Однією з найгірших властивостей рабства є те, що негр, чутливий і перейнятливий від природи, живучи у благородних людей несамохіть засвоює їхні смаки й звичаї, а після того може стати підневільним рабом грубого й бездушного господаря — так само як стіл чи стілець, що колись прикрашав розкішну великосвітську вітальню, зрештою опиняється, побитий і пошарпаний, У брудній пивничці чи іде в якомусь мерзенному кублі розпусти. Та велика різниця між ними полягає в тому, що стіл чи стілець не мають почуттів, а людина їх має. Адже навіть правомочна постанова, за якою негра можна «взяти силоміць і законним присудом обернути на рухоме майно» нездатна позбавити його душі та маленького особистого світу спогадів, надій, любові, страху та прагнень.

Містер Саймон Легрі, новий Томів господар, придбав у різних місцях Нового Орлеана сім рабів і, скувавши їх по двоє, пригнав на пароплав „Пірат”, що стояв біля причалу, готовий вирушити в подорож до верхів’я Червоної річки.

Коли вони повантажились і пароплав відчалив од пристані, містер Легрі з притаманною йому пильністю почав обходити й ретельно оглядати своїх підданців. Зупинившись проти Тома, якого вивели на торги в його найкращому суконному костюмі, накрохмаленій сорочці та лискучих чоботах, він коротко звелів:

— Устань. Том підвівся.

— Скидай цю одіж!

Томові заважали кайдани, і Легрі взявся йому допомагати. Грубо стягнувши з нього сорочку, він запхав її до кишені. Потім підійшов до Томової скриньки, яку вже обшукав перед тим, вийняв звідти старі штани та ветху куртку, яку Том надягав до стайні, а тоді зняв з нього наручники й, показавши на закапелок між ящиками, звелів:

— Іди туди й надягни оце.

Том пішов і за кілька хвилин повернувся.

— Скидай чоботи, — наказав містер Легрі. Том роззувся.

— Ось тобі, — мовив господар, кидаючи йому пару грубих важких черевиків, у яких звичайно ходять раби. — Взувай.

Хапливо перевдягаючись, Том не забув, проте, перекласти на нове місце свою заповітну біблію. І добре зробив, бо містер Легрі, знову наклавши на нього кайдани, почав неквапливо обстежувати його кишені. Витяг шовкову хусточку й поклав у власну кишеню. Знайшовши кілька дрібничок, які Том зберігав головним чином через те, що вони подобались Єві, він подивився на них, зневажливо форкнув і жбурнув через плече в річку.

1 Трохи змінені слова, що визначають становище рабів, із тогочасної законодавчої постанови штату Південна Кароліна.

Аж ось він знайшов молитовник — Том з поспіху забув його переховати — і, взявши в руки, почав гортати сторінки.

— Хм! Святенник, де ж пак! То ти, як там тебе…ти й до церкви ходиш, га?

— Так, пане, — твердо відказав Том.

— Ну, я з тебе ці дурощі швидко виб’ю. Не допущу, щоб негри молилися й скиглили, так і знай. І затям собі, — додав він, тупнувши ногою і люто блимнувши на Тома своїми гострими сірими очима, — тепер я тобі церква! Зрозумів? Як я скажу, так і робитимеш.

Том мовчав, але якийсь внутрішній голос у його душі рішуче промовляв: «Ні!»

Та Саймон Легрі не чув того голосу. Він ще якусь мить люто дивився на похнюплене Томове обличчя, тоді повернувся й пішов. Забравши Томову скриньку з чималим запасом чистого одягу, він поніс її на корму, де його враз оточили матроси. Серед гучного посміху з негрів, що пнуться в пани, всі речі дуже скоро були розпродані в різні руки, в насамкінець пущено з торгів і порожню скриньку. Всім здавалося, що це дуже дотепна витівка, а те, як Том проводжав очима кожну свою річ, тільки додавало веселощів. Та найкумедніший був торг за скриньку, що викликав зливу веселих жартів.

Покінчивши з цим ділом, Легрі неквапно повернувся до своєї живої власності.

— От бачиш, Томе, я звільнив тебе від зайвого вантажу. Тепер добре пильнуй свою одіж, бо нову дістанеш не скоро. Я привчаю своїх негрів до ощадливості. Однієї переміни має вистачити на рік.

Сказавши це, Легрі пішов туди, де сиділа Емелін; прикута до іншої невільниці.

— Ну, моя рибонько, — мовив він, плескаючи її по підборіддю, — не треба журитися!

