Олена Антонівна округлила очі, з жахом сплеснула долонями.

— А ти помітила, які в нього штани? Вони ж нависають над колінами! Нерозгладжені. А піджак, як мішковина! Та через самі тільки штани я б не вийшла за нього заміж! Та не те що заміж — не подивилася б! Ти така красива і лізеш в петлю… Опам’ятайся!..

На віях Оленки заблищали сльози. Вона, знетямлена, оглушена криком двох сердитих жінок, не розуміла, чого від неї хочуть. Схопившись за голову, дівчина прошепотіла:

— Чого ви хочете від мене? При чому тут штани? Я його люблю… Ви розумієте? Я люблю…

Олена Антонівна схилилася до неї, облесливо зашепотіла:

— Яка ти ще дівчинка… Любиш, то й милуйся на здоров’я… Будь ласка, моя квартира до твоїх послуг… А заміж ти повинна вийти за солідного мужчину, з положенням…

Оленка з огидою глянула на неї. Що вона каже? Яка квартира? Для неї й Миколи? Навіщо? Які послуги?

А Олена Антонівна атакувала далі:

— Для тебе є справжній жених, а не якийсь приблуда!

— Який жених? — жахнулася Оленка.

— Русанов! — урочисто проголосила Олена Антонівна. — Що, не ждала? Це тобі не якийсь жевжик! Сила! Я була в нього, він пропонує тобі руку.

— Благородний, багатий, відомий, — підхопила захоплено мати. — Заслужений діяч. Що тобі ще треба?

Вони туркотіли в вуха Оленки, а вона з подивом і жахом згадувала свій недавній візит до Русанова. Це було до знайомства з Миколою. Олена Антонівна, захлинаючись, повідомила, що в неї є чудова партія для Оленки. Воля дівчини, яка підтоптувалася на протязі багатьох років, зламалася тоді під бурхливим натиском. Вимогливі очі матері, облесливий шепіт Олени Антонівни зробили своє. Вона згодилася піти до «жениха».

Піднімалася по мармурових широких сходах на другий поверх, мов на муки. Відчувала на собі чуже плаття, яке їй для знайомства дала Олена Антонівна, ніби кайдани. Все було чуже, огидне, важке… як кошмар… Десь в свідомості жило, ворушилося бажання втекти, повернутися назад, заховатися від недобрих очей і рук… Та ноги механічно несли її далі…

— Ти не знаєш собі ціни. Ти красуня. Він ляже перед тобою. Умій себе поставити. А потім загнуздаєш його. Ввійдеш в високе общество… Будеш сама собі господиня… І мене не забудеш. Сама потім скажеш, що була дурною! Я вже пожила, слава богу, знаю, яке життя і що воно варте.

Ось мідна табличка. Величний напис: «Заслужений діяч мистецтв М. І. Русанов». Олена Антонівна кивнула на табличку, гордо зиркнула на дівчину:

— Бачиш? Приємно наблизитись до таких дверей.

Вона натиснула кнопку дзвінка. Двері широко розчинилися.

З’явився високий, видний чоловік в коричневому костюмі, в білосніжній сорочці. Привітно всміхнувся. Блискавичним поглядом обмацав Оленку з ніг до голови, затримав його на грудях, на стрункій шиї.

— О дорогі гості! Прошу вас…

Він поцілував руку Олені Антонівні, змовницьки моргнув їй, прошепотів;

— Німфа…

Олена Антонівна, зберігаючи величний вигляд, познайомила їх. Оленка назвала себе, пропустила мимо вух його ім’я. Пішла за ним в глибину широкої і довгої кімнати, потім в другу, третю. Нишком дивувалася: навіщо одинокому чоловікові така неосяжна площа? Жити в таких кімнатах, певне, сумно і незатишно…

Русанов розсадив гостей в м’яких кріслах, без упину говорив про останні фільми, п’єси, цікаво розповідав про роботу в кіно.

— У вас, Оленко… дозвольте вас так називати?.. у вас фотогенічне, чарівне обличчя. Треба вам в кіно. Обов’язково. Я гадаю, ви не будете заперечувати? Яка молода дівчина не бажає побачити себе на екрані. Хто ви за фахом? Учителька? Ну, це не для вас. Безперспективна робота. Не можна допускати, щоб пропадала марно така краса. Мій дім відкритий для вас! Я вас запрошую — приходьте. Ми з вами подружимо, я допоможу вам!..

Він говорив, говорив без угаву, водив їх по кімнатах, показував картини — унікальні, чудові, грав на роялі сонати і п’єси, а Оленка напружено думала, дивуючись власній інертності:

«Куди я потрапила? Чому я тут? Що спільного в мене з цим розумним, може, навіть добрим, але зовсім чужим чоловіком?»

