У такому стані я, отже, й дістав свободу вибирати професію. Та чи був я взагалі ще здатний цією свободою, власне, скористатись? Чи міг я ще сподіватися від себе, що таки опаную справжню професію? Моя самооцінка залежала більшою мірою від тебе, ніж від будь-чого іншого, наприклад, від публічного успіху. Він міг додати мені снаги на мить, тільки й того, але другу чашу терезів своєю вагою завжди переважував ти. У першому класі народної школи мені здавалося, що я ніколи його не закінчу, проте мені пощастило це зробити, і я навіть одержав нагороду; але вступні іспити до гімназії я запевне не складу; та мені вдалося й це; одначе тепер, у першому класі гімназії, я неодмінно провалюсь; але ж ні, не провалився, і мені й далі все вдавалося і вдавалося. Проте впевненості це в мені не породжувало, навпаки, я завше був переконаний (і твоя невдоволена міна слугувала недвозначним цьому підтвердженням): що більше мені вдається тепер, то гірше це зрештою скінчиться. Я часто уявляв собі страшні зібрання вчителів (гімназія — лиш один, найбільш узагальнений приклад, зі мною те саме було повсюди), бачив, як вони — чи то в другому класі, якщо я подолаю перший, чи то у третьому, якщо подолаю другий, і т. д. — сходяться, щоб обговорити такий своєрідний, кричущий випадок: як це мені, найнездарнішому, принаймні найвідсталішому учневі, пощастило дійти аж до цього класу, звідки мене тепер, коли я привернув загальну увагу, звісно ж, одразу втришия витурять — на радість усім праведникам, які нарешті позбудуться цього жахіття… З такими видивами дитині жити нелегко. Хіба за цих обставин мені було до науки? Хто міг викресати з мене бодай іскру зацікавлення? Уроки — та й не лише уроки, а й усе довкола в тому вирішальному віці — цікавили мене приблизно так само, як банківського розтратника, якого ще не вигнали зі служби і який тремтить від страху, що його викриють, цікавлять поточні дрібні банківські операції, які він усе ще має провадити на своєму місці. Таким мізерним і далеким здавалося все проти головного. Тривало це аж до іспитів на атестат зрілості, я витримав їх справді почасти завдяки лише обману, а потім усьому настав кінець, і я був вільний. Коли я, попри гніт гімназії, думав тільки про себе й доти, то тепер, коли звільнився, не мав у голові нічого іншого й поготів. Справжня свобода у виборі професії мене, отже, не очікувала; я знав: порівняно з головним мені до всього буде байдуже точнісінько так само, як до всіх предметів у гімназії, тож ідеться про те, щоб знайти професію, яка, не надто вражаючи моє марнолюбство, давала б мені змогу легко виявляти таку саму байдужість і далі. Отже, сама собою напрошувалась юриспруденція. Кволі спроби мого марнолюбства, безглуздих сподівань виступити проти цього рішення — як, наприклад, двотижневе вивчення хімії, піврічне вивчення німецької філології — лише зміцнили той первісний намір. Одне слово, я почав вивчати юриспруденцію. Це означало, що протягом кількох місяців перед іспитами я, спалюючи силу-силенну нервової енергії, духовно живився просто-таки тирсою, до того ж уже пережованою до мене тисячами ротів. Та в певному розумінні це мені й подобалось, як у певному розумінні подобалася доти й гімназія, а згодом — професія чиновника, бо все те цілком відповідало моєму становищу. Принаймні ще малим хлопчиком я виявився на диво прозірливим, виразно уявляючи, які будуть потім навчання й професія. На порятунок від них я не сподівався, щодо цього я вже давно зі своєю долею змирився.

Тільки зовсім не уявляв я собі, чи можливе й що означатиме для мене одруження; це досі небачене в моєму житті страхіття звалилося на мою голову майже неждано-негадано. Хлопчик розвивався дуже повільно, такі речі, здавалось, анітрохи його не стосуються; час від часу він відчував потребу подумати про них, але того, що тут на нього очікують тривалі, вирішальні й навіть надзвичайно жорстокі випробування, він не припускав. Однак насправді спроби одружитись обернулися на грандіозну і сповнену щонайглибших сподівань спробу врятуватися; такі самі грандіозні були, щоправда, й невдачі.

Оскільки в цій сфері мені все не щастить і не щастить, то, боюся, не пощастить мені й пояснити тобі мої спроби одружитись. А тим часом від цього залежить успіх усього листа, адже в моїх спробах зосередилося, з одного боку, все позитивне, що я маю, а з другого — й усе те просто шалено негативне, що я описав як побічний наслідок твого виховання — себто слабкість, невпевненість у собі, усвідомлення власної провини; все це постало справжньою перешкодою межи мною й одруженням. Мені важко пояснити це ще й тому, що багато днів і ночей я тут знов і знов усе обмірковував і обмізковував, тож тепер уже збитий з пантелику й сам. Лиш одне полегшить мені пояснення: те, що ти, здається, цілком не розумієш суті справи, і трохи допомогти тобі в такому цілковитому нерозумінні буде, гадаю, не так уже й неймовірно важко.

