У першому предметі дівчинка швидко посувалася вперед. Навдивовижу легко, мов якимись чарами, вона завчила літери і незабаром вже вміла читати по складах. Зате швацька справа давалася їй куди важче. Гнучка, як кицька, й жвава, як мавпочка, вона одразу ж зненавиділа вимушене сидіння над шитвом. Вона ламала голки, нишком викидала їх за вікно чи застромляла в шпари у стінах; сплутувала, рвала та бруднила нитки або й крадькома запроторювала десь цілу котушку. Все це вона виробляла спритно, мов бувалий штукар, та й з не меншим самовладанням, і хоч міс Офелія відчувала, що стільки лихих пригод заразом навряд чи випадкові, проте, змушена час від часу відволікатись на інші справи, ніяк не могла застукати дівчинку на гарячому.

Незабаром Топсі зажила собі слави в усьому домі. Вона мала просто-таки невичерпний хист до всіляких кумедних витівок та пересміхів, залюбки танцювала, вистрибувала, співала, свистіла, наслідувала різні звуки, що вражали її уяву. Щоразу, як їй випадала вільна часинка, всі дітлахи юрмилися коло неї, аж роти пороззявлявши із захвату, і навіть міс Єва, здавалось, була захоплена тими бісівськими штуками, наче голубка, якій несила відвести заворожений погляд від лискучої змії.

Міс Офелію дуже непокоїло, що Єва так уподобала товариство Топсі, і вона попросила Сен-Клера покласти цьому край.

— Ет, дайте дитині спокій, — відказав Сен-Клер. — Це їй тільки на користь.

— Але ж Топсі така зіпсована! Невже ви не боїтеся, що вона навчить Єву чогось лихого?

— Аж ніяк не навчить: Іншу дитину, може, й навчила б, а з Єви все лихе скочується, мов роса з капустяного листя — ні краплі не проходить усередину.

— Ви певні? — мовила міс Офелія. — А от я нізащо б не дозволила своїй дитині водитися з Топсі.

— То нехай ваші діти й не водяться, — відказав Сен-Клер, — а моїй дочці дозволено. Якби Єву можна було зіпсувати, це б уже сто разів зробили.

Перший час привілейовані слуги відверто зневажали Топсі, та згодом вони визнали за краще змінити своє ставлення до неї. Дуже скоро виявилося, що кожного, хто хоч раз зачепить дівчинку, невдовзі по тому неминуче спіткає якась біда: чи то пропадуть сережки або Ще якась улюблена дрібничка, чи раптом він знайде щось із свого одягу геть пошматоване, чи спіткнеться на відро з гарячою водою, чи виряджений як на весілля попаде під зливу помиїв, виплеснутих з вікна.

І хоч як дошукувались винуватця тих пригод, та все було марно. Раз у раз Топсі ставала перед хатнім судом і завжди витримувала допит з таким невинним та поважним виглядом, який не часто трапляється бачити. Ніхто не мав і тіні сумніву, що то все діло її рук, але жодного доказу на підтвердження цього здобути не вдалося, а міс Офелія була надто справедлива й не хотіла вживати рішучих заходів без достатніх підстав.

До того ж усі згадані лиходійства завжди виявлялися в такий час, коли злочинцеві було найлегше уникнути кари. Приміром, помста Розі та Джейн, уже знайомим нам двом покоївкам, щоразу припадала на ті дні, коли вони були в неласці у господині (а таке траплялося нерідко), і, отже, їхні скарги аж ніяк не викликали співчуття. Одне слово, вся челядь скоро зрозуміла, що Топсі краще не чіпати, і їй таки дали спокій. У хатній роботі Топсі була метка та вправна і напрочуд швидко схоплювала все, чого її навчали. За кілька уроків вона так навчилася прибирати в кімнаті міс Офелії, що навіть сама вибаглива господиня не мала до чого прискіпатись. Жодна жива душа не змогла б краще розрівняти простирало, збити подушки, замести підлогу, витерти порох і поставити все на місце, ніж це робила Топсі, коли мала охоту. Але охоту вона мала не дуже часто. І коли по трьох або чотирьох днях пильного й терплячого нагляду міс Офелія, неабияк потішена тим, що врешті навернула Топсі на пуття, лишала її на саму себе й ішла десь в інших справах, Топсі вчиняла в кімнаті справжній погром. Замість того, щоб стелити ліжко, вона починала розважатися: стягала пошивки й буцала головою подушки, аж доки її шорстке кучеряве волосся геть убиралося в пір’я, що химерно стриміло на всі боки; здиралася на поперечини ліжка й повисала сторчака; вимахувала простиралами, а тоді розстеляла їх по всій підлозі; напинала на валок нічну сорочку та чіпець міс Офелії і витворяла з ними різні штуки; співала, свистіла й гримасувала перед великим дзеркалом, — одне слово, як казала міс Офелія, «справляла відьомський шабаш».

