬ НЕГАЙНО». Я був певен, що таке запрошення приведе його сюди, бо він переконаний, що так не вміє писати ніхто, крім місіс К’юбіт. Отак, любий мій Ватсоне, ми й змусили цих чоловічків у танці, які наробили стільки лиха, стати на шлях добра... Мені здається, я виконав свою обіцянку додати щось незвичайне до вашого записника. Наш потяг відходить за двадцять хвилин до четвертої, й ми повернемось на Бейкер-стріт якраз під вечерю.

Насамкінець залишилося додати кілька слів. Американця Ейба Слені зимова сесія суду в Норічі засудила до смертної кари; проте, взявши до уваги деякі обставини — зокрема те, що Хілтон К’юбіт вистрелив у нього першим, — суд замінив шибеницю на каторгу. Про місіс Хілтон К’юбіт я знаю лише те, що вона цілком одужала, що вона досі ще вдова і все своє життя присвятила піклуванню про бідних та господарюванню в садибі свого покійного чоловіка.

Самотня велосипедистка

З 1894 до 1901 року містер Шерлок Холмс працював надзвичайно багато. Можна сказати, що за ці вісім років жодне публічне слідство, що мало хоч якусь складність, не обходилося без його порад; що ж до приватних справ, у яких він зіграв видатну роль, то їх були сотні, й більшість із них виявились найхимернішими та найзаплутанішими. Безліч блискучих перемог і кілька неминучих, на жаль, поразок були підсумком тих довгих років роботи. Оскільки я зберіг найдокладніші записи всіх цих справ і особисто брав участь у багатьох із них, мені нелегко вирішити, що ж найкраще запропонувати публіці. Тож я дотримуватимуся свого давнього правила — віддавати першість пригодам, цікавим не жорстокістю злочинів, а тонкощами й драматичністю їхнього розкриття. Саме з цієї причини мені хотілося б нині переповісти пригоду з міс Вайолет Сміт, самотньою велосипедисткою з Чарлінґтона, й згадати прецікаве її розслідування, що обірвалося несподіваною трагедією. Щоправда, обставини цієї справи не дуже яскраво виявляють дивовижний талант, завдяки якому мій друг здобув славу; але вона має деякі подробиці, що посідають визначне місце в історії злочинів, з яких я черпаю матеріал до своїх невеличких нарисів.

Як свідчить мій записник за 1895 рік, ми вперше побачили міс Вайолет Сміт у суботу, 23 квітня. Я пам’ятаю, що її візит був для Холмса вкрай недоречний, бо він саме взявся тоді до надто важкої й дивовижної загадки — переслідування, якого зазнав Джон Вінсент Гарден, відомий тютюновий фабрикант і мільйонер. Мій друг любив тонку, глибоку, зосереджену на певній справі роботу думки й терпіти не міг, коли увагу його відволікали на щось інше.

Але тільки надто вже черства людина не вислухала б молоду гарну жінку — високу, струнку, гордовиту, яка завітала до нас на Бейкер-стріт увечері, благаючи допомогти їй. Холмс запевняв її, що він дуже заклопотаний, але все було марно, бо молода леді твердо вирішила, що не піде, доки не розкаже своєї історії, і з кімнати її можна було вивести хіба що силоміць. Зласкавившись, Холмс стомлено всміхнувся, запропонував чарівній відвідувачці сісти і розповісти, що ж її так турбує.

— Звичайно, не здоров’я, — додав він, кинувши на неї миттєвий проникливий погляд. — Така завзята велосипедистка мусить мати міцне здоров’я.

Вона здивовано поглянула на свої ноги, і я помітив, що край її черевика справді був трохи стертий педаллю велосипеда.

— Так, я багато їжджу на велосипеді, містере Холмсе, й це якраз стосується моїх нинішніх відвідин.

Мій друг узяв леді за руку, — рукавичок вона не носила, — і оглянув її так само уважно й холодно, як учений оглядає взірець рідкісного створіння.

— Пробачте, будь ласка. Це мій фах, — пояснив він, пустивши її руку. — Я мало не помилився, вирішивши, що ви друкарка. Але, звичайно ж, ви займаєтесь музикою. Ви помітили, Ватсоне, сплющені кінчики пальців, притаманні людям обох цих професій? А на вашому обличчі видно натхнення, — він лагідним порухом повернув її лице до світла, — в друкарок такого не буває. Ця леді, Ватсоне, — піаністка.

— Так, містере Холмсе, я вчителька музики.

— Судячи з вашого обличчя, ви з села.

— Так, сер, з-під Фарнема, на межі з Сурреєм.

— Чудові місця; у мене чимало цікавих спогадів про них. Пам’ятаєте, Ватсоне, як ми спіймали там Арчі Стемфорда, що фальшував документи? А тепер, міс Вайолет, розкажіть нам, що сталося з вами біля Фарнема, на межі з Сурреєм.

Молода леді розважливо, до ладу розповіла нам таку дивну історію:

— Мій батько, Джеймс Сміт, помер, містере Холмсе. Він був диригентом оркестру в театрі «Імперіал». Ми з матір’ю залишилися самі, якщо не рахувати дядька, Ральфа Сміта, що виїхав до Африки двадцять п’ять років тому й ми досі не почули від нього жодного слова. Коли батько помер, ми зовсім зубожіли, та якось нам сказали, що в «Таймсі» з’явилося оголошення, що нас хтось розшукує. Уявіть собі, як ми схвилювалися, бо вирішили, що хтось залишив для нас спадщину. Ми пішли до адвоката, чиє ім’я стояло в газеті. У нього нам відрекомендували двох джентльменів – містера Каразерса й містера Вудлі, які приїхали в гості з Південної Африки. Вони сказали, що дядько був їхнім другом і помер кілька місяців тому в Йоганнесбурзі без шеляга в кишені; перед смертю він попросив їх розшукати нас — єдиних своїх родичів — і допомогти чим треба. Видавалося дивним, що дядько Ральф, який і знати нас не хотів, коли був живий, раптом перед смертю вирішив потурбуватися про нас; але містер Каразерс пояснив, що дядько сам лише в останню мить почув про братову смерть і перейнявся нашою долею.