— Малинін! — гримнув я на Костя. — Що таке? Чому ти не перетворюєшся на горобця?..

Але замість цих слів з мого рота вилетіло звичайнісіньке цвірінчання: «Цвірінь-цвірінь! чвит-чвит! Чиу-чиу!»

Повернувши голову, Кость поглянув у мій бік і з подиву аж витріщив очі.

— Баранкін! — сказав він. — Це ти, Баранкін?..

— Чіо! Чіо! Ч'я! Ч'я! — відповів я йому по-горобиному, що означало: «Авжеж я! Не пізнаєш, чи що??!»

Переконавшись, що я не брешу і що я вже не я, а найсправжнісінький горобець, Малинін почервонів ще дужче — мабуть, од заздрощів! — і мало не заплакав.

— Як же це в тебе вийшло? — спитав він, часто кліпаючи очима.

Я відповів:,

— Чень-чень-чень! — Чик-чик-чик!.. (Дуже просто! Чик! Чик! Чик! І готово!)

Потім між мною і Костем відбулась тривала розмова різними мовами:

Кость (із сльозами на очах). Диви, перетворився! От здорово! А чому ж я не перетворився?

Я. Цвірінь! Чим-чирим! (Звідки я знаю!) Цвірінь-чвіть-чить! (Мабуть, хотів не по-справжньому!)

Кость. Чого ти на мене цвікаєш? Говори, по-людськи!

Я. Р-р-р-рчик! Чить-чить-цвім-чим! (Як же я можу говорити по-людськи, коли я горобець!) Цвінь-чіп! Чи-чи-чіп! Чеп-чик!

Кость. Ще «чепчиком» дражнить!

А я зовсім і не дражнив його «чепчиком». Я йому сказав: «Не журись, Малинін! Спробуй ще раз».

Кость почав лаяти мене за те, що я, — не чекаючи його, перетворився на горобця, але я нічого не цвірінькнув у відповідь на те. Мені й самому було прикро. Домовлялись разом перетворитися на горобців — і от маєте. Адже бути горобцем одному не так цікаво, як удвох.

Я змахнув крилами. Злетів. Сів на паркані злий-презлий і повернувся спиною до Костя Малиніна. І треба ж було такому статися, щоб у цю мить на вулиці з-за рогу з'явився на велосипеді Мишко Яковлєв. Я схопився крилами за горлову. Все загинуло! Тепер Малинін уже ніяк не встигне перетворитися.

— Гоця! Молодця! Перетворююсь на горобця! — долинув до мене знизу голос Костя Малиніна.

Не зводячи очей з Мишка Яковлєва, я гукнув Костя з паркана:

— Чим-чим-чим! Чер-личим! Чер-личим! Через-чур! Через-чур! (Пізно! Мишко на велосипеді їде! Зараз він тебе поведе готувати уроки!)

Цвірінькаю, а сам бачу, як Мишко вже заїхав на подвір'я і до лавочки під'їжджає, де сидить нещасний Кость Малинін, тобто не сидить, а повинен був би сидіти… Я кажу «повинен був би», бо коли Мишко Яковлєв підрулив до лавочки, Костя на ній уже не було. Замість Костя на лавочці стояв на тремтячих лапках горобець і, судячи з усього, цей горобець був не горобець, а колишній Кость Малинін. Отже, поки я потерпав і вже ні у що не вірив, Кость Малинін узяв і теж перетворився на горобця з другої, а може, і з третьої спроби. Проте. не так важливо, з якої спроби, важливо, що перетворився.

— Кость, — крикнув Мишко, злазячи з велосипеда, — Малинін! Ти куди подівся? Дивно! Я ж його щойно бачив на лавочці. Авжеж, бачив. Ось його підручники й зошити!

Мишко зібрав книжки й зошити і, не звертаючи уваги на горобця, що сидів поряд (а то ж був зовсім не горобець, а Кость Малинін — от сміхота!), оглянув двір, потім глянув на наше вікно, з якого визирнула моя мама.

— День добрий, Мишко! — сказала мама. — А де ж Юрко й Кость?

— А я саме хотів у вас про них спитати, — сказав Яковлєв. — Підручники й заступи на лавочці лежать, а їх немає…

— От паршивці! — сказала мама. — Певне, на вулицю побігли… Ти, Мишко, заходь до кімнати, вони зараз повернуться!

Мишко поклав Костеві книжки на сідло і пірнув у під'їзд, а я злетів з паркану на лавочку до Костя Малиніна.

— Ір-чик! Ір-чик! Чуть-чуть-чуть! — Сказав я Костю. (Молодець, Малинін! Перетворився-таки!)

Кость процвірінчав у відповідь:

— Че-че-че? (Слово честі?)

— Че-че-че! — сказав я. — Чуф-чуф-чуф! Чи-чи-чи! (Слово честі! Розплющ очі і побачиш!)

