Изменить стиль страницы

— Та так, для сього того, пані, — відказала Діна. Воно було й справді так. З розмаїтого вмісту шухляди міс Офелія передусім витягла гарну дамаську скатерку, поплямлену кров’ю, — як видно, в неї загортали сире м’ясо.

— Що це, Діно? Невже ти загортаєш м’ясо в найкращі хазяйські скатерки?

— Ой пані, та звісно, що ні! Просто не було чистого рушника, от я й узяла її. А потім відклала випрати, тому вона й тут.

— Яка безпорадність! — мовила про себе міс Офелія і знов повернулася до шухляди.

Вона знайшла там тертушку для мускатних горіхів, кілька горіхів, молитовник, дві бруднів шовкові хусточки, клубок пряжі та недокінчену в’язанину, пачку тютюну й люльку, кілька коржиків, два позолочених порцелянових блюдечка з якоюсь помадою, пару стоптаних черевиків, клапоть фланелі, в який було дбайливо загорнуто й зашпилено кілька невеличких цибулин, дамаські серветки, грубі рушники, мотузки, циганські голки, декілька розірваних паперових пакуночків, з яких по всій шухляді порозсипалось пахуче зілля.

— Де ти тримаєш мускатні горіхи, Діно? — запитала міс Офелія з виглядом людини, що насилу тамує обурення.

— Та де трапиться, пані. Онде кілька їх в отій щербатій чашці, а ще є отам на полиці.

— Ось іще в тертушці, — сказала міс Офелія, виймаючи горіхи.

— Ай справді, це ж я сама їх туди поклала сьогодні вранці. Люблю, коли все напохваті, — мовила Діна. — Ану, Джейку, ти чого спинився? Ось я тобі…— додала вона, заміряючись на винуватця кописткою.

— А це що таке? — спитала міс Офелія, діставши з шухляди блюдечко з помадою.

— Ой, та це ж моя масть для волосся! Я поклала її туди, щоб була напохваті.

— І ти береш на неї хазяйську порцеляну?

— Та що ви! Просто я дуже поспішала, а оце якраз хотіла її перекласти.

— Ось тут дві дамаські серветки.

— То я відклала їх, щоб віддати випрати.

— Хіба ти не маєш якогось одного місця для брудної білизни?

— Та купив був хазяїн оту скриню, казав, що для білизни. Але я люблю місити на ній тісто, та й поставити часом дещо, отож і незручно піднімати віко.

— А чому ти не місиш тісто на столі?

— Ой пані, там же завжди повно брудного посуду, і того, і сього, то де ж би там приткнутися…

— Посуд треба мити й прибирати на місце.

— Щоб я мила посуд! — аж скрикнула Діна, в якої гнів починав брати гору над удаваною шанобливістю.

— Та хіба пані щось тямить у нашій роботі, хотіла б я знати! Коли ж би то хазяїн дочекався обіду, якби я гаяла весь свій час на посуд? Онде панночка Марі ніколи мені такого не загадує, хоч кого спитайте!

— А що це за цибуля?

— Ой, ось вона де! — мовила Діна. — А я ніяк не пригадаю, куди її поклала. Це ж особлива цибуля, я її навмисне берегла до сьогоднішньої печені. Та й забула, що вона в цій старій фланельці.

Міс Офелія підняла розірваний пакет із зіллям.

— Краще б пані там нічого мені не рушила. Я люблю, щоб усе в мене завжди лежало на місці, — рішуче мовила Діна.

— Та пакети ж усі розірвані.

— Зате мені зручно з них витрушувати, — відказала Діна.

— Але ж усе воно порозсипалося по шухляді.

— Ще б пак! Коли пані перевернула все догори дном, то звісно, що порозсипається. Онде скільки пані розтрусила, — сказала Діна, занепокоєно підступаючи до шухляди. — А нехай би пані посиділа нагорі та почекала, доки мені настане час прибирати і я все тут опоряджу. Де ж би то мені щось робити, коли пані ходить і заважає… Гей, Семе, ти навіщо даєш малому цукерницю? Ось я тобі як стукну!..

— Я сама приберу в кухні й дам усьому лад, раз і назавжди. І сподіваюсь, Діно, що надалі ти його триматимеш.

— Та що ви! Міс Феліє, чи ж видано де, щоб благородні дами робили таку роботу? Та де ж би то! Ні моя стара хазяйка, ні панночка Марі й гадки про таке ніколи не мали. Та й ні до чого воно як на мене.

Діна обурено походжала по кухні, а тим часом міс Офелія розібрала посуд, позсипала цукор з десятка цукерниць в одну велику, повідкладала брудні серветки й рушники, а тоді сама заходилася мити, чистити й опоряджати все у кухні, та так. швидко і вправно, що Діна тільки очима лупала з подиву.

