Щойно смерком Ґреґор прокинувся від свого важкого, схожого на млість сну. Він, певне, й сам скоро прокинувся б, бо вже відпочив і виспався, а все ж йому здалося, що збудили його чиїсь легенькі кроки, і хтось ледь чутно зачиняв ті двері, що вели до передпокою. На стелю і зверху на меблі падало тьмяне світло від електричної лампи з вітальні, але внизу, де лежав Ґреґор, було темно. Він повільно, ще незграбно намацуючи собі дорогу вусиками, які аж тепер почав цінувати, рушив до дверей подивитися, що сталось. Лівий бік йому перетворився на суцільний зашкарублий шрам, і він кульгав на всі свої два ряди лапок. Одна лапка під час вранішньої пригоди покалічилась — ще й так диво, що лише одна, — і тепер висіла мов нежива.
Аж біля дверей Ґреґор помітив, що його туди так вабило: запах їжі. Там стояла миска з солодким молоком, у якому плавали шматки білого хліба. Ґреґор мало не засміявся з радощів, тому що хотів їсти ще дужче, як уранці, і миттю ж занурив у молоко голову по самі очі. Але відразу ж розчаровано витяг її назад; не тільки через те, що йому заважала їсти рана на боці, — бо тепер він міг ковтати лише напруживши все тіло, — а й що молоко йому зовсім не смакувало, хоч раніше це була його улюблена їжа, і сестра, певне, тому й поставила миску. Він майже з огидою відвернувся від миски і поліз назад на середину кімнати.
Ґреґор бачив крізь шпарку в дверях, що у вітальні запалили газ, та коли раніше в цю пору батько любив урочистим голосом читати матері, а часом і сестрі вечірню газету, то сьогодні хоч би хто слово сказав. Що ж, можливо, останнім часом цю звичку, про яку сестра завжди розповідала й писала йому, взагалі забули. Але і в усьому помешканні стояла мертва тиша, хоч воно напевне не було порожнє. «Яке тихе життя веде моя родина», — сказав Ґреґор сам до себе, пильно вдивляючись у темряву. Він дуже пишався тим, що зумів забезпечити батькам і сестрі таке життя в такому гарному помешканні. І яке буде горе, коли всьому цьому спокоєві, добробутові й затишку настане край! Щоб не ятрити собі душу такими думками, Ґреґор почав швидко лазити по кімнаті туди й назад.
Раз за довгий вечір одні двері трохи відчинилися, а раз другі і швидко зачинилися знову; хтось, мабуть, хотів увійти, але передумав. Ґреґор ліг біля самих дверей до вітальні й поклав собі якось заманити нерішучого гостя або хоч узнати, хто то був: та чекав він марно, двері більше не відчинялися. Вранці, коли вони були замкнені, всі добивалися до нього, а тепер, коли Ґреґор одімкнув одні двері, а решту, мабуть, відімкнено, як він спав, — тепер ніхто сюди й носа не показував і ключі стриміли вже назовні.
Аж пізно вночі світло у вітальні погасло, і Ґреґор переконався, що батьки та сестра й досі сиділи в ній, бо добре чув, як вони всі троє навшпиньки виходили звідти. Тепер до ранку годі було чекати якихось відвідин, тож Ґреґор мав досить часу, щоб спокійно обміркувати, як йому жити далі. Але висока, не заставлена меблями кімната, в якій він мусив лежати лігма на підлозі, лякала його — Ґреґор сам не знав, чому, бо прожив у ній уже п’ять років, — і він напівсвідомо, але все ж трохи соромлячись, поспішив залізти під канапу. Там, хоч йому трохи й давило на спину і не можна було підвести голови, Ґреґор відразу відчув себе дуже зручно і тільки пошкодував, що його тіло надто широке і не може все вміститися під канапою.
Там Ґреґор і пролежав цілу ніч. Він або дрімав, раз по раз прокидаючись з голоду, а то сушив собі голову гіркими думками, або плекав невиразні надії, що всі вели до одного висновку: треба терпінням і якнайбільшим тактом зменшити ті прикрості, що їх він мимоволі завдає сім’ї в своєму теперішньому становищі.