А Русанов співав далі, самозакоханий, величний, переконаний в повній перемозі над чудовою здобиччю:

— Ми обов’язково з вами подружимось. Один ваш погляд може стати основою натхнення. Ваша присутність може відродити людину. Ви бачите — я самотній в цьому палаці. Якщо моє серце, мій розум близькі вам — мій дім може стати вашим домом.

Олена Антонівна сяяла. її жених перевершував найоптимістичніші сподівання. Вона не сумнівалася, що «пташка» спіймана в міцне сильце…

Так було ще недавно. Але зараз… Коли Оленка зустріла Миколу, коли вона збагнула велику радість неповторного кохання! Ніколи! Нізащо!

— Русанов — хороша людина, — спокійно сказала Оленка. — Тільки при чому тут я?

— Як-то при чому? — здивувалася Олена Антонівна. — Ти в нього будеш, як лялечка. Захочеш — на курорт поїдеш, захочеш — Лежатимеш на подушках… Ти повна хазяйка!

— Слухайся Олену Антонівну! — гримнула мати. — Вона тобі добра бажає. Чого надулася? Спробуй не послухатися — я з тобою не так поговорю! Вижену, як собаку…

СОН І ДІЙСНІСТЬ

Миколі снився дивний сон. Ніби стоїть він в порожній велетенській кімнаті, якій не видно кінця-краю. Ні стелі, ні стін, ні вікон. Тільки звідусіль падають на підлогу сині химерні тіні. Вони повзуть, насуваються на Миколу, сплітаються в якісь образи. Зненацька а тих тінях з’являється Оленка. Та ні — це мовби не вона, її обличчя, її стан, її руки, а очі — ні! Вони блудливі, обманні, нещирі, а на вустах — фальшива посмішка.

Микола простягає руки до Оленки, щось питає її. Але вона мовчить. За її спиною видно привид. Це чоловік з самовдоволеним обличчям фата. Він цинічно підморгує Миколі, простягає руку до Оленки.

Застогнавши, Микола прокинувся. Він витер спітніле чоло, якусь мить отетеріло дивився навколо.

У вікно заглядали сонячні промені, знадвору линув клекіт вулиці, запах весни. З динаміка чувся приглушений голос диктора, що тривожно коментував бої в Європі.

Микола швидко заслав ліжко, умився в коридорі, одягнувся. Зупинився над чемоданом, задумався. Що за химерний сон? Він ніколи не думав про Оленку так погано. Може, з нею щось трапилося? Скоріше на побачення. Ще залишилося сорок хвилин. А потім… Загс. І прощай, Київ. Вони з Оленкою підуть у нове, незвідане життя. Навіть не віриться, що щастя так близько…

Він вийшов на вулицю. З неусвідомленим тривожним почуттям попрямував до Історичного музею. Там вони мали зустрітися.

Микола, хвилюючись, міряв широкий майданчик, поглядав на годинник, де поволі-поволі рухалася капосна стрілка, мацав внутрішню кишеню піджака, перевіряючи паспорт. Час, як навмисне, повз черепахою. Микола старався відігнати зайві думки. Він почав оглядати Андріївський храм, милуючись його неповторними стрімкими лініями. Погляд пробігав по плавних, гармонійних обрисах, а в свідомості вже зароджувалася чудова, ледве чутна мелодія.

«Храм створено з музикальних акордів, — вражено подумав Микола. — Основа світу — гармонія. І прогрес… прогрес, безумовно, боротьба за встановлення повної гармонії в світі»…

Він заплющив очі, відчув трошки гордості за таку, як йому здалося, цікаву думку. В душі прозвучали урочисті акорди симфонії. Так. Так! Сильніше. Вище! Це увертюра до симфонії про вселенський похід людства до великого щастя і правди. Він обов’язково напише її. Співають хмари, дзвенить блакитний купол неба, гуде земля під ногами мільярдів!

Микола, забувшись, змахнув руками, диригуючи невидимому оркестру. За спиною засміялися. Урочисті звуки розсипалися, покотилися, перетворилися в звичайні речі, будинки, людей. Він ніяково озирнувся, скоса поглянув на трьох дівчат, які насмішкувато спостерігали за ним. Нервово поглянув на годинник. Вже пора. Десята година ранку. Вона ніколи не запізнювалася. Невже щось лихе? Може, захворіла?..

Микола ще десять хвилин терзався муками невідомості. Не витримавши, побіг назустріч — він знав, звідки вона мала йти. Поїдав очима всіх дівчат, жадаючи побачити знайому постать. Дійшовши до пам’ятника Богдана, він повернув назад. Може, вони розминулися? Може, Оленка пішла іншою дорогою?