Екран замерехтів і ожив: стандартна заставка фірми «Windows» — «Блакитна хмарина». Ленґдон миттю зайшов на ґуґлівську сторінку «Пошук в Італії» і вдрукував у віконце «Роберт Ленґдон».
«Бачили б мене мої студенти», — подумав він, починаючи пошук. Ленґдон регулярно відчитував своїх студентів за те, що вони вишукували в «Іуґлі» самих себе; то був новий химерний спосіб проводити час, який, мов пошесть, уразив нині американську молодь.
На екрані з’явилася сторінка з результатами пошуку: сотні посилань, що стосувалися Ленґдона, його книг і лекцій. «Але це не те, що я шукаю».
Він клікнув — і з’явилася нова сторінка — результати пошуку за фразою «Роберт Ленґдон».
Автографи на книгах: Роберт Лен/дон має з’явитися в...
Звернення Роберта Лен/дона до випускників...
Роберт Лен/дон публікує підручник для символогів-по- чатківців...
Список займав кілька сторінок, однак Ленґдон не побачив нічого, що стосувалося б недавніх подій, а тим більше того, що могло кинути світло на ту халепу, у яку він ускочив. «Що ж сталося минулої ночі?» Ленґдон продовжив пошуки, вийшовши на веб-сторінку «The Florentine» — англомовної газети, що видавалася у Флоренції. Він пробігся очима по заголовках, проглянув розділ гарячих новин та поліцейський блог і дізнався про пожежу в помешканні,
урядовий скандал через розкрадання державних коштів і про низку дрібних порушень закону.
«Ну хоча б що-небудь!»
Професор затримався на сенсаційному заголовку в розділі гарячих новин, де йшлося про те, що якийсь міський чиновник помер минулої ночі від серцевого нападу на майдані біля собору. Ім’я того чиновника ще не оприлюднили, але нічого кримінального в цьому нещасливому випадку поліція не побачила.
Насамкінець, не знаючи, що робити далі, Ленґдон увів пароль до своєї гарвардської електронної пошти й перевірив нові повідомлення, сподіваючись знайти в них відповіді на свої запитання. Але знайшов лишень кілька звичайних повідомлень від колег, студентів та друзів. Більшість із них стосувалася зустрічей, призначених на наступний тиждень.
«Таке враження, що про моє зникнення ніхто не знає».
Відчуваючи ще більшу невпевненість, Ленґдон вимкнув комп’ютер і склав його. Він хотів був піти з кімнати, як щось впало йому в око. Край стола Сієнни. На стосі старих медичних журналів і газет стояла полароїдна фотографія. То був знімок Сієнни Брукс та її бородатого колеги; вони стояли разом у коридорі шпиталю й усміхалися.
«Лікар Марконі», — винувато подумав Ленґдон, беручи зі стола фото й роздивляючись його.
Коли він ставив фото назад на стос книг та журналів, із подивом помітив зверху того стосу жовтий буклет. То була потерта театральна програмка лондонського театру «Глобус». Якщо вірити обкладинці, програмка стосувалася постановки шекспірівської п’єси «Сон літньої ночі», здійсненої майже двадцять п’ять років тому.
На тій програмці було написано від руки фломастером: «Люба, ніколи не забувай, що ти — чудо».
Ленґдон узяв програмку — і з неї на стіл випав стос газетних вирізок. Він спробував швидко покласти їх на місце,
та коли розгорнув буклет на пожовклій сторінці, де зберігалися ті вирізки, то аж закляк від здивування.
Ленґдон стояв і витріщався на фотопробу дитини-акто- ра на роль пустотливого ельфа Пака у п’єсі Шекспіра. На знімку була маленька дівчинка віком років п’ять, не більше, її русяве волоссячко було зібране ззаду в уже знайомий Ленґдону «кінський хвіст».
Під фото стояв підпис: «Народження нової зірки».
Автор стислого біографічного нарису аж захлинався від захвату, розповідаючи про театрального вундеркінда — Сі- єнну Брукс, дівчинку з фантастичним IQ, яка за одну ніч завчила ролі всіх персонажів і під час перших репетицій часто підказувала текст своїм колегам-претендентам на ту чи іншу роль. Серед хобі цієї п’ятирічної дівчинки були скрипка, шахи, біологія та хімія. Дитя заможного подружжя з лондонського передмістя Блекгіт, вона вже встигла прославитися в наукових колах: у чотири роки крихітка перемогла шахового гросмейстера, граючи чорними, та ще й читала трьома мовами.