— Оце-то маєш! Та коли всі північні панії отак навчені, то ніякі вони й не панії, де ж би то! — мовила вона до своїх підлеглих, коли міс Офелія відійшла на безпечну віддаль. — Як мені настане час прибирати, я й сама можу зробити все не гірше. Не треба мені, щоб тут крутилися всякі панії і запроторювали мої речі хтозна-куди!

Віддамо Діні належне: часом на неї нападала жага чистоти й порядку. Тоді вона казала, що «настав час прибирати», і з величезним запалом бралася до діла. Насамперед вона вивертала вміст усіх шаф і шухляд на підлогу та столи, внаслідок чого безладдя, що звичайно панувало в кухні, збільшувалось принаймні вдесятеро. Після того Діна запалювала люльку, сідала й поволі перебирала своє добро, оглядаючи кожну річ з усіх боків і висловлюючи свою думку щодо неї, а тим часом кухонна малеча за її велінням ретельно начищала олов’яний посуд, і в кухні на кілька годин зчинявся страшенний гармидер. На всі запити Діна відказувала, що в неї «час прибирання»: вона, мовляв, не може далі терпіти такого безладу і хоче привчити цю молодь до справжнього порядку. Сама вона щиро вважала себе взірцем охайності і завжди, коли десь щось було негаразд, перекладала вину на «молодь» та інших мешканців будинку.

Коли весь посуд був начищений, столи повишкребані до білого, а все, що могло прикро вразити око, порозтикане по кутках, Діна надягала святкову сукню, чистий фартух та розкішний високий завій і виганяла з кухні всіх малих шибайголів, щоб «тримати її в порядку». Треба сказати, що ці періодичні напади ретельності часто тягли за собою чималі незручності для всіх у домі, бо Діна бувала така замилувана з своїх начищених каструлях, що вперто відмовлялася вживати їх на діло, принаймні доти, доки не згасав її запал.

Минуло кілька днів, і міс Офелія опорядила все в домі на новий лад. Одначе там, де порядок залежав від прислуги, її зусилля оберталися справді Сізіфовою працею1. З великого розпачу вона врешті звернулася до Сен-Клера.

1 За старогрецьким міфом, цареві Сізіфу по смерті було присуджено витягати на гору величезний камінь, що кожного разу скочувався назад.

— В цьому домі годі й думати, домогтися хоч якогось порядку!

— Не маю щодо цього ніякого сумніву, — відказав Сен-Клер.

— Я ще ніколи не бачила такої безпорадності, такого марнотратства, такого безладдя!

— Охоче вірю.

— Але ж, Огюстене, ви собі навіть не уявляєте, в якому стані все було!

— Не уявляю? Ви думаєте, я не знаю, що качалка, валяється в Діни під ліжком, що тертушку для горіхів вона носить у кишені разом з тютюном, що в домі не менш як півсотні цукерниць і що посуд вона миє день серветкою, а день клаптем від старої спідниці? Та хоч як там воно є, а обіди в неї смачнющі, і каву вона варить чудову. Отож і судити про неї треба як про полководців та державних діячів — за здобутками.

— Але скільки переводиться добра… які збитки!..

— Ну що ж! Позамикайте все, що можете, й держіть ключі при собі. Видавайте всього помалу й ніколи не питайте про остачу — це непристойно.

— Оце мене й тривожить, Огюстене. Мені чогось здається, ніби ваші слуги не зовсім чесні. Чи певні ви, що на них можна звіритись?

Побачивши, яке серйозне і стурбоване в неї обличчя, Сен-Клер голосно засміявся.

— їй-право, сестрице, ви забагато хочете. Не зовсім чесні! Наче можна сподіватися від них чесності! Ну звісно, що нечесні! Та й з чого б їм бути чесними? Звідки б воно в них узялося?

— Чого ж ви не навчаєте їх?

— Навчати? Дурниці! Чого я, по-вашому, маю їх навчати? Оце-то знайшли вчителя! Що ж до Марі, то дайте їй тільки волю, і вона вам заб’є на смерть цілу плантацію негрів — її на це вистачить, будьте певні, —але шахрувати їх однаково не відучить.

— Невже серед них зовсім нема чесних?

— Трапляються зрідка такі безхитрі, правдиві й вірні від природи, що їх не зіб’є з пуття жоден лихий вплив. Та загалом негритянські діти змалечку починають тямити, що сягнути чогось вони зможуть тільки хитрощами. Інших способів для них нема — ні в стосунках з батьками, ні з господинею, ні з малими паничами, з якими вони разом зростають. Хитрощі й двоєдушність помалу стають у них життєвим звичаєм, другою натурою. То де там сподіватися від них чогось іншого. І карати їх за це не годиться. Що ж до чесності,