Він задумався, мабуть, не знаючи, що робити. В цю хвилину на вулиці пролунали притишені голоси. Це йшли фашистські солдати.

— Дядю Михайле, давайте я проведу вас усіх до того підвалу, який ви знаєте.

— Гаразд, веди, — враз погодився він. — Ти проведеш туди цих людей, а я піду до себе. Мене не займуть, адже я в себе вдома.

Я повів аж п’ять дорослих чоловіків до свого саду, потім на подвір’я і, нарешті, до підвалу. Дядя Михайло залишився, він, мабуть, пішов до себе.

Зачиняючи після всіх двері до підвалу, я чув, як розмовляли солдати на сусідньому подвір’ї. Хоч було дуже темно, але я показав їм язик, як це робила Женя, і повів людей заплутаними темними коридорами й ходами по підвалах, де тільки я розбирався вільно, бо це були шляхи моїх дитячих пригод. П’ятеро дорослих підпільників ішли за мною, і я їх рятував від гестапо, — це вам не іграшки!..

Всіх п’ятьох я привів до ями, підняв ляду й закрив потім за ними, заваливши її всяким мотлохом.

Один підпільник, кремезний і балакучий дядя, сказав мені, коли стрибав у яму:

— Ти ж, хлопчику, дивися не забудь про нас завтра, бо з твоїх катакомбів сам чортяка дороги не знайде…

— В порядку! — сказав я йому. — Як тільки солдати подадуться з нашої вулиці, я буду у вас.

Ледве я встиг прийти додому й лягти в ліжко, як у двері застукали.

— Це фашисти, — прошепотіла Ромка, яка, звичайно, ще не спала.

— Вони, — відповів я і розбудив бабусю, потім відчинив двері.

Четверо фашистів — троє солдатів і один офіцер — зайшли до кімнати.

— Хто тут живе? — спитав офіцер.

— Тут живемо ми, — відповів я, показуючи на Ромку і на бабусю, що саме протирала очі й ніяк не могла збагнути спросоння, що власне сталося.

Офіцер подивився на мене й сказав щось до солдатів. Вони пройшли на кухню, заглянули під бабусине ліжко, але по-справжньому не шукали. Мабуть, на них вплинуло те, що помешкання наше виглядало дуже вбого і фашистам не було чого потягнути. Недаремно на їх обличчях, коли вони тільки зайшли до нас, можна було побачити якесь невдоволення й розчарування.

Один солдат, який, до речі, трохи розумів по-нашому, зняв був з цвяшка моє пальто, але, оглянувши його з усіх боків, презирливо скривив губи і повісив знову. Я вийшов вслід за ним і пошепки сказав йому:

— Пане солдат, ось я вам покажу квартиру, де живе одна дуже багата жінка. Вона спекулянтка, вона скуповує у ваших солдатів і офіцерів майно, обдурює їх. В неї бувають різні підозрілі люди…

І я розповів, як потрапити до квартири Вовчихи.

— Гут, гут, хлопшику! — зрадів солдат і сказав щось офіцерові. Потім вони всі вчотирьох рушили до зубної лікарки, минаючи квартири інших пожильців.

«А що, мадам, — сказав я собі в думках, — потралялякаєш тепер!..»

І я пішов спати.

Вранці Ромка пішла додому і враз повернулася:

— Сашко, тебе кличе батько. За хвилину я вже був у них.

— Ну, розповідай, — сказав він.

— Що ж тут розповідати? — відповів я. — Сидять усі в ямі, замасковані так, що ніхто їх не знайде. Коли скажете, тоді й випущу. Але в мене немає чого дати їм їсти.

— Про те не турбуйся. Просидять кілька годин голодні. З дому не виходь нікуди, я прийду незабаром і тоді скажу тобі, що робити далі.

– Єсть! — відповів я з готовністю.

Але даремно я побоювався, що дядя Михайло затримається. Він прийшов швидше, ніж я сподівався, і знову Ромка прибігла за мною.

— Діти, — сказав дядя Михайло мені й Ромці, — сталося велике горе: гестапівці схопили батька вашої товаришки Жені.

— Не може бути!

— Бідна Женя! — вигукнули ми.

— Це тоді, — промовив я, — коли він уночі вийшов садом на Собачку.

— Сашко, — відповів дядя Михайло, — зарубай собі на носі, що його тут не було ні сьогодні вночі, ні вчора, ніколи не було… Ти його зовсім не бачив тут, ти помилився…

— Я вже зарубав собі на носі, дядю Михайле. Я нікого не бачив цієї ночі навіть уві сні і нічого не знаю… — сказав я.

— Справді, ми нічого не бачили, — відповіла Ромка.

