знайти потрібне місце і потрібний час. Знаю, де ця колимага може стояти допізна — у Лідиному провулку. Зараз я не можу втримати своїх позицій, але й здати їх без бою не можу. Чи краще сюди не влазити? Я так не можу. Так що Тибет доведеться запхати в одне місце; пробач мені, Дека, це така блядська карма. Я настільки перейнятий тим, аби підпалити машину Валєри, що цілу дорогу до общаги думаю, де дістати селітру, порох, сірку, двісті грамів бензину, презерватив і два-три метри плетеної мотузки. Все це без особливих зусиль можна знайти. Сукин скот, я тобі покажу, що таке адське пекло!

В общазі розпочинаю пошуки необхідних матеріалів. Ділюся з Декою думками, він кривиться і зневажливо кидає, що горбатого могила виправить. Нічого не зробиш, хай кожен іде своїм шляхом і робить те, що йому призначено. Після п'ятнадцяти хвилин непотрібних моральних дискусій Дека зітхає і каже, що допоможе мені дістати патрони, з яких витрусимо порох; пачки «макарівських» вистачить? Да, усміхаюся і дружньо штовхаю його плечем. Увечері я обрізаю на балконі п'ятого поверху зо три метри плетеної мотузки для білизни, вона трішки вогка, підсушую її на обігрівачеві. Розплітаю мотузку на чотири менших; це заняття трохи нудне, але мені нема куди поспішати, карму неможливо пришвидшити чи сповільнити. Моє зло ще не дозріло, якщо я ним так насолоджуюся. Коли з мотузкою майже завершую, чую несміливий стук у двері. Гукаю: заходьте. На порозі стоїть Даша. Серденько, підводжуся і цілую її в губи, завалюй, я за тобою скучив. Вона страшенно тішиться, і каже, що хоче мене забрати на вечерю. Відчуваю безмежну радість, хоча слово «забрати» кидає легку тінь агресії на мою свободу, але я списую це на випадковість. Даша здивовано дивиться на мотузку й розпитує, навіщо вона мені. Навіщо? Труси сушити. Відкладаю своє заняття, і ми йдемо до неї. За столом у кімнаті сидять дві її сусідки й мовчки спостерігають за мною, в їхніх очах товчуться всілякі цікаві бісики; от шельми, матимуть про що базікати. Ми вечеряємо картоплею-пюре з грибною підливкою. П'ємо самогонку новгород-сіверського приготування. Кажу, що Лазар Баранович був ще той жук, знав, де зробити свою резиденцію. Дівчата розгублено кліпають очима, мабуть, не розуміють, про що я. Розповідаю їм про монастир над Десною і про Лазаря Барановича, там дуже гарні місця, якщо захочете віддати Богу душу — кращого місця не знайти. Даша сидить поруч і треться об мене ногами, закидає одну на мою, ну геть розпущена дівка, навіть поїсти нормально не дасть. Вона шепоче, що сьогодні буде сама, бо Ніна йде до тітки, а Галя — до пацана в 2-гу общагу. О'кей. У кімнаті на світло-коричневій тумбочці помічаю старий програвач, а біля нього купу платівок. Розглядаю їх, більшість іноземних: чеські, польські, одна французька, є навіть одна англійська. Більшість із платівок із камерною класичною музикою, а одна — з бюргерською музикою XVII століття. Ставлю її на програвач. Даша каже, що це рідкісна платівка, з нею треба обережно поводитися.

