— Атож, звичайно, — якимсь дивним голосом погодилась панна Бюрстнер.

— Бачите, — пояснював їй K., — ви не дуже обізнані з судовими процедурами.

— Справді, я таки необізнана, — визнала панна Бюрстнер, — і не раз шкодувала про це, бо мені хочеться знати все, а судові процедури цікавлять мене надзвичайно. Правосуддя має якусь дивовижну, вабливу силу, хіба не так? Але я безперечно поповню свої знання в цій галузі, бо наступного місяця йду працювати секретаркою до адвокатської контори.

— Чудово, — зрадів К., — ви тоді зможете трохи допомогти мені в моєму процесі!

— Авжеж, — погодилась панна Бюрстнер, — чом би й ні? Я з радістю застосую свої знання.

— А моя пропозиція теж поважна, — не вгавав K., — чи принаймні наполовину така поважна, як ваша. Ця справа занадто дріб’язкова, аби наймати адвоката, але порадник мені придасться.

— Так, але якщо бути порадником, то я повинна знати, про що йдеться, — нагадала панна Бюрстнер.

— Ось тут і заковика, — зітхнув К., — бо я й сам нічого не знаю.

— Тоді ви просто пожартували зі мною, — страшенно розчарувалась панна Бюрстнер. — І навіщо було вибирати для цього таку пізню нічну годину? — І дівчина подалась геть від фотографій, де вони так довго стояли разом.

— Панно, ні, — заперечив K., — я не жартував. Ви просто не хочете мені вірити! Все, що знаю, я вже розповів вам. Навіть більше, ніж знаю, бо тут не було слідчої комісії, я назвав її так, бо не міг дібрати якоїсь іншої назви. Тут ніхто нічого не розслідував, мене заарештовано, та й годі, але арешт провадила комісія.

Панна Бюрстнер сіла на отоманку і знову засміялася.

— Як це відбувалося? — запитала вона.

— Жахливо, — відповів K., але не думав тепер про те, прикипівши очима до панни Бюрстнер, що однією рукою підперла голову, — лікоть спирався на подушки отоманки, — а другою повільно погладжувала стегна.

— Це звичайна річ, — мовила панна Бюрстнер.

— Що звичайна річ? — похопився К., але, пригадавши, запитав: — Може, вам показати, як усе відбувалося? — К. хотілося руху, але не хотілось іти геть.

— Я вже втомлена, — відмагалася панна Бюрстнер.

— А не ходіть так пізно, — кинув К.

— Ну от, усе закінчується тим, що я чую докори, і так мені й треба, бо чого я, дурна, пустила вас? Тим паче, як з’ясувалось, у цьому не було жодної потреби.

— Потреба була, і я вам зараз усе покажу, — доводив К. — Можна я відсуну тумбочку від ліжка?

— Що з вами? — вразилась панна Бюрстнер. — Я, звісно, такого не дозволю!

— Тоді я не зможу нічого показати, — образився K., немов тією відмовою йому завдано непоправної кривди.

— Гаразд, коли вона потрібна вам тільки для розповіді, то, будь ласка, пересувайте, але тихо, — погодилась панна Бюрстнер і за мить іще слабшим голосом додала: — Я така втомлена, що дозволяю більше, ніж годиться.

К. поставив тумбочку серед кімнати й сів за неї.

— Ви повинні правильно уявити собі, де хто був, це дуже цікаво. Я — інспектор, он там на валізі сиділи обидва вартові, коло фотографій стояли три молодики. Я тільки побіжно згадаю, що на віконній защіпці висіла біла блузка. І тоді все почалося. Ох, я й забув, найважливіша особа, тобто я, стояла отут перед тумбочкою. Інспектор сидів дуже спокійно, заклав ногу на ногу, одна рука звисала отут з бильця, — телепень, якого й шукати годі. Ну, тепер уже справді все почалося. Інспектор гукнув мене так, неначе я ще спав, він просто загорлав, і я, на жаль, щоб ви зрозуміли так як слід, теж мушу крикнути, власне, він викрикнув тільки моє ім’я.

Панна Бюрстнер, що, сміючись, дослухалася до розповіді, приклала вказівного пальця до вуст, аби зупинити К., але запізно! К. надто ввійшов у роль і повагом закричав:

— Йосифе K.! — хоч і не так гучно, як погрожував, але досить гучно, щоб крик, зненацька пролунавши в кімнаті, мало-помалу виповнив її всю.

У двері сусідньої кімнати кілька разів постукали — твердо, коротко, через однакові проміжки часу. Панна Бюрстнер збіліла й схопилася за серце. К. через це так налякався, що якусь мить тільки й думав про події сьогоднішнього ранку та дівчину, якій він унаочнював їх. Тільки-но опанувавши себе, він підскочив до панни Бюрстнер і взяв її за руку.

