«Де тут можна покурити?» — питає Тома.

Я підводжуся:

«Ходімо покажу».

Настя каже, що почекає нас тут, і розглядає мої нещодавні малюнки. Беру чайник, і ми з Томою виходимо. У блоці набираю воду й несу на кухню. Тома йде поруч і поводиться стриманіше, ніж у кімнаті. На електроплиті є вільне місце, ставлю чайник біля велетенської сковорідки з картоплею. Щоб нам не заважала музика, спускаємося на сьомий поверх і заходимо в рекреацію, де нема ні душі. Тома тримає в пальцях тонку цигарку, чекає, коли клацну запальничкою, але я наближаюся до неї й цілую в губи. Вона відсторонюється й шепоче, що не тут і не зараз, вимастишся у помаду. Ротом припадаю до її шиї, відчуваю, як вона заводиться, розстібаю один із ґудзиків блузки і запускаю руку до грудей, пальцями пробираюся під бюстгальтер і масажую сосок.

«Рідний, не сьогодні, — шепоче Тома, — я Настю тобі привела, вона лишиться тут».

«Мала, я хочу тебе», — осипаю її поцілунками.

«Не сьогодні, — заплющує очі, — ну, не заводься». Закурює. Від збудження мене аж трусить. Я беру її руки й ставлю собі на ширінку. «Віталік, прошу тебе, — дивиться на мене задурманеними очима, — не заводься». Згодом повертаємося до Насті, і вона говорить цілу купу компліментів про мої малюнки, слухаю її неуважно, бо не можу відірватися очима від розкішних ніг Томи. Наливаю шампанське, під столом Тома треться об мене ногою, дивиться на нас із Настею й пропонує тост: за вас, щоб ви ніколи не сварилися.

Раптом згадую А., його шкода: ні до чого йому вся ця біда, ні до чого. Мабуть, я надто далеко зaйшов, якщо вже не здатний себе спинити. За півгодини Тома каже, що їй час іти, прощається і залишає нас. Настя мовчки дивиться на мене і вся тремтить. Не знаю, що робити. Встаю на коліна й обіймаю її, вона пестить мою голову й крізь сльози запитує: чому весь цей час не звертав уваги? чому в університеті поводився так, ніби я тобі чужа? мені було страшенно боляче, я, я не знаходила собі місця, ти навіть не можеш зрозуміти, наскільки мені було важко, Господи, як я себе стримувала, щоб не підійти до тебе, щоб не припхатися до тебе в цю жахливу, смердючу общагу й не поговорити, я насилу брала себе в руки, мені стільки про тебе говорили, що ти сплутався з викладачкою, це правда? хоча... краще не говори, я не хочу знати.

«Настя, ти мене любиш?» Бляха, не треба було цього говорити! В жодному разі! Чого я це сказав? Господи, який я ідіот! А може, це якийсь садомазохізм?

«А ти не знаєш?»

«Пробач. Хочеш танцювати?»

«Давай краще побудемо самі», — каже Настя.

Ми цілуємося, переходимо на ліжко. Вже пізніше, за північ, я розпитую в Насті, чи не буде тривожитися її мати. Вона каже, що все гаразд, батькам збрехала, що ночуватиме в Томи. Пристрасно горнеться до мене, я погладжую її волосся й думаю, що не все так погано, а може, й зовсім непогано; пауза; чого мені треба? Ми довго говоримо, в перервах кохаємося, дрімаємо, знову говоримо: про те, як жили весь цей час одне без одного. Настя нарешті заспокоюється, стає веселою, з її обличчя зникає тривога, вона жартує, пустує, поводиться, як вередливе дитятко. Господи, як я люблю пробуджувати в жінках дітей, вони тоді стають такі ніжні, беззахисні, їх хочеться любити ще і ще, з ними хочеться бути завжди, принаймні до того часу, поки вони знову не стануть суворими, заклопотаними, зі своїми ідіотськими проблемами, тривогами, турботами, підозрами, ревнощами і мігреневим настроєм, чим знищують мій спокій, мій внутрішній, рідний Тибет, який дається з такими зусиллями, до якого наближаєшся так нестерпно довго, заради якого заплющуєш очі на всі оті умовності світу вихованих, нормальних, порядних людей, запакованих у гарні манери й усталений розпорядок дня. Краще про все це не думати.

«Що з тобою?»

«А? — здригаюся від її запитання, — нічого».

«У тебе був такий напружений вираз обличчя... Може, думаєш, що все це зараз даремно?»

Я усміхаюся, цілую зажурені оченята, пригортаю її до себе. Настині плечі здригаються. Невже плакатиме? Припадаю до груденят, а вона просить бути з нею. Хочеться дрімати, почуваюся втомлено. Настя не хоче спати, каже, що в її кружці залишилося трішки шампанського, випий, воно збадьорить. Випиваю. Знову заводжуся. Вона знову хоче кохатися. Господи, це вже, здається, втретє, я не маю стільки сил, це, мабуть, через кляте недоїдання й голод. Аби завестися, цілую її там, моє обличчя мокре від гарячих соків. Настя також цілує й посмоктує мене, аби швидше прокинувся, і нарешті входжу в неї. Потім ми знову говоримо, згадуємо наше спільне минуле, як нам було добре, особливо, коли поночі вешталися Магерками, цілувалися й кохалися на випадкових лавках, як нас одного разу застукав п'яниця, і ми зі сміхом тікали з-під його паркану, як уперше познайомилися на лекції, де було зведено аж п'ять груп, як я з бодуна відсипався під монотонний голос викладача і з мене всі дівчата сміялися... «Ти мене не покинеш?» — запитує Настя й сполохано підводить очі. Бляха, не люби те, що любиш, не люби те, що не любиш. Я дивлюся на трішки насуплені губки, на сумні оченята, беру її обличчя в долоні й кажу, що все буде добре, маленька, все буде добре. «Правда?» — не заспокоюється вона. Правда, все буде добре, давай спати. Мені настільки з Настею добре, що мені ліньки розпитувати, з ким це її бачили в центрі, з ким вона гуляє зараз. Зрештою, яке це має значення? Ми живемо так, як нам виходить, як нам написано.

