А з Жозефіною він мусив би вертатись. Невдовзі настали б часи, коли згасне й замовкне її останній кволий свист. Вона — лише невеличкий епізод у правічній історії нашого народу, а народ переживе будь-яку втрату. Звичайно, так легко воно не минеться: як можна збиратись у цілковитій тиші? Та хіба збори не німували й з Жозефіною? Хіба її справжній свист можна назвати гучнішим та жвавішим, ніж самий спогад про нього? А хіба й за її життя він не був уже просто спогадом? Хіба не тому народ у своїй мудрості так високо цінував Жозефінин спів, що це мистецтво було просто невіддільне від нього?

Отож, мабуть, ми майже нічого не втратили, натомість Жозефіна, позбувшись земних мук, які, на її думку, чигають на обраних, з радістю загубилася в незліченному тлумі героїв нашого народу, і невдовзі, — адже історії для нас не існує, — коли розкріпачиться дух, буде забута, як і всі її побратими.

(Переклав Петро Таращук)

Оповідання, опубліковані після смерті

Верхи на кадобі

Вугілля скінчилося; кадіб порожній; лопата лежить без діла; холодом дихає груба; мороз ходить по кімнаті; за вікном заклякли обсипані інеєм дерева: небо — лише срібна табличка для того, хто благає в нього допомоги. Треба дістати вугілля, не замерзати ж мені; за мною — безжальна груба, попереду мене — таке саме безжальне небо, і мені доводиться відчайдушно борсатися між ними, шукати допомоги десь посередині — у вугляра. Та вугляр уже звик до моїх прохань, отож треба якось особливо переконати його, що я не маю ані грудочки вугілля і що він тепер для мене — як сонце на небі. Я повинен прийти, мов жебрак, що охляв із голоду і хоче сконати на чужому порозі, і через те куховарка наливає йому гущі з випитої кави: отак і вугляр мені, хоч і з люттю, але пам’ятаючи заповідь «Не вбий!», шпурне в кадіб лопату вугілля.

Від того, як я з’явлюся до нього, залежатиме моя доля, тож я їду на кадобі. Верхи на кадобі, тримаючись за дужку — найпростішу вуздечку, я насилу спускаюся сходами донизу; проте внизу мій кадіб зводиться — велично, чудово, навіть верблюди, здригаючись від палиці погонича, не зводяться з землі так гарно, як він. Я їду по замерзлому провулку рівномірним клусом; я не опускаюся до рівня вхідних дверей, а часом здіймаюся аж до других поверхів. Але найвище я ширяю перед дверима вугляревого підвалу. Він згорбився внизу біля свого столика й щось пише; у підвалі так гаряче, що двері відчинені навстіж.

— Вуглярю! — гукаю я хрипким від морозу голосом, і обличчя мені огортає пара з уст. — Вуглярю, прошу, дай мені трохи вугілля. Мій кадіб такий порожній, що на ньому можна їхати верхи. Будь ласкавий. Як тільки зможу, я тобі заплачу.

Вугляр наставляє долоню до вуха.

— Мені не вчулося? — питає він через плече у своєї дружини, що сидить біля груби і плете мереживо. — Мені не вчулося? Покупець?

— Я нічого не чую, — каже жінка. Вона сидить спиною до вогню, втішається теплом, і груди її спокійно підіймаються й опускаються в лад роботі.

— О так! — гукаю я. — Це я, давній, вірний ваш покупець, тільки в мене саме немає грошей.

— Жінко, — каже вугляр, — там таки є хтось, не могло все це мені вчутися. Певне, якийсь давній, дуже давній покупець, що зумів так зворушити мене.

— Що ти вигадав, чоловіче? — каже жінка і на хвилину робить собі перепочинок — притискає мереживо до грудей. — Нікого там немає, провулок порожній, усі наші покупці вже мають вугілля; ми можемо на кілька днів замкнути крамницю і відпочити.

— Таж я сиджу тут на кадобі! — кричу я, і на очі мені від морозу набігають сльози. — Вигляньте, будь ласка, надвір, ви зразу побачите мене: я прошу одну лопату вугілля, а якщо дасте дві, то я буду найщасливіший у світі. Всі ж інші покупці вже забезпечені. Ох, якби я почув, що в моєму кадобі торохтить вугілля!

— Я йду, — мовить вугляр і вже дріботить короткими ногами до сходів.

Але дружина підбігає до нього, хапає за руку й каже:

— Нікуди ти не підеш. Як ти такий упертий, то я сама вийду. Згадай, як ти сьогодні вночі кашляв. Та задля діла, хай навіть воно тобі тільки вчулося, ти забуваєш і жінку, й дитину і важиш своїми легенями. Я йду.

— Але ж назви йому всі ґатунки, що ми маємо на складі; ціну я тобі гукну.

— Гаразд, — мовить жінка і підіймається сходами надвір. Звичайно, вона зразу бачить мене.

— Моє поважання, добродійко! — гукаю я. — Мені треба тільки лопату вугілля, ось у цей кадіб; я сам одвезу його додому: лопату найгіршого вугілля. Я, звичайно, заплачу за нього, але згодом, згодом.