Дядя Михайло пильно подивився на нас і щось буркнув собі під ніс, здається, про те, що, мовляв, ми ще молокососи і що нам треба гратися в ляльок.

З Ромкою ми умовилися, що вона піде до Жені й спробує її заспокоїти. Я запропонував, щоб Женя приходила до нас частіше.

ПІСНІ СТЕПУ

Заховані мною підпільники сиділи в підвалі аж до вечора другого дня. Дядя Михайло заборонив мені випускати їх раніше і навіть хоч один раз понести їм їсти. Я думав, що вони потім будуть мене страшенно лаяти і, в усякому разі, будуть ображені на мене, що я не прийшов до них і не приніс їсти, бо цілих півтори доби ніхто з них нічого не їв.

Тільки надвечір другого дня дядя Михайло наказав мені випустити їх, але сам не пішов зі мною до підвалу. Я розумів: він зовсім не хотів, щоб хтось його бачив зі мною та ще й на нашому подвір’ї.

Підпільники покірно сиділи в ямі, коли я прийшов і, відкидавши мотлох, підняв ляду. Вони не тільки не лаяли мене, а, навпаки, були дуже ласкаві зі мною, і дякували мені, і руку тиснули, і навіть хотіли щось подарувати мені, та тільки в них нічого з собою не було, і тоді один спитав, який би я хотів подарунок від них на згадку: чи сибірського кота, чи складаний ніж, чи металевий свищик, чи балалайку.

Я сказав йому, що дуже хочу, щоб мені хто-небудь подарував пістолет ТТ.

Тоді один з них промовив:

— Такою цяцькою ми й самі граємось.

Другий додав:

— Бач, синку, пістолети, та ще такі, як ти просиш, не даруються, а здобуваються в бою. Зрозумів?

— Авжеж, зрозумів, — засміявся я. — От я й здобуду такий пістолет собі в бою.

Вони похитали головами, дивлячись на мене. На прощання я їм сказав:

— Ви не думайте, що я побоявся прийти до вас удень або пожалів для вас якої-небудь їжі. Ні, я хотів принести вам що-небудь поїсти, але дядя Михайло мені заборонив навіть відвідувати вас.

Той чоловік, який сказав про пістолет, тихо відповів мені.

— Дядя Михайло знає, що робить. Ти його завжди слухайся. Тільки нікому не проговорися, що ти нас тут переховував, бо потрапиш просто в пекло.

Вони виходили з нашого дому поодинці, сміливо, не крадучись. Я вийшов на двір останнім і раптом побачив Вовчиху.

— Сашко, — спитала вона, — що це за люди ходять у нас? Я їх тут ніколи не бачила.

— Не знаю, — відповів я, — здається, чи не переодягнена поліція. Вони обійшли всі підвали й чомусь питали про вас, тьотю, що робите і чи не скуповуєте у військових різне майно.

— Ой Сашко, це вони справді у тебе питали?

— Питали…

— А що ти їм відповів?

— Я сказав, що ви працюєте зубною лікаркою і ні в кого нічого не купуєте, а заробляєте на роботі.

— Молодець, Сашко, ти розумний хлопчина, хоч ми з тобою й сварилися не раз. Заходь якось до мене, я тебе почастую добрими цукерками, а схочеш — то й вином.

Я, звичайно, чи, вірніше, мій язик збрехав цій жінці, але на цей раз мій язик зробив правильно, бо в мене вже народилася думка — а чи не здобути пістолет у фашистських офіцерів, коли вони будуть гостювати у Вовчихи.

Але подальші події примусили мене тимчасово забути про пістолет. Останніми днями Ромчин батько не раз викликав мене, доручав односити які-небудь записки і завжди попереджав, щоб я нізащо не говорив нікому про це. Я залюбки виконував його доручення. Але все ж таки це були занадто дрібні доручення. Просто взяв, одніс — і все…Мені хотілось іншого. І тепер, коли дядя Михайло викликав мене, я подумав: «А може, оце вже буде справжня робота?»

Я миттю з’явився до нього.

— Сашко, — сказав він, — чи ти поїхав би з моїм дорученням до одного міста?

— А чого?

— Одвезти записку…

Мабуть, на моїм обличчі він побачив розчарування, бо раптом сказав:

— Ну як не хочеш, то я нав’язувати тобі цього доручення не буду.

— Ні, ні, дядю Михайле, я охоче… Кажіть, коли і куди треба їхати.

– Їхати треба завтра. Місто тобі, здається, знайоме. Адже ми з тобою зустрічались в ньому — пам’ятаєш — на вокзалі в перші місяці війни. Через це я й посилаю саме тебе. Тільки чи пустить тебе бабуся?