Об одинадцятій, коли Настя нарешті йде від мене, переживаючи, щоб мати не хвилювалася, провідую Деку, який почувається вже краще, й кажу йому, що перейшов межу, зробив таке, чого в жодному разі не слід було робити. Він слухає спокійно, дивиться на своє відображення в невеликому люстерку, й помазком намилює обличчя, надуваючи, мов хом'як, щоки, потім так само повільно бере станок і голиться. Здається, він не чує, що я говорю, це мене дратує, я перепитую, чи він слухає, а Дека лише бурмоче «угу». Я веду далі. Я картаю себе за те, що знову наблизив Настю до себе, вона ж почне будувати плани, а які тут можуть бути плани? які? я ж не хочу бути з нею, не хочу, бляха, та я навіть не можу бути з нею, бо вона мене абсолютно не розуміє. Дека мовчки доголюється, виходить у блок, чути, як відкручує кран, умивається, полоще станок і горнятко, повертається до кімнати й так само повільно обтирається рушником, ніби його мордяка найбільша цінність, яку він має. Рухи Деки мене настільки дратують, що я ледве стримую себе, щоб не піти й не гримнути дверима. Врешті він сідає навпроти, складає перед собою руки й мовчки дивиться. Я говорю далі: написав їй листа, але ще не відправив, вчинив із нею непорядно, коли залишив у себе на ніч, адже це схоже на обман... Він перебиває:

«Вона заради цього до тебе й прийшла». Не зрозумів... «Настя знала, чого до тебе йшла. Тут усе ясно. Вона йшла, аби переспати з тобою, звісно ж, із надією після цього тебе повернути. Те, що ти не втримався... ну, багато хто не втримався б, вона ж дуже красива кобіта. Ми ж — мужики, у нас стирчить, а якщо стирчить — значить, має кудись залізти, що тут думати... І з твого боку це не слід розцінювати, як злочин чи інший поганий вчинок, а лишень, як би це сказати — х-хи — лишень як caritas[1], так, так, і не більше. Віталік, не пар собі мізки, повторюю: вона знала, чого сюди йшла. Повір, в її вчинкові стільки ж нечесного (щодо тебе), як і у твоєму (щодо неї). Ви повелись однаково, тому не варто цим аж так перейматися. Це така примітивна діалектика. Ти і не міг їй відмовити, бо надто довго з нею був, і вона ще остаточно в тобі не вигоріла, не дожевріла, що там казати, ми ж не роботи, а люди, тому завжди приречені на слабинки».

«Навіть не знаю, що сказати. Все перемішалося, в мене вже давно все перемішалося. Я не знаю, чого потребую, не знаю, з ким хочу бути, хоча ні — мене зараз найбільше хвилює Лідія, це така жінка, така жінка...»

«Ти сам відповів на всі свої запитання».

До кімнати заходить заспана Юля в халаті, цмокає кожного з нас у щоку, падає на ліжко біля Деки, розпитує, що вчора ввечері робили і чого я раптово зник із рекреації; Віталік, я хотіла з тобою потанцювати, бо мій мальчік вчора рано пішов додому, і тебе не застала, мені сказали, що до тебе прийшло дві дами і що ти був зайнятий; пауза; не хотіла тебе турбувати, а так би прийшла до тебе на ніч, бо мені було так самотньо, так хєрово, ти ж був би не проти, якби я прийшла, правда? Я усміхаюся, бо та безпосередність, із якою Юля говорить, здатна зворушити навіть кам'яне серце, а її вчинки, що викликали б осуд у нормальних людей, що живуть за законами порядності та іншої нудної мури, при вигляді її наївних, дитячих, розширених оченят чомусь не викликають осуду та зневаги, а навпаки — сприймаються як найбільша відвертість, яку я за останні роки пізнав; Юля хоче, щоб її любили, і в цьому немає нічого поганого, всі люди прагнуть, аби їх любили, навіть коли це сягне за певні межі. Ми з Декою це розуміємо і ділимося з нею тим, чим можемо, що вона приймає з радістю і за це нічого не вимагає. Я впевнений, що таких «стосунків» прагне більшість людей, але в них на заваді стоять їхні напівбожевільні комплекси і всілякі табу, якими вони сковують власні почуття й пориви, якими керуються, нехтуючи волею інших, тих, хто поряд, хто може подарувати їм значно більше, ніж звичайні втіхи, відкрити іншу планету, іншу галактику, перш за все у собі, у своїх досі невідомих можливостях. Юля запитує, що сьогодні приготувати на обід, сумно додає, що невдовзі поїде додому і ми побачимося лише у вересні, просить нас провести разом час, що лишився до канікул. Закурюю, очікую, що скаже своїм глухуватим, тихим голосом Дека, а він неквапно дістає з шафи чисту футболку, застеляє письмовий стіл покривалом із ліжка й береться прасувати. Юля підходить і сідає мені на коліна, зі змовницькою усмішкою запитує, чи в мене є дівчина. Я заперечливо хитаю головою. Вона гладить моє обличчя пальцями й далі розпитує, хто вчора приходив. Я кажу: Настя.