Одного разу, коли міс Офелія, завжди така скрупульозна, не знати вже й як забула в кімнаті ключ від комоду, вона застала таку сцену: спорудивши на голові височенний тюрбан з її найкращої індійської шалі, Топсі велично походжала перед дзеркалом.

— Топсі! — вигукувала міс Офелія, коли їй уривався всякий терпець. — Ну чому ти отаке витворяєш?

— Не знаю, пані… Мабуть, тому, що я погана!

— Просто не знаю, Топсі, що з тобою робити.

— Ой пані, та відшмагайте мене! От і та моя хазяйка завжди мене шмагала. А як не шмагати, то я й робити нічого не можу.

— Та не хочу я тебе шмагати, Топсі. Ти й так можеш добре все робити, тільки б забажала. Чому ж ти не бажаєш?

— Ой пані, я вже так звикла, щоб мене шмагали! Мабуть, воно мені корисне.

Часом міс Офелія вдавалася й до цього засобу. Топсі щоразу зчиняла страшенний крик — плакала, верещала, благала прощення, — а десь за півгодини, вмостившись, мов на сідалі, на бильцях веранди, оточена юрбою кухонної «молоді», зневажливо розповідала про недавню пригоду.

— Ну, міс Фелі й шмагає! Таким шмаганням і комара не приб’єш. Побачила б вона, як лупив з мене шкуру той хазяїн. От він у цьому ділі тямив!

Топсі дуже пишалася своїми гріхами та злочинствами і, очевидно, вважала їх за неабиякі чесноти.

— Гей ви, негри! — промовляла вона до своїх слухачів. — А знаєте, що всі ви грішники? Атож, геть усі як є! І білі люди теж грішники — так каже міс Фелі. Одначе негри, мабуть, гірші. Та ба, де вам братися до мене! Та моя хазяйка тільки те й робила, що лаяла мене. Мабуть, поганшої за мене нема в цілому світі!

За цими словами Топсі перекидалася через голову і, сяючи з утіхи, спиналася ще вище, видимо звеличена у власних очах.

По неділях міс Офелія з дуже поважним виглядом навчала Топсі молитов. Дівчинка мала дивовижну пам’ять і швидко заучувала їх, на превелике вдоволення своєї виховательки.

— Невже ви гадаєте, що це дасть їй хоч якусь користь? — запитав Сен-Клер.

— Аякже, дітям воно завжди на користь, — відказала міс Офелія.

— Навіть коли вони їх не тямлять? — не вгавав Сен-Клер.

— До пори, звісно, не тямлять. А виростуть — і все зрозуміють.

— Щодо мене, то я й досі нічого не зрозумів, — сказав Сен-Клер, — хоч як ретельно ви мені їх утовкмачували змалечку.

— Ну, ви були здібним учнем, Огюстене. Я тоді покладала на вас чималі надії, — мовила міс Офелія.

— А тепер уже не покладаєте? — спитав Сен-Клер.

— Я б воліла, Огюстене, щоб ви були такий, як тоді, в дитинстві.

— Правду сказати, і я теж, сестрице, — мовив Сен-Клер. — Ну що. ж, навчайте Топсі далі. Може, з неї щось і вийде… Я більше вам не заважатиму, слово честі.

Міс Офелія дала знак, і Топсі, що протягом цієї розмови стояла, шанобливо згорнувши руки, незворушна, мов чорна статуя, знову взялася переказувати завчене. Сен-Клер сховався за газетою і сидів, аж поки вона скінчила. Все було гаразд, тільки вряди-годи Топсі чудно плутала важкі слова і, незважаючи на всі зусилля міс Офелії, вперто перекручувала їх по-своєму. Сен-Клер, хоча й пообіцяв сидіти тихо, дуже зловтішався з тих помилок, щоразу кликав Топсі до себе й задля розваги загадував їй знову проказувати перекручені Я місця, хоч як протестувала міс Офелія.

— Огюстене, як же я можу навчати дитину, коли ви таке робите? — докоряла вона.

— Ваша правда, я зробив недобре, більше не буду. Надто вже мені подобається, коли це кумедне мавпеня спотикається на тих словах!

— Але ж ви заохочуєте її до помилок.

— Ну то й що? Чи їй не однаково, як казати?

— Ви самі хотіли, щоб я виховала її як належить. Тож повинні пам’ятати, що вона розумна істота, і не впливати на неї зле.