— Не бійтеся, — прошепотів він, — я все залагоджу. Хто б це міг бути? Поряд з нами тільки кімната, де ніхто не спить.

— А проте, — зашепотіла панна Бюрстнер на вухо K., — від учора там спить якийсь небіж фрау Ґрубах, капітан. Бо решта кімнат зайняті. Я й забула про нього. Це ж ви так голосно крикнули! Яка я нещаслива!

— Нема чого хвилюватись, — заспокоював К. і поцілував її, бо тепер вона відхилилась на подушки, в чоло.

— Геть, геть! — обурилась панна і притьмом випросталась на ліжку, — забирайтеся геть, ідіть звідси, чого вам треба, таж він слухає під дверима і все чує. Як ви мене мучите!

— Я піду тільки тоді, — сказав K., — як ви трохи заспокоїтесь. Ходімо в інший куток кімнати, там нас ніхто не почує. — Панна дозволила повести себе. — Подумайте, лишень, — переконував K., — тут ідеться лише про невеличку прикрість для вас, а небезпеки нема ніякої. Ви ж знаєте, як шанує мене фрау Ґрубах і вірить усьому, що я скажу, і саме їй тут належить вирішальне слово, надто якщо капітан її небіж. Зрештою, вона ще й залежна від мене, бо я позичив їй чималеньку суму. Я відповім, якщо буде доцільним, на кожну її вимогу пояснити, що ми робили тут удвох, і, обіцяю, фрау Ґрубах не тільки про людське око погодиться з моїми поясненнями, а й справді щиро повірить їм. А ви при цьому нітрохи мене не покривайте. Якщо захочете заявити, буцімто я напав на вас, то так і кажіть їй, і вона, хоч і повірить вам, однаково не втратить довіри до мене, — така-бо сила її прихильності. — Панна Бюрстнер, похнюпившись, мовчки дивилась на підлогу перед собою. — Чого б це фрау Ґрубах не повірила, що я напав на вас? — додав К. Перед очима в нього було її волосся — зачесане в проділ, трохи розпушене знизу й міцно перев’язане рудувате волосся. К. сподівався, що панна подивиться на нього, але вона заговорила, не підводячи голови:

— Вибачте, але мене злякав скорше несподіваний стукіт, ніж ті наслідки, які може мати капітанова присутність. Як ви крикнули, стало тихо, а тут раптом постукали, й через те я злякалась, я сиділа майже коло самих дверей, мені здалося, ніби стукають десь поряд. Я дякую за вашу пропозицію, але не приймаю її. Я й сама можу відповісти за все, що сталось у моїй кімнаті, і то байдуже перед ким. Мені дивно, що ви не помічаєте, яка образа криється для мене у вашій пропозиції — поряд, звичайно, з добрими намірами, яких я не заперечую. А тепер ідіть, залишіть мене саму, тепер мені це ще потрібніше, ніж раніше. Ті кілька хвилин, про які ви просили, обернулись на півгодини, а то й більше.

К. узяв її за руку, а потім за зап’ясток.

— Ви вже не гніваєтесь на мене? — запитав він. Панна Бюрстнер висмикнула руку:

— Ні-ні, я ніколи й ні на кого не гніваюсь.

К. знову схопив дівчину за зап’ясток, цього разу вона вже не пручалась, і повів її до дверей. Він твердо постановив вийти нарешті з кімнати. Але перед дверима K., немов не сподівався побачити тут двері, зупинився, і цією миттю скористалася панна Бюрстнер, що вивільнилась, відчинила двері, прослизнула в передпокій і звідти тихо сказала:

— Будь ласка, виходьте. Подивіться, — і вона показала на капітанові двері, біля самої підлоги з-під них пробивалося світло, — він запалив лампу і тепер підслуховує нас.

— Уже йду, — кивнув K., вибіг у передпокій, схопив панну Бюрстнер, поцілував її у вуста, а потім став цілувати все обличчя, допавшись до дівчини, наче спраглий звір до нарешті знайденої води. Врешті решт він поцілував її спереду в шию, а потім довгим цілунком приклався до її вуст. У капітановій кімнаті щось зашаруділо, і К. підвів очі.

— А тепер я піду, — сказав він і хотів назвати панну Бюрстнер на ім’я, але згадав, що не знає його. Вона втомлено кивнула головою, подала, вже майже відвернувшись, мовби нічого й не знаючи про те, руку для поцілунку і, згорбившись, пішла до своєї кімнати. Невдовзі потому К. ліг спати. Він заснув дуже швидко, але перед тим якусь мить думав про свою поведінку і був дуже задоволений нею, дивуючись тільки, чому його задоволення не ще більше: адже через нього й завдяки капітановій присутності панну Бюрстнер може спіткати чималенький клопіт.