— Ти мене врятуєш? — шепоче, схлипуючи, хлопченя, глибоко вражене виглядом живих істот у своїй рані.

Отакі в наших краях люди. Завжди вимагають від лікаря неможливого. Давню віру вони втратили; священик сидить удома й на дрібні клапті рве свої ризи, одну по одній, а лікар з його чутливими руками хірурга повинен уміти все. Що ж, як хочете; я до вас зі своїми послугами сам не набивався; бажаєте використати мене для своєї святої мети — що ж, я ладен піти й на це; та й на що краще сподіватися мені, старому сільському лікареві, в якого вкрали служницю?! І ось вони посходилися — родина, сільські старійшини — й роздягають мене; перед будинком стоїть шкільний хор на чолі з учителем і на зовсім простеньку мелодію заводить пісню:

І ось мене вже роздягли, і я, похиливши голову, запустивши пальці в бороду, спокійно дивлюся на цих людей. Я анітрохи не втрачаю самовладання, відчуваю свою вищість над ними й у своїй вищості непохитний; але це мені не допомагає, бо вони беруть мене за голову й за ноги і відносять у ліжко. І кладуть під стіну, з того боку, де рана. А тоді всі виходять з кімнати; двері причиняються; спів змовкає; місяць заходить за хмари; на мені тепла ковдра; у проймах розчинених вікон бовваніють, мов привиди, конячі голови.

— А ти знаєш, — чую я шепіт над самісіньким вухом, — я тобі не дуже вірю. Ти ж бо опинився тут також не з власної волі, прийшов не власними ногами. Замість допомогти мені, ти ще й потіснив мене на моєму смертнім одрі. Аж руки сверблять, щоб видряпати тобі очі!

— Маєш рацію, — кажу я, — це просто ганьба. Але ж я, як-не-як, — лікар. Що мені робити? Повір, мені теж не солодко.

— І оце я маю вдовольнитися таким вибаченням? Та, мабуть, таки доведеться. Мені завше доводиться вдовольнятись. З нічогенькою ж раною з’явивсь я на світ! Це все, чим нагородив мене Бог.

— Юний мій друже, — мовлю я, — біда твоя в тому, що в тебе вузький кругозір. Я побував уже біля всіх хворих у нашій окрузі і скажу тобі ось що: твоя рана — не така вже й страшна; це як двічі цюкнути навскоси сокирою. Багато хто підставляє свій бік, та майже не чує перестуку сокир у лісі, а тим більше того, що той перестук наближається.

— Це справді так, чи я в гарячці й ти дуриш мені голову?

— Це справді так, тож візьми із собою туди слово честі окружного лікаря.

І він його — і стих. Та пора було подумати й про власний порятунок. Коні ще вірно очікували на своєму місці. Я хутко згріб в оберемок одяг, кожушанку й саквояж; щоб не затримуватись, я не вдягався; якщо коні помчать звідси так само швидко, як мчали сюди, то я, сказати б, просто перескочу з цього ліжка у своє. Один із коней слухняно відійшов од вікна; я кинув свій оберемок у бричку; кожушанка залетіла далі, ніж треба, й лише рукавом зачепилася за якийсь гак. Дарма, буде й так. Я скочив на коня. Упряж волочиться по землі, коні майже не пов’язані один з одним, бричку кидає з боку в бік, а ззаду за нею по снігу волочиться кожушанка.

— Вйо! — поганяю я коней.

Та це вйокання не допомагає; поволеньки, мов старі діди, плуганимося ми сніговою пустелею; і ще довго навздогін нам лунає новенька, але недоладна дитяча пісенька:

Повернутися додому мені так уже й не щастить; успішну свою практику я втрачаю; мій наступник оббирає мене до нитки, хоч вигоди з того й не має, бо замінити мене йому неспромога; в моєму будинку шаленіє отой мерзотник конюх; Роза стала його жертвою; не хочеться про це навіть думати. Голий, виставлений на мороз цих нещасливих часів, на земній бричці, запряженій неземними кіньми, я, старий чоловік, поневіряюся світом. Кожушанка моя звисає позаду з брички, але дістати її мені несила, й ніхто з цієї спритної потолочі, моїх пацієнтів, і пальцем не поворухне, щоб допомогти мені. Ошуканий! Ошуканий! Один раз послухався фальшивої тривоги свого нічного дзвоника — і вже нічого не виправиш.