За півгодини, коли її сусідки ідуть у справах, залишаємося самі. Я кажу Даші, що наші стосунки не слід перебільшувати і надавати їм особливого значення, що я ні від кого нічого не вимагаю, а тому... Даша перебиває мене своїм хитрим «так, так» і просить відсунути стіл до шафи, щоб було місце постелити на підлозі. Вона скидає з ліжок два матраци, кладе їх один біля одного і вкриває простирадлом. Не люблю залишатися на ніч у чужих кімнатах, але тут буде зручніше. Даша, гладжу її по голові, я не хочу, щоб ти себе обманювала. Вона усміхається, прикладає вказівного пальця до моїх губ, ніби мої слова їй набридають, і цілує. Я знову намагаюся говорити їй про свої «принципи», але Даша злегка розгнівано кидає: ти можеш замовкнути; опиняється на мені. Після опівночі шукаю в темряві свої труси, штани та футболку, виходжу в рекреацію на перекур, я довго думаю про випадкового земляка, якого зустрів із Вічним Студентом учора ввечері, згадую підступну харю Паспарту, його примружений, слизький погляд, згадую ще багато іншого, приємного і неприємного, докурюю і повертаюся до Даші. Лягаю, чую її притишене дихання, але сам ніяк не можу зімкнути очей, думки рояться, немов рій розгніваних ос.

«Не можеш заснути? Про що думаєш?»

«Про ескімосів».

Про що я думаю? Якби ж я знав. Кажу: в мене часто буває безсоння, це все через читання цілої купи книжок, у нас, на історико-філологічному, знаєш, як запрягають... ого-го, тільки з зарубіжної літератури — до двадцяти-тридцяти романів на семестр. Цілую її в плече, спи, маленька, Даша нерозбірливо бурчить, перевертається на інший бік і, здається, засинає. Я дивлюся в стелю і не можу зімкнути очей. У пам'яті зринає ціла лавина фрагментів розмов та картин спілкування. Згадую нахабну, а проте щиру усмішку Бритого, від якої так приємно дуріли тернопільські дівки... потім на коротку мить бачу насуплене й насторожене обличчя Насті, але не маю до неї жодних почуттів, так, ніби її життя мене ніколи не стосувалося... заплющую очі й до мене приходить Ліда, вона дивиться спокійно і трохи втомлено, в очах стоять гарячі сльози; хочу поцілувати в сльози, хочу торкнутися до них губами, відчути солоний і рідний смак. Раптом я розумію, що опускаюся на самісіньке дно власного відчаю, породженого втратою. Мене скоро знайдуть, залишилося недовго. Перш, ніж їхати додому, треба повернути Ліду, за будь-яку ціну повернути Ліду, просити, благати її, щоб ми знову були разом. Я готовий стати перед нею на коліна й цілувати їй ноги, я готовий любити цю жінку до кінця життя, бляха, я готовий запхати глибоко в дупу всі свої принципи разом із Тибетом, аби тільки Ліда була зі мною. Боже, як усе це патетично... Підозрюю, що Валєра й досі до неї шари підкочує. Завтра — поговорити з Лідою. Здається, я починаю дрімати, хоча насправді думаю із заплющеними очима. Даша пригортається до мене, скручується калачиком. За вікнами й досі темно, не знаю, котра година і коли настане клятий світанок. Страшенно хочеться, щоб почався новий день, щоб усе це припинилося. Мені здається, що завтра все буде зовсім по-іншому, я побачу теплі та чесні очі друзів, побачу Деку, Юлю, Таню, Хо-хо, почую їхні рідні слова... і мене попустить, як попускало раніше. Мені здається, що я буду не самотнім у своєму відчаї, що своїми співчуттями друзі розберуть його, як крупинки, аби я не переймався невдачами. Один із великих християн казав: якщо дозволяєш відкритися серцю, значить, мусиш і ділити всі його радощі та страждання. Заплющую очі, хочу вірити, що все минеться. Ліда торкається мого обличчя пальцями, ніжно водить ними по моїх губах, її волосся лоскоче мені щоки, я шепочу їй: люблю тебе, тільки тебе. Мене раптом цілують, я здригаюся, прокидаюся і бачу біля себе Дашу. Вона каже, що я вночі так гарно розмовляю, і запускає свою руку мені між ноги. Беру її агресивно, зі злобою, я такий немилосердний, що прагну розірвати це гаряче, ненаситне тіло надвоє. Пальцями до болю мну її за боки, ніби тісто для вареників, і заганяю себе якомога глибше. Хочу, щоб ця стерва здохла на ньому, щоб він їй дістав зсередини аж до горла. Я б туди заліз би ще з ногами, але можливості нашої блядської фізіології страшенно обмежені. Єдине, за що переживаю — щоб не порвати собі уздечку. Коли ми відштовхуємося одне від одного мокрі, захекані, збуджені, Даша скавулить про себе: господи, що це було? я вся горю; в тиші я чую, як вона шкребе нігтями подушку. Певний час лежимо мовчки, вона — спиною до мене. Даша шепоче, що на боках будуть синці й, узагалі, ти зробив мені боляче. В неї такий тон, ніби я мушу давати пояснення. Настільки ліньки відкривати рота, що я лише позіхаю, а моя втома волає за сном.