Оце «згодом, згодом» — яке ж воно подібне до бовкання дзвона і як воно дивно зливається з вечірнім передзвоном, що долинає з сусідньої церкви.

— То якого він хоче? — гукає вугляр.

— Ніякого, — відповідає йому дружина. — Тут нікого немає, я нікого не бачу і нікого не чую. От тільки на дзвіниці вибило шосту, треба зачиняти. Мороз скажений. Завтра, мабуть, ми ще матимемо багато роботи.

Вона каже, що нікого не бачить і не чує, але все-таки відв’язує фартуха і пробує відігнати мене ним. На жаль, їй щастить зробити це. Мій кадіб має всі переваги доброго верхового коня, не має тільки однієї: не може опиратися. Він надто легкий. Жіночий фартух зганяє його з землі.

Вуглярева жінка чи то зневажливо, чи то задоволено махає рукою і повертає до підвалу.

— Злюко! — гукаю я їй услід. — Злюко! Я просив у тебе лопату найгіршого вугілля, і ти не дала мені.

І я підіймаюся у терени айсбергів і зникаю назавжди.

(Переклав Євген Попович)

Залізничні пасажири

Якщо глянути на нас очима простого смертного, то ми перебуваємо в становищі залізничних пасажирів, що зазнали аварії в довгому тунелі, а саме в тому місці, де вже не видно світла початку, а світло кінця ледь мріє, тому погляд весь час шукає його і весь час губить, та й чи існують початок і кінець, немає певності. А навколо себе чи з розгубленості, чи з підвищеної чутливості ми бачимо самі страховиська та, залежно від настрою і поранення кожного, звабливу або стомливу калейдоскопічну гру.

«Що мені робити?» чи «Нащо мені це робити?» — не питають у цих краях.

(Переклав Євген Попович)

Правда про Санча Пансу

Щедро постачаючи протягом довгих років на вечірні та нічні години романи про лицарів і розбійників своєму чортові, якого він згодом назвав Дон Кіхотом, Санчо Панса спромігся, хоч ніколи цим не хвалився, так віднадити його від себе, що той потім весь віддався найбожевільнішим заходам, які, проте, нікому не шкодили, бо не мали вибраного заздалегідь об’єкта, що ним мав бути якраз Санчо Панса. Вільний чоловік Санчо Панса, певне, з почуття якоїсь відповідальності, незворушно супроводжував Дон Кіхота в мандрах до самого його кінця; ті мандри стали для нього великою і корисною розвагою.

(Переклав Євген Попович)

Міський герб

Коли починали зводити Вавилонську вежу, на будівництві ще панував сякий-такий лад, ба навіть, можливо, аж надто суворий; забагато уваги приділяли дороговказам, перекладачам, робітничим оселям і всіляким комунікаціям, так наче попереду ще були цілі століття вільної праці. Тоді домінувала, по суті, думка, що будувати слід якомога повільніше; і не треба було цю думку аж так перебільшувати, щоб перейнятися осторогою навіть перед закладанням підмурівку. Усі аргументи зводилися до одного: головна мета цього заміру — спорудити вежу, яка дістала б до самого неба. Решта ідей проти цієї мали другорядне значення. Ідея, колись усвідомлена в усій своїй величі, вже не вмирає; поки живуть люди, житиме й нездоланне бажання добудувати цю вежу. Тому щодо цього не варто тривожитися за майбутнє, аж ніяк, адже людство свої знання постійно поглиблює, архітектура зробила успіхи вже й робитиме їх і далі, роботу, на яку тепер у нас піде цілий рік, через сто років виконуватимуть, либонь, за півроку, до того ж краще, добротніше. То навіщо ж гарувати, до цілковитої знемоги напружувати сили вже нині? Сенс це мало б лише тоді, якби була надія звести вежу за життя одного покоління. Але на таке сподіватися не випадає, в жодному разі. Ба більше, напрошується навіть думка, що наступне покоління зі своїми удосконаленими знаннями забракує роботу попереднього покоління, знесе все зведене доти й почне будувати спочатку. Такі думки сковували волю людей, і вони дбали не так про спорудження вежі, як про розбудову робітничого містечка. Кожне земляцтво прагнуло влаштуватись якомога вигідніше, через це раз у раз виникали сварки, що нерідко переростали в криваві сутички. Цим сутичкам не видно було кінця-краю, і для вождів вони стали ще одним аргументом на користь того, щоб зі спорудженням вежі, зокрема й через недостатнє зосередження робочої сили, не квапитись, а ще краще — розгорнути будівництво вже після загального замирення. Однак час спливав не лише в сутичках, у перервах між ними люди й далі наводили в місті лиск, а це, звичайно, викликало нові заздрощі й провокувало нові сутички. Так минало життя першого покоління будівничих; але не інакше жили й наступні покоління, вони лише й далі вдосконалювали своє вміння та майстерність, а з ними зростало і прагнення людей до конфліктів. Крім того, уже друге чи третє покоління усвідомило всю безглуздість цього заміру зі зведенням вежі до неба. Та залишати місто було пізно — люди вже надто пов’язали своє життя одне з одним.