«Ти вчора нормально дійшов?»

«Да».

«Святкував?» — запитує з таким виразом на обличчі, ніби думає, що я зраджував.

«Було добре».

«Не сумніваюся», — каже порожнім голосом.

«Мені шкода, що тебе не було».

«Давай про це не будемо», — обриває мене Настя. Це в ній, мабуть, знову прокидається нелюбов до общаги, до того, що там відбувається, вона не раз говорила, наскільки їй усе це противно. Я мовчу, бо не хочу, щоб вона гнівалася, не хочу, щоб на її обличчі з'явився смуток, а в думках тривога.

Настя запитує, чи прийду сьогодні. Не прийду. Вона змінюється, стає збентеженою, в очах поблискують вогники досади. Пояснюю, чому не можу прийти, хочу, щоб вона заспокоїлася й нічого поганого не думала. Намагаюся їй це пояснити, це ж те саме, шо два пальці обісцяти: з потоків свідомості треба вичавити неприємну лабуду — і все буде добре. Настя мене уриває, каже, досить цих непотрібних мудрувань, ти просто живеш так, щоб нічим не перейматися. Мети не досягнеш тільки приємним.

«Віталік, я втомилася», — каже вона, важко зітхаючи.

Вірю у правдивість цих слів. Дивлюся на її смуток. Мабуть, не зможу пояснити, звідки її страждання, бо Настя не схоче цього збагнути. Раптом розумію, що не можемо бути разом, адже вона не переконає мене в правдивості власного шляху, а я, попри те, що й досі люблю, не зможу подарувати їй звільнення — простий і легкий спосіб покращити власне життя: зранку вставати й не псувати гнітючими думками собі настрій, а ввечері кепкувати з невдач, що трапилися протягом дня, і сприймати їх як кумедну випадковість. Чому Настя не може це вкурити? Надто багато думає й бідкається власним майбутнім, у центрі якого, немов черв у яблуку, ворушиться її неспокійне «я».

Настя просить провести її в центр на автобусну зупинку, якби поверталася пішки, вдома була б хвилин за двадцять, а так — доведеться йти на центральну площу, хвилин десять чекати автобус і їхати. Я розумію: Настя хоче поговорити і, певно, знову з'ясувати наші стосунки. Це триває вже майже чотири місяці, з того часу, коли вперше прийшов до неї й познайомився з батьками; мабуть, вони чекають, коли ми поберемося. Мала про це щодня думає. Коли ми кохаємося в моїй кімнаті після лекцій, вона дивиться на мене так, ніби я її обманюю, ніби зустрічаюся з нею лише для втіх і не хочу нічого «планувати серйозно». Як щось має відбутися, деколи кажу їй, то саме по собі, без надмірних зусиль із мого чи твого боку, бо це вже нав'язування власної волі ближньому, а значить — неповага до нього, до його свободи. «Ти забагато начитався, — інколи дратується Настя, — будь простішим». Куди ж простішим — суцільна простота.

Лютневий сніг рипить під ногами, мороз міцнішає, шкіра натягується від холоду, намагаюся менше відкривати рота, аби не застудитися, пропоную забігти до мене в общагу, зігрітися, випити чаю з малиною. Настя неохоче погоджується, але ненадовго, добре? Вдома маю багато справ. На вахті випадково зустрічаюся з комендантшею, вона розмовляє з молодою вахтеркою, що змінила Петрівну. Довгим, чіпким поглядом комендантша дивиться на нас із Настею, а потім у мене запитує:

«Тобі не соромно на кладбіщє вести таку красіву дєвушку?» Я сміюся, що вже завісив плакатом той клятий надгробок, намальований над ліжком. «Ну дивись мені, — каже жінка, — а то чортів випишу».

Піднімаємося до мене на восьмий, Настя, дивлячись на незастелене ліжко, кисло усміхається, ніби хоче сказати, що я, як завжди, у своєму репертуарі. Допомагаю їй скинути зимове коричневе пальто, Настя сідає на стілець біля столу. Пропоную увімкнути магнітофон, але вона каже, що їй зараз не до музики. Даремно, музику треба завжди слухати, деколи вона лікує. Розповідаю їй, як прекрасно вчора грав Дека.

«Чому в нас все так виходить?» — запитує тихим голосом, ніби це мимоволі прозвучали думки, якими вона не хотіла ділитися. Пауза. «Може, я чогось не розумію? Може, я щось не так роблю?» — вже сміливішає й твердішає її голос, ніби керується певною психологічною настановою «вести розмову».

З Настею неможливо говорити, бо це нагадуватиме наші безкінечні попередні балачки, в яких вона вкотре переконує мене в тому, що я неправильно живу, що я не поважаю її (?), оскільки не хочу нічого серйозного з нею мати, що деколи я дію як негідник (?), бо, знову ж таки, нічого конкретного не обіцяю (?). Дека каже, що шлях до просвітлення — це наполеглива і каторжна праця щодня, щогодини, а з тієї висоти, на яку ти вибираєшся, завжди дуже легко звалитися. Настя зітхає, засмучується, бо моя небалакучість, мабуть, її шокує. Раптом стукають у двері, я гукаю «заходьте», двері злегка відчиняються, з'являється патлата голова сусіда з іншого блоку, він просить позичити йому на годину сковорідку; нема питань, друже, бери.

