— Я про це нічого не знаю, — повільно сказав чоловік, — мабуть, ви потрібні, якщо вас покликали, це, певне, виняток, а ми люди маленькі, живемо тільки за правилами, не майте на нас жалю.

— Ні, ні, — мовив K., — я вам тільки вдячний, вам особисто і всім, хто тут є.

І несподівано для всіх К. просто-таки крутнувся на місці й опинився перед жінкою в кріслі. Вона звернула на нього погляд синіх стомлених очей. Дитина спала в неї біля грудей.

— Хто ти? — спитав К.

І вона зі зневагою — хтозна, чи до К., чи до своїх власних слів — відповіла:

— Я служниця з замку.

Усе це тривало дуже недовго, вже наступної миті К. праворуч і ліворуч схопили двоє чоловіків і мовчки, наче іншого способу порозумітися не було, з усієї сили потягли до дверей. Старий чомусь дуже зрадів і заплескав у долоні. Прачка теж засміялася разом із дітьми, що раптом загаласували як скажені.

Скоро К. опинився в провулку. Чоловіки дивилися на нього з порога. Знов почав іти сніг, але стало начебто трохи ясніше. Бородань нетерпляче гукнув:

— Куди ви йтимете? Оце дорога до замку, а це в село.

К. не відповів йому, а спитав того другого, що, незважаючи на свою зверхність, здавався йому приступнішим:

— Хто ви такі? Кому мені дякувати за перепочинок?

— Я чинбар Лаземан, — відповів той. — А дякувати вам нікому не треба.

— Гаразд, — мовив K., — може, ми ще зустрінемося.

— Навряд, — сказав чоловік.

Тієї миті бородань підняв руку й гукнув:

— Добридень, Артуре, добридень, Єреміє!

К. обернувся: виходить, у цьому селі люди все ж таки виходили на вулицю! Дорогою від замку йшло двоє середніх на зріст юнаків, обидва дуже стрункі, в однаковому вбранні, яке щільно облягало їхнє тіло, і навіть на вроду дуже подібні. Юнаки були дуже смагляві, а гострі борідки мали такі чорні, що вони вирізнялися навіть на смаглявих обличчях. Хоч дорога була в заметах, вони йшли напрочуд швидко, в лад підіймаючи стрункі ноги.

— Що вас вигнало з дому в такий сніг? — крикнув бородань. Порозумітися з юнаками можна було тільки криком, так швидко, не зупиняючись, вони йшли.

— Справа! — сміючись, гукнули у відповідь вони.

— Де?

— У шинку!

— І я туди йду! — крикнув раптом К. гучніше за всіх.

Йому закортіло, щоб ті двоє взяли його з собою: хоч навряд, чи знайомство з ними дало б йому якусь користь, але вони напевне були б добрими супутниками, підбадьорили б його в дорозі. Юнаки почули слова K., та лише кивнули йому головою і скоро зникли з очей.

К. й далі стояв у снігу, йому не хотілося витягати ногу, щоб вона знову загрузла в заметі; чинбар зі своїм товаришем, задоволені тим, що нарешті спекалися К., поволі пропихалися в ледь прочинені двері, весь час оглядаючись на K., і він лишився сам серед снігу. «Була б нагода трохи понарікати на долю, — подумав K., — якби я потрапив сюди випадково, а не навмисне».

Зненацька в хатині ліворуч відчинилось малесеньке віконце; воно здавалося темно-синім, поки було зачинене — мабуть, йому надавав такої барви відблиск снігу — і було маленьке, що коли тепер відчинилося, в ньому видніло не ціле обличчя того, хто виглядав із нього, а лише очі, старечі карі очі.

— Он він стоїть, — почув К. тремтливий жіночий голос.

— Це землемір, — сказав чоловічий голос. Потім чоловік підійшов до віконця і спитав не вороже, а все ж так, наче йому йшлося тільки про одне: щоб перед його хатою все було гаразд: — На кого ви чекаєте?

— На якісь сани, щоб підвезли мене, — відповів К.

— Тут не їздять ніякі сани, — сказав чоловік, — ніхто тут не їздить.

— Але ж це дорога до замку, — мовив К.

— А однаково тут ніхто не їздить, — сказав чоловік з якоюсь упертістю.

Обидва замовкли. Але чоловік, видно, щось обмірковував, бо не зачиняв віконця, з якого курився дим.

— Погана дорога, — мовив K., щоб допомогти йому. Та чоловік лише сказав:

— Авжеж. — Та потім, трохи помовчавши, додав: — Як хочете, я вас відвезу на санях.

— Будь ласка, відвезіть, — зрадів К. — Скільки ви за це візьмете?