(Переклав Олекса Логвиненко)

Шакали й араби

Ми зупинилися на ніч в оазі. Мої супутники спали. Один з арабів, високий і білий, пройшов повз мене, наглянув до верблюдів і також пішов спати.

Я відкинувсь горілиць у траву; хотілося спати; заснути я не міг; десь удалині жалісно завивав шакал; я знову сів. І те, що досі було так далеко, раптом виявилося поруч. Довкола мене товклася шакаляча зграя; тьмяним золотом спалахували й гасли очі; спритно й природно звивалися, наче під батогом, гнучкі тіла.

Один підійшов ззаду, підліз мені під руку й щільно притиснувся до мене, так ніби прагнув мого тепла, а тоді став переді мною, майже перед самісіньким носом, і заговорив:

— Я тут, куди око сягає, — найстаріший шакал. Я щасливий, що маю ще нагоду тебе тут привітати. А то вже майже втратив був надію, адже ми чекаємо на тебе безкінечно довго; чекала моя мати, і її мати, а до неї всі її матері аж до матері всіх шакалів. Повір мені!

— Дивно, — мовив я, забувши підпалити дрова, наготовані поряд для того, щоб відлякувати димом шакалів. — Чути це мені дуже дивно. Я потрапив сюди з далекої півночі суто випадково й затримуватися тут надовго не маю наміру. Чого ж вам треба, шакали?

І вони, немовби підохочені цим, либонь, аж надто привітним звертанням, обступили мене зусібіч іще щільніше; дихали всі часто й хрипко.

— Ми знаємо, — почав їхній старійшина, — що ти — з півночі, на цьому й ґрунтується наша надія. На півночі є здоровий глузд, якого не знайдеш тут, серед арабів. Розумієш, із цієї холодної пихи не викресати жодної іскри здорового глузду. Вони вбивають тварин, щоб пожирати їх, а стервом гордують.

— Не говори так голосно, — сказав я, — неподалік сплять араби.

— Ти таки чужоземець, — відповів шакал, — а то б знав, що ніколи ще у світовій історії шакал не боявся араба. Чому ми маємо їх боятися? Хіба мало вже тої напасті, що нам судилося жити ізгоями серед такого народу?

— Може, й так, може, й так, — промовив я, — я не беруся судити про речі, мені вельми далекі; суперечка ця, схоже, дуже давня, а отже, не обходилася вже, мабуть, без крові; тож тільки кров’ю, либонь, і скінчиться.

— Ти дуже розумний, — сказав старий шакал; і всі задихали ще швидше, напружуючи свої легені, хоч жоден і не зрушив з місця; з їхніх роззявлених пащ цідився гіркуватий запах, стерпіти який іноді можна було, тільки зціпивши зуби. — Ти дуже розумний; те, що ти кажеш, відповідає нашому давньому вченню. Отже, ми позбавимо їх крові, й суперечці настане край.

— О! — вигукнув я запальніше, ніж хотів. — Вони захищатимуться; вони з гвинтівок розстрілюватимуть вас цілими зграями.

— Ти не так нас зрозумів, — сказав шакал, — ти зрозумів нас за людським звичаєм, який, виходить, дається взнаки й на далекій півночі. Ми ж бо їх не вбиватимемо. А то в Нілі забракло б води, щоб нам відмитися. Адже ми, щойно вгледимо їх, живих-живісіньких, втікаємо на свіже повітря, в пустелю, яка через це й стала нашою батьківщиною.

І всі шакали довкола (а тим часом їх набігло здалеку ще сила-силенна) поопускали аж до землі голови й заходилися чистити їх передніми лапами; здавалося, вони намагаються приховати свою відразу, таку жахливу, що мені хотілося підскочити високо вгору й утекти з того їхнього кільця.

— То що ж ви надумали робити? — спитав я і спробував підвестися.

Але зробити це мені не пощастило: ззаду два молоді шакали міцно схопили мене зубами за піджак і сорочку. Тож я мусив сидіти.

— Вони підтримують твій шлейф, — поважно пояснив старий шакал, — це — вияв шаноби.