«Але ж це... це зоопарк! так жити...» — зиркає на мене шокована Настя.

Усміхаюся й мовчу. Хіба зможу її заспокоїти своїми кволими словами? Я ще нічого не вмію й не знаю. Дека каже, що мені треба полюбити дзен, бо це абсолютне звільнення, тоді на речі й проблеми, які існують навколо, дивишся, мов інопланетянин, не береш їх близько до серця. Я не люблю дзен, бо мене не влаштовує притаманна йому байдужість до світу. Тоді, сміється Дека, тобі треба стати добродушним християнином. Настя уриває мої роздуми, запитуючи: ти де? Беру чайник, виходжу в темний блок, двері власної кімнати тримаю відчиненими, щоб бачити умивальники, відкручую кран, набираю воду й несу чайник на загальну кухню, але там, от падляна, вся комфорка зайнята чужими каструлями, з яких лине смачний запах борщу, фаршированого перцю, іншої хріновини. Відразу видно — хавчик готують одружені студенти, суки гестапівські, блін, знущаються над такими розгільдяями, як я. Голодним від цих запахів можна коні двинути.

Я стукаю до дівчат, що живуть за стіною, мені відчиняє одна з них, і я прошу дозволу закип'ятити на їхній електроплиті воду. Вона каже: «завалюй». Комендантша, разом із начальником профкому та ще кількома відмороженими активістами з комсомольськими виразами облич деколи робить рейд по студентських кімнатах, вони вишукують «несанкціоновані» приватні електроплити, через які нерідко, особливо взимку, горить проводка, а від перенапруги вирубує світло. Тому студенти постійно никають електроплити — де тільки можна. Одного разу рейди комендантші були з особливо прискіпливими і несподівано короткими інтервалами (ніби облаву задумали): тричі на місяць. Електроплити ховалися в шафах між лахами, в сумках, у мішку з картоплею, під душовими. Знаю одного придурка з фізмату, який щодня тягає електроплиту в університет разом із конспектами й книжками у велетенському пластмасовому дипломаті, він приходить на лекцію, як мені розповідав був один дотепник, відкриває дипломат, бере потрібні конспекти, а його одногрупники тим часом шоковано зиркають на підозрілий пристрій, що визирає з-під підручника «Математичний аналіз»; о! це взагалі особливий фрукт, він, як ще кажуть, ніколи не миється, спить завжди у светрі й спортивних штанах і нікому з сусідів по кімнаті не дозволяє користуватися своєю електроплитою, вони, нещасні, так і бігають на загальну кухню, де треба приблизно о 17:00 займати чергу, щоб приготувати вечерю на 21:00.

Я запарюю чай. Його так мало, що вийде лише одна кружка, звісно — для Насті, а я й так обійдуся, можу попити окропу з цукром, у мене має бути цукор, його тільки вперше неприємно пити, а потім, коли звикнеш, нормально.

«Доведеться тобі принести чаю», — кисло каже Настя. Дивно киває головою, ніби хоче сказати: Господи, і як таке життя може подобатися, вона дивиться на мене, як дивляться на щось безпомічне й жалюгідне, що не викликає навіть співчуття.

«Нічого, — кажу собі, — я до такого звик, не перший день на світі живу». Мабуть, тільки в такі моменти, а не за приємними й порожніми балачками про мистецтво й культуру, видно справжню ціну людських стосунків. Дивно, але щось змушує мене страждати: всередині за одну мить усе здригається, обвалюється, осипається, ніби картяний будиночок, який я любив складати маленьким. Страждання спершу проникає у кров, від чого вона енергійніше пульсує по тілу, кров доносить страждання в руки, які починають тремтіти, і врешті я наповнююся ним у думках; мені стає важко, до горла підкочується гіркий клубок, хочеться поплакати, але на самоті, хочеться поплакати, оскільки я не знаю, як іще цьому всьому зарадити. Я знову не зміг подолати слабкості, яка в мені дрімала й раптово прокинулася. Настя п'є чай, а я хлебчу свій окріп, до нього додаю ложечку грушевого варення, яке вишкрібаю зі стінок літрової банки. Вона дивиться на це співчутливо і водночас пригнічено. Настя знає спосіб, як звільнитися від усього цього, зрештою, як і будь-яка інша практична жінка. Каже, що мене неможливо змінити, але спробувати треба, Віталік, рано чи пізно ти сам цього захочеш, просто зараз тобі здається, що все має бути, як є. Вона підводиться, ходить по кімнаті, оглядає предмети, з полиці над письмовим столом бере книжки, гортає, дивиться на закладки і позначки олівцем, кладе на місце, оглядає настільну лампу з моїми подертими трусами, які на ній сохнуть, смикає за мотузку, лампочка загоряється, знову смикає — гасне. Потім її погляд блукає політичною картою світу, що висить замість штор, зупиняється на якійсь африканській країні. Настя сміється, в Африці люди, мабуть, живуть краще, ніж ти.