І Кость розплющив свої блакитні, мов у дівчиська, очі… Очі в нього так і залишились блакитними! Горобець з блакитними очима! Здорово! Стоїть на лапках, похитується, хвостом сам собі рівновагу допомагає тримати і від подиву все ще ніяк не отямиться.

А я витер крилом піт з лоба й сказав:

— Усе гаразд! (Ч-уфф!)

— Ч-уфф! (Усе гаразд!) — сказав Кость.

Малинін і теж витер крилом лоба.

Ми обнялися і, стрибаючи на радощах, закружляли по лавочці…

ПОДІЯ ОДИНАДЦЯТА

Зустріч з куцим

— Зараз наїмося вівса, — сказав я Костю Малиніну, — і чим-чим-чимдуж полетимо!

— Куди?

— Хоч праворуч, хоч ліворуч. Якщо ми з тобою перетворились, то тепер усе можна! — Я підняв крило, одставив лапку й артистично продекламував: — «Ми вольнії пти-ти-ти-ці! Пора, брат, пора! Туди, де за морем біліє гора!..» Одним словом, куди захочем-чем-чем, туди і полетим-тим-тимо! От яке життя!

Малинін засміявся.

— Юр-чик-чик-чику! — сказав він. — На горобця ти перетворився, а дзьоб у тебе лишився кирпатий. Чу-чу-деса!

— Брешеш!

— Ні-чуть, ні-чуть!

— А в тебе очі блакитними лишились, мов у дівчинки! Чеп-чик!

Я пурхнув з лавочки до калюжі і задивився у воду. Дзьоб у мене справді залишився кирпатий і взагалі весь я був якийсь непоказний і сірий, пір'я стовбурчилось на всі боки, і на лобі стирчав чубчик… Кость Малинін мав вигляд зовсім інший: грудка біла, з краваткою, сам чепурненький, з гладеньким пір'ячком, ніби він щойно з перукарні.

Та я на те не зважав: я, і коли був людиною, не вирізнявся особливою вродою і охайністю. Подумаєш, кирпатий то й кирпатий. Скуйовджений то й скуйовджений.

Не в тому річ. А річ у тому, що я го-ро-бець і що тепер ніхто і ніщо мені не може зіпсувати мого пречудового горобиного настрою. А настрій у мене був справді пречудовий! Ще б пак! У голові порожньо — ні клопоту, ні думок, ні переживань! І так цілий день! Цілий день-день-день! Ну і день-день-день! От так день-день-день! Пречу-чу-чудовий день! Че-че-рез-чур чу-чу-до-вий!

Я напився дощової води і вдарив крилом по віддзеркаленому в калюжі власному портретові, заляпавши бризками Костя Малиніна, що стрибав по той бік калюжі.

— Костю-чок-чок-чок! Ну, як життя?

— Пречудове! — зацвірінчав Малинін, теж бризкаючи на мене водою.

— А що я тобі казав? А ти говорив: «Перетворимося краще на метеликів». Давай скупаємося!

— Холодно! Давай краще овес шукати. Дуже-дуже їсти хочеться.

Знайти овес на нашому дворі виявилося нелегко. Мені траплялися і конопляні зернинки, і зернятка з кавуна, і звичайні соняшникові, а от вівса не було.

— Ти чо-чого б'єшся? — почув я раптом за спиною Костин голос. — Юр-чик! Він у мене з хвоста пір'їну висмикнув! Хуліган якийсь.

Я озирнувся і побачив, що недалеко від мене Костя Малиніна ганяє по траві здоровенний безхвостий горобець.

— Я стрибаю, — зацвірінькав Кость, підбігаючи до мене і ховаючись за мою спину, — бачу, в траві овес лежить, нахилився — чую, а мене хтось за хвоста смикає! Хуліганство якесь!

— Ти чо-чого до маленьких чіпляєшся? — спитав я, підскочивши до здоровила-горобця. — Чо-чого ти людям вихідний день-день псуєш?

— Я ні-чо-чого! А чо-чо-го цей малюк на мій овес накинувся? На чу-чужий двір заявилися ще й командують! Щось я вас тут раніше ніколи не помічав!

Я хотів по-доброму пояснити горобцю, чому він раніше не міг нас бачити на подвір'ї, але здоровило-горобець не захотів мене слухати. Він підскочив до мене і, не сказавши й півслова, вдарив мене крилом у груди. Вдарив. Відскочив. Ноги розставив, і крила, щоб більше налякати, настовбурчив.

Але я не розгубився. Я теж розправив крила віялом, хвіст — трубою, підскочив до здорованя, ніс до носа, та як дам йому підніжку! Звичайну людську підніжку. Звісно, здоровань-горобець не знав такого прийому і, хоч він був вищий за мене на цілу голову, впав на траву, мов підкошений. Лежить на лопатках, ноги догори задер і мовчить, і більше не задирається, маленьких не зачіпає. Він гадав, мабуть, що ми з Костем дамо йому доброго прочухана. А мені цього горобця чомусь навіть шкода стало.