Уже вдосвіта Ґреґорові випала нагода перевірити слушність своїх висновків. Двері з передпокою відчинилися і до кімнати зайшла сестра, вже майже цілком убрана. Вона уважно оглянулась, але не зразу вгледіла Ґреґора. Та коли помітила його під канапою — о Боже, повинен же він десь лежати, не міг же він знятися й вилетіти, — то так злякалася, що не втрималась і хряснула дверима. Але, ніби покутуючи свою нерозважність, відразу ж одчинила їх знову і навшпиньки зайшла до кімнати, як заходять до чужого або до тяжкого хворого. Ґреґор висунув голову до самого краю канапи і пильно стежив за сестрою. Чи помітить вона, що молоко не торкане, і не тому, що Ґреґор не голодний, і чи принесе іншої їжі, яка б йому більше смакувала? Якщо вона сама не зробить цього, то Ґреґор краще помре з голоду, аніж їй нагадає, хоч його так і тягло чимдуж вилізти з-під канапи, кинутися сестрі до ніг і попросити попоїсти чогось доброго. Проте сестра відразу з подивом зауважила, що миска повна, лише трохи молока розхлюпано на підлозі, і не гаючись забрала миску, щоправда, не голими руками, а з ганчіркою.
Страшенно зацікавлений, Ґреґор думав і так і сяк, яку ж він дістане заміну. Та хоч скільки б він думав, то не здогадався б, що сестра зробить через своє добре серце. Вона принесла, щоб узнати його смак, всього на вибір і розіклала на старій газеті. Тут були напівзогнила городина, кістки з вечері, вимащені у загуслій білій підливі, кілька родзинок і мигдалевих горіхів, сир, що його Ґреґор два дні тому відмовився їсти, сухар, шматок хліба з маслом, ще шматок хліба з маслом, посипаний сіллю. Крім того, вона поставила біля газети миску, мабуть, раз і назавжди призначену для Ґреґора, і налила в неї води. І з делікатності — сестра ж бо знала, що Ґреґор при ній не буде їсти, — швидко вийшла з кімнати і навіть повернула ключа в замку, щоб він знав, що може робити, що хоче. У Ґреґора тільки лапки замиготіли, так швидко він побіг до їжі. До того ж його рана, мабуть, цілком загоїлася, бо ніщо йому не заважало, і Ґреґор, дивуючись, згадав, як понад місяць тому легенько врізав собі пальця ножем і як той палець ще й позавчора болів йому. «Може, я став не такий чутливий?» — подумав він і жадібно накинувся на сир, який його вабив понад усе. Ґреґорові аж очі сльозилися від задоволення: він швидко поїв одне за одним сир, городину й підливу, зате свіжі страви йому зовсім не смакували, він навіть те, що їв, односив трохи вбік, щоб не чути їхнього запаху. Ґреґор уже давно наївся і тільки ліниво лежав ще на тому самому місці, як сестра, наче щоб дати знак йому ховатися, повільно обернула ключа в дверях. Він одразу ж, хоч уже майже дрімав, кинувся назад під канапу. Проте насилу висидів там навіть ті кілька хвилин, поки сестра була в кімнаті, бо так потовщав після багатого сніданку, що ледве дихав там. Задихаючись, Ґреґор дивився виряченими очима, як сестра, ні про що не здогадуючись, змела не тільки те, що він недоїв, а й те, до чого він навіть не торкався, наче якийсь непотріб, швидко скидала все у помийницю, накрила дерев’яною накривкою і винесла геть. Не встигла вона вийти, як Ґреґор уже виліз з-під канапи, потягаючись і відсапуючись.
Так діставав тепер Ґреґор їжу щодня: перший раз уранці, коли батьки й служниця ще спали, другий — коли вони всі разом кінчали обідати; батьки тоді знову лягали відпочивати, а служницю сестра відсилала з яким-небудь дорученням. Звичайно, батьки не бажали, щоб Ґреґор помер з голоду, але, мабуть, докладніші розмови про ту годівлю були для них нестерпною мукою, тож, либонь, сестра хотіла якомога менше завдавати їм страждань, бо вони вже й так мали їх удосталь.
Як того першого ранку вони виправдались, відсилаючи назад лікаря й слюсаря, Ґреґор так і не взнав. Через те, що тоді його ніхто не зрозумів, тепер батьки і навіть сестра гадали, що він їх теж не може зрозуміти, тож сестра, коли заходила до його кімнати, завжди мовчала, часом тільки зітхала або казала: «О Господи!» Лише згодом, як вона трохи звикла до всього, — про те, щоб вона колись зовсім звикла, звичайно, не могло бути й мови, — Ґреґор часом ловив її зауваження, приязне чи таке, що його можна було вважати за приязне. «Сьогодні йому смакувало», — казала сестра, коли Ґреґор з’їдав геть усе; коли ж було навпаки — а таке траплялося дедалі частіше, — вона майже сумно зауважувала: «Знову все залишилося».