— Ніскільки, — відповів чоловік. К. дуже здивувався.

— Ви ж землемір, — пояснив чоловік, — і належите до замку. То куди вас везти?

— До замку, — швидко мовив К.

— То я не поїду, — відразу сказав чоловік.

— Я ж належу до замку, — мовив К. словами самого чоловіка.

— Можливо, — ухильно сказав той.

— Ну, то відвезіть мене до шинку, — мовив К.

— Добре, — сказав чоловік, — зараз я виїду з санками.

З усього видно було, що він робить цю послугу не з особливої люб’язності, а швидше з якогось дуже корисливого, боязкого, майже педантичного прагнення забрати К. від своєї хати.

Ворота відчинилися, і з них виїхали санки для легкого вантажу, зовсім пласкі, без жодного сидіння. В санки була впряжена худа конячина, а за ними йшов згорблений, кволий, кульгавий чоловік із виснаженим, почервонілим від застуди обличчям, яке здавалося зовсім маленьким через те, що голова була щільно закутана вовняною хусткою. Чоловік був вочевидь хворий і вийшов з дому тільки для того, щоб відвезти К. Так йому К. і сказав, але чоловік відмахнувся. К. лише довідався, що він — візник Ґерштекер і взяв ці незручні санки, бо вони саме стояли напоготові, а витягати інші було б надто довго.

— Сідайте, — сказав він і показав батогом на задок саней.

— Я сяду біля вас, — мовив К.

— Я йтиму поряд із саньми, — сказав Ґерштекер.

— Чому це? — спитав К.

— Я йтиму поряд із саньми, — знов сказав Ґерштекер і так закашлявся, що весь аж затіпався, і йому довелося впертись ногами в сніг, а руками — в край санок, щоб не впасти. К., нічого більше не кажучи, сів на санки, кашель помалу минувся, і вони поїхали.

Замок нагорі, до якого К. сьогодні ще й не сподівався дістатись, вже дивно потемнілий, знов почав віддалятися. І, наче даючи знак, що він тим часом прощається з K., там загув дзвін, радісно й натхненно, але й тужно, і серце від того дзвону на мить затремтіло, наче відчуло загрозу, що здійсниться те, до чого воно боязко прагнуло. Та великий дзвін скоро замовк, і на зміну йому задзеленчав тихіший, монотонний дзвоник, чи то ще згори, чи вже з села. І той дзвоник дужче пасував до їхньої повільної їзди і до забідженого, але невблаганного візника.

— Слухай! — гукнув раптом K., трохи посміливішавши, бо вони вже під’їздили до церкви, звідки було недалеко й до шинку. — Мені дуже дивно, що ти на свою відповідальність зважився відвезти мене, хіба тобі це дозволено?

Ґерштекер, ніби не почувши його запитання, спокійно йшов собі далі поряд із конячиною.

— Агов! — гукнув К. і, згрібши з саней жменю снігу, зліпив грудку і влучив нею просто у вухо Ґерштекерові.

Той зупинивсь і обернувся до нього; і коли К. побачив його так близько перед собою — санки тим часом просунулися ще на якийсь крок — побачив цю згорблену, неначе знівечену постать, це почервоніле, стомлене, худе обличчя з якимись неоднаковими щоками — одна пласка, а друга запала, — той насторожено розтулений рот, у якому стирчало всього лише кілька зубів, то знов спитав, уже не зі злістю, як перше, а з співчуття, чи Ґерштекера не покарають за те, що він його відвіз.

— Що ти хочеш? — спитав Ґерштекер, нічого не розуміючи, і, не чекаючи пояснення, вйокнув на конячину, і вони поїхали далі.

Розділ другий

Коли вони — К. впізнав поворот, який проходив, — майже дісталися до шинку, там уже було цілком темно. К. здивувався: невже він так довго сидів у селі? За його підрахунками, десь годин зо дві, не більше, і вийшов він із самого ранку, і їсти йому не хотілося, і недавно було ще зовсім видно, і раптом така темрява.

— Короткі дні, короткі дні! — сказав він сам до себе, зіскочив з саней і пішов до шинку.

На його велику радість, угорі на ґанку стояв господар і присвічував йому високо піднятим ліхтарем. Мимохідь згадавши про візника, К. зупинився й почув десь у темряві його кашель. Нічого, він ще побачиться з ним. І аж піднявшись на ґанок до господаря, що улесливо привітався з ним, К. помітив обабіч дверей двох чоловіків. Він узяв у господаря ліхтаря й посвітив на них: то були юнаки, яких він уже бачив у селі і які звалися Артуром та Єремією. Вони віддали йому честь. К. згадав військову службу — найщасливіші роки свого життя — і засміявся.