Зранку повертаюся до себе. Не треба більше з нею бачитися, бо такі стосунки затягують. Обов'язково зустрітися з Лідою. В університет приходжу на другу пару, але записувати за лектором — ломи, тому розгортаю том класичної прози Далекого Сходу й читаю. На перерві біжу на третій поверх, де знаходиться Лідина кафедра, але її в кабінеті немає. В розкладі факультету іноземних мов бачу, що в неї буде третя пара. Чекаю під аудиторією, хоча раніше вона просила, аби в університеті нас разом менше бачили. Студентки заходять в аудиторію, я розглядаю їх, є кілька симпатичних курвег, можна було би до них під'їхати, познайомитися, а якщо вони з общаги — прийти в гості або запросити до себе (щоправда, нема чим їх пригощати). Якщо вони люблять літературу, я готовий триндіти з ними про літературу допізна, якщо філософію чи іншу хріновину — також (з обов'язковими цитатами з Августина чи Гуґо де Сен-Віктора). Боже, який я наївний! Судячи з їхнього вдоволеного, самовпевненого вигляду — навряд чи цих кобил цікавить теологія і містика (зрештою, мене це також мало цікавить). Дзвінок на пару. Коридори поволі порожніють, лише викладачі з хвилинним запізненням поважно повзуть до своїх аудиторій. Нарешті я помічаю Ліду, це навіть добре, що ми розмовлятимемо без зайвих очей, які потім пускатимуть плітки. Вона йде по коридору й дивиться на мене. Погляд твердий, безжальний, непорушний. Ніяковію перед нею такою. Вітаюся. Ліда легко киває головою, але не спиняється. Гукаю її, підходжу. Вона обертається і запитливо дивиться. Говорю, але замість голосу з мене виповзає перелякана, невпевнена хрипота, я кажу їй, що не можу без тебе, що я пропадаю, Ліда, я люблю тебе, лише тепер це розумію, коли втрачаю ґрунт під ногами, Ліда, подивись на мене, я ніколи не хотів для нас нічого поганого, я, я, Господи, Ліда, допоможи мені. Вона враз стає роздратованою, обличчя напружується, губи стискаються і випалюють, щоб я дав їй спокій, що я дешевий і дурненький шмаркач, який ще нічого в житті не розуміє, що, врешті-решт, її чекають студенти. Вона йде до аудиторії, і з відчаєм у голосі я гукаю, що на днях прийду. Ліда спиняється, її чорні брови легко підіймаються, і вона робить крок назустріч. Т-так, каже владним, педагогічним тоном, щоб я тебе більше не бачила, якщо прийдеш — боюся, що пошкодуєш. Вона покидає мене, я повільно сідаю на підлогу під стіною. Невже — кранти? Материк дрижить під ногами, голова крутиться, кров завмирає, падає небо. Мені настільки хріново, що я не хочу нікого бачити і чути, на всіх парах чемчекую додому, щоб упасти на ліжко і все забути, бо мені більше нема куди подітися. Сьогодні я піду до неї. Якщо біля її подвір'я стоятиме машина Валєри — спалю її нах... В общазі знаходжу Деку, він давить на масу в кімнаті у Юлі, кліпає сонними, як у кролика, очима, і цим ще більше роздратовує мене.