«Отакої! — подумав Ленґдон. — Оце так Сієнна! Що ж, це принаймні дещо пояснює».
Професор пригадав, що одним із найвідоміших випускників Гарварду був вундеркінд на ім’я Саул Кріпке, який у віці шести років самотужки вивчив іврит, а до дванадцяти років устиг прочитати всі твори Декарта. Ленґдон пригадав також, що недавно читав про одного феноменального хлопця на ім’я Моше Кай Кавалін, котрий в одинадцятирічному віці здобув університетський диплом із середнім балом 4,0 і виборов титул чемпіона Сполучених Штатів у бойових мистецтвах, а в чотирнадцять років видав книгу під назвою «Це нам до снаги».
Ленґдон узяв іншу газетну вирізку — то була стаття з фотографією Сієнни у віці семи років: «Геніальна дитина демонструє IQ у 208 балів».
Ленґдон навіть не знав, що коефіцієнт розумового розвитку буває настільки високим. У статті йшлося про те, що Сієнна Брукс віртуозно грала на скрипці, мала здатність вивчити іноземну мову впродовж місяця й самотужки займалася анатомією та психологією.
Він глянув на вирізку з медичного журналу: «Майбутнє думки — не всі уми народжуються рівними».
У цій статті було фото Сієнни, десятирічної білявки. Вона стояла біля якогось великого медичного приладу. Стаття містила інтерв’ю з лікарем, котрий пояснив: томографія мозочка Сієнни продемонструвала, що він має фізичні відмінності від мозочків інших людей; у випадку Сієнни ця відмінність полягає в тім, що її мозочок — це дещо більший і більш обтічний за формою орган, здатний обробляти візуально-просторову інформацію в такий спосіб, який більшості людей навіть уявити важко. Лікар пояснив цю фізіологічну перевагу Сієнни незвичайно швидким клітинним зростанням у її мозку, дуже схожим на зростання ракових клітин, однак відмінність полягала в тому, що зростала корисна мозкова тканина, а не смертоносні ракові клітини.
Потім Ленґдон знайшов вирізку з провінційної газети.
Стаття називалася «Прокляття обдарованості».
Цього разу фото не було, але в статті йшлося про молодого генія Сієнну Брукс, яка намагалася ходити до звичайної школи, але зазнавала принижень і глузування з боку інших учнів, бо не вписувалася в їхній колектив. У статті писалося також про самотність, від якої страждають обдаровані молоді люди, чиї соціальні навички відстають від їхнього розумового розвитку, і про той бойкот, якого вони часто зазнають.
Якщо вірити цій статті, Сієнна втекла з дому у восьмирічному віці й виявила достатньо розуму, щоби прожити самотужки непоміченою впродовж десяти днів. Її знайшли в фешенебельному лондонському готелі, де вона, удавши із себе доньку багатого пожильця, поцупила ключа й замовляла доставку харчів і напоїв до номера за його рахунок. Судячи з усього, упродовж того тижня вона примудрилася прочитати тисячу шістсот сторінок знаменитого підручника з анатомії Генрі Грея. Коли представники влади поцікавилися, чому вона читала медичні тексти, дівчинка відповіла, що їй хотілося дізнатися, що не так із її мозком.
Ленґдону стало всім серцем шкода ту маленьку дівчинку. Якою ж самотньою має почуватися дитина, котра так сильно відрізняється від інших дітей! Він знову склав докупи всі вирізки, затримавши ще раз погляд на фотографії п’ятирічної Сієнни в ролі Пака. Ленґдон мав визнати, що з огляду на сюрреалістичні обставини його сьогоднішнього знайомства із Сієнною вона навдивовижу добре підходила на роль пустотливого ельфа, здатного насилати сни. І Ленґдону захотілося, щоб він, як і персонажі шекспірів- ської п’єси, зміг прокинутися і вдати, наче все те, що сталося нещодавно, йому просто наснилося.
Ленґдон обережно вклав вирізки до тої самої сторінки й згорнув програмку, несподівано відчувши сум, коли ще раз побачив напис на обкладинці: «Люба, ніколи не забувай, що ти — чудо».
Його погляд зупинився на відомому символі, що прикрашав обкладинку театральної програмки. То була давньогрецька піктограма, яку зображували на більшості театральних програмок у всьому світі, — символ віком дві з половиною тисячі років, що став синонімом драматичного театру.