Насамперед мої невдалі спроби одружитися ти ставиш в один ряд із рештою моїх невдач; загалом я проти цього не заперечував би за умови, що ти приймаєш моє попереднє пояснення невдач. Вони стоять справді в тому самому ряду, але їхнє значення ти недооцінюєш і то такою мірою, що ми обидва, розмовляючи про це, маємо на увазі, по суті, зовсім різні речі. Я зважуся стверджувати, що з тобою за ціле життя не сталося нічого, що мало б для тебе таке значення, яке мають для мене мої спроби одружитися. Цим я не хочу сказати, нібито загалом ти не пережив нічого важливого, навпаки, твоє життя було куди багатше, напруженіше й сповнене більших турбот, ніж моє, але саме через те з тобою нічого такого й не сталося. Це приблизно так, як комусь одному треба піднятися на п’ять низеньких східців, а комусь другому — лише на один східець, але цей один, принаймні для нього, такий самий високий, як усі ті п’ять разом; перший здолає не тільки всі п’ять, але й іще сотні й тисячі інших східців, він проживе велике й дуже напружене життя, проте жоден зі східців, що на них він підіймався, не матиме для нього такого значення, як для другого — той один-єдиний, перший, високий, нездоланний для нього східець, на який йому не вибратися і через який йому, звичайно, й не переступити.

Одружитися, створити сім’ю, прийняти всіх дітей, яким даси життя, зберегти їх у цьому непевному світі і навіть ще трохи й провести їх у ньому, — це, на моє переконання, найбільше, чого може досягти людина. Те, що багатьом це вдається нібито легко, не спростовує мого твердження, бо, по-перше, насправді це вдається не багатьом, а по-друге — більшість із тих небагатьох цього не «домагаються», це просто з ними «стається»; щоправда, це — не те «найбільше», чого може досягти людина, але все ж таки щось досить велике й досить почесне (надто через те, що «домагатися» й «ставатися» чітко відмежувати одне від одного тут не можна). І, зрештою, йдеться ж бо зовсім і не про це «найбільше», а лише про якесь віддалене, але досить пристойне наближення до нього; адже для того, щоб трохи погрітися, не конче злітати на саме сонце, досить лишень вибратися на чистеньку місцину на землі, куди іноді зазирає сонце.

І як же я був до цього підготовлений? Так, що гірше нікуди. Це видно вже й з того, про що йшлося досі. Однак якщо кого-небудь і можна підготувати безпосередньо й безпосередньо створити основні передумови, то зовні ти в це не дуже втручався. Та інакше й бути не може, тут вирішальне значення мають загальноприйняті родові звичаї стану, народу, часу. І все ж ти втручався й тут, щоправда, не дуже, бо таке втручання можливе лише на ґрунті глибокої взаємної довіри, а її між нами двома не було вже задовго до вирішального моменту, і втручався ти не вельми вдало, бо наші потреби були зовсім різні; те, що мене захоплює, тебе, либонь, ледве зачіпає, і навпаки; те, що ти вважаєш безневинністю, для мене може бути провиною, і навпаки; те, що для тебе минає без наслідків, мене може загнати в могилу.

Пригадую, якось увечері я, прогулюючись разом із тобою й матір’ю на Йозефплац, неподалік від теперішнього Земельного банку, завів розмову — по-дурному зухвало, зарозуміло, пихато, байдужливо (це було фальшиво), холодно (це було щиро) й затинаючись, як майже завжди у спілкуванні з тобою, — про всілякі «цікаві речі», почав дорікати вам за те, що ви мене не напучували, що про це довелося подбати вже моїм однокласникам, що мені загрожували великі небезпеки (тут я своїм звичаєм безсоромно брехав, бажаючи видатися хоробрим, позаяк про «великі небезпеки» через свою несміливість чіткого уявлення не мав), але на завершення натякнув, буцімто тепер, на щастя, про все знаю, порад уже не потребую, і в мене взагалі все гаразд. Ту розмову я завів насамперед через те, звичайно, що мені було цікаво про це бодай побалакати, крім того, з допитливості й, урешті, ще й задля того, щоб вам якось за щось помститися. Ти, відповідно до своєї натури, сприйняв мої слова дуже просто, сказав лише, що можеш порадити, як «робити це», не наражаючись на небезпеку. Мабуть, я й хотів витягти з тебе саме таку відповідь, яка вдовольняла б чуттєві інтереси хлопчика, перегодованого м’ясом та всілякими ласощами, фізично пасивного, завжди заклопотаного лише самим собою; але моя зовнішня сором’язливість виявилася все ж таки глибоко враженою — чи мені здавалося, що вона мала виявитися глибоко враженою, — і я, всупереч власній волі, говорити з тобою про це далі вже не міг — я гордовито, безцеремонно урвав ту розмову.