Огида й жах, що мимоволі відбились у її погляді, не пройшли повз його увагу. Він грізно нахмурив чоло.

— Ти, дівчино, на мене не блимай! Будь ласкава усміхатись, коли я до тебе говорю, чуєш? А ти, стара жовта паскудо, мовив він, штурхонувши мулатку, до якої була прикута Емелін, — не кривись мені, як середа на п’ятницю! Дивись веселіш, кажу! І ви всі, — додав він, одступаючи трохи назад, — дивіться на мене, чуєте? Дивіться на мене… у вічі дивіться… просто у вічі —приказував він, тупаючи ногою.

І всі, мов заворожені, звернули погляди на його розлючені зеленкувато-сірі очі.

— Ну от, — провадив він далі, стиснувши величезний важкий кулачисько, схожий на ковальський молот, — бачите оцього кулачка? Ану зваж його! — мовив до Тома, зронивши кулак йому на руку. — Помилуйтесь-но на ці кістки! То от, щоб ви знали, цей кулак добре набитий на неграх, як залізо став. Я ще не бачив жодного негра, якого не збив би з ніг за першим ударом, — додав він і підніс свій кулачисько так близько Томові до обличчя, що той аж закліпав очима й сахнувся. — У мене немає ніяких бісових доглядачів, я сам собі за доглядача й бачу все як є, будьте певні. І кожен з вас мусить підкоритись моїм звичаям. Ледве щось загадаю — ту ж мить роби хутчій. Тільки так можна жити зі мною в злагоді. Попуску від мене не ждіть, ніколи й ні в чому. Отож затямте собі це, бо жалю я не знаю!

Жінки несамохіть затамували віддих, усі сиділи смутні та пригнічені. А Легрі повернувся на підборах і попростував до буфету вихилити чарчину.

— Отак я знайомлюся зі своїми неграми, — мовив він до благородного з вигляду чоловіка, що стояв трохи осторонь, слухаючи його настанови. — Мій спосіб — з самого початку показати силу, щоб вони знали, чого чекати.

— Он як? — озвався незнайомець, розглядаючи його з цікавістю природознавця, що натрапив на якусь небачену комаху.

— Еге ж, отак. Я не з тих слинявих плантаторів-білоруків, яких водять за носа всякі там паршиві управителі. Торкніть-но мої м’язи, погляньте на мій кулак. Бачите, він став наче кам’яний, обкресавшись об негрів. Ось помацайте!

Незнайомець торкнувся пальцем згаданого знаряддя і просто мовив:

— Еге ж, твердий. Та я гадаю, — додав він, — що й серце ваше закам’яніло так само, як кулак.

— Атож, маю чим похвалитися, — відказав Легрі, потішено сміючись. — Чого-чого, а м’якосердя в мене й крихти не зосталося. Попуску нікому не даю, аж ніяк! Жоден негр мене не дійме ні слізьми, ні лестощами, це вже будьте певні!

— Непоганий гурт ви зібрали.

— Ваша правда, — погодився Легрі. — Отой Том, як мені казали, просто дивовижа якась. Я за нього навіть трохи переплатив. Думаю зробити його кучером і ключарем. Треба тільки вибити йому з голови дурниці, яких він понабирався раніш, бо з ним там поводилися так, як з неграми поводитись не годиться, — і тоді все буде чудово! А от з тією жовтою бабою я, здається, схибив. Мабуть, вона таки немічна, але свою ціну вона мені відробить. Рік чи два якось протягне. Я не маю звичаю берегти негрів. Витискаю з них усе, а тоді купую нових — отаке моє правило. І клопоту менше, та й дешевше, зрештою, виходить, — просторікував Легрі, посьорбуючи із склянки.

— А на скільки їх звичайно вистачає? — запитав незнайомець.

Та хтозна, це яке в кого здоров’я. Міцні тягнуть по шість-сім років, а негідь конає за два чи три. Спочатку я ще морочився з ними — лікував, коли нездужали, давав їм одіж, ковдри і всяке таке інше. Одне слово, тримав у теплі й добрі. Та все марно. Тільки дурно переводив гроші й не вилазив з халепи. А тепер у мене, бачте, так: хворий ти чи здоровий — роби. Сконає негр — купую нового. Як на мене, то воно з усіх боків і легше м дешевше…

А тим часом на нижній палубі точилась інша розмова. Балакали Емелін і мулатка, з якою вона була скута Звісна річ, вони розповідали одна одній про своє життя.

Хто був твій хазяїн? — спитала Емелін.

— Він був добрий до тебе?