В ув'язненні молодому Росу Шенкліну довелося тяжко працювати; не раз він тікав, але його ловили і знову відправляли на каторжний труд до різних тюрем. Його зв'язували й били батогами до непритомності, а потім приводили до тями — і знову били. Бувало, він просиджував у карцері по дев'яносто днів поспіль. Йому довелося зазнати тортур у гамівній сорочці. Він дізнався, що таке «ластівка». Держава здавала його як раба в найми орендарям, щоб він працював на фермі. За ним ганялися по болоту з собаками. Двічі його підстрелили. По шість років поспіль він кожного дня заготовляв по корду[56] з половиною деревини на тюремному лісоповалі. Хворий чи здоровий, він видавав ці півтора корда — або розплачувався за них ударами батога, після яких його спину натирали сіллю.

Але Рос Шенклін не зламався від такого поводження і не скорився. Він скаженів, глузував над своїми мучителями і чинив їм непокору. Йому доводилося бачити, як в'язні, побиті наглядачами, ставали каліками на все життя або божеволіли, приречені до скону белькотіти щось безладне. Він бачив, як в'язні, підбурені до вбивства наглядачами, йшли на шибеницю, гудячи Бога. Одного разу, під час втечі, було застрелено одинадцять його товаришів. Йому довелося пережити бунт, коли на тюремному подвір'ї під дулами кулеметів стояло триста в'язнів, а дужі охоронці привчали їх до дисципліни держаками лопат.

Рос Шенклін пізнав усю підлість та ганьбу людської жорстокості, але все одно не зламався. Він чинив спротив і відбивався до останнього, аж поки одного дня його випустили на волю — озлобленого й жорстокого, як дикий звір. П'ять доларів заплатили йому за непосильний труд і за найкращі роки життя, проведені у в'язниці. У наступні роки він працював мало, бо роботу ненавидів і зневажав. Він бродяжив, жебракував і крав. Він брехав або ж погрожував — залежно від обставин і до безтями напивався, коли траплялася нагода.

Коли Рос Шенклін прокинувся, маленька дівчинка сиділа і дивилася на нього. У ту ж мить, коли розплющилися його очі, все його тіло відразу ожило — як у дикої тварини. Першою він побачив парасольку, якою від нього чомусь відгородили сонце. Він не смикнувся і не поворухнувся, хоча його тіло злегка напружилося. Очі його ковзнули вниз по держалну парасольки до маленьких, міцно стиснутих пальчиків, а потім — до руки та обличчя дитини. Рос Шенклін поглянув їй у вічі — прямо й не кліпаючи, а дівчинка, теж дивлячись на нього, похолола від страху, побачивши перед собою його блискучі очі — холодні й непривітні, з червоними прожилками і без жодного натяку в них на ту теплоту і людяність, які вона звикла бачити у всіх людських очах. То були очі закоренілого в'язня — очі людини, яка навчилася говорити мало і майже взагалі відвикла говорити.

— Привіт, — нарешті сказав він, не утруднюючи себе змінити положення свого тіла. — І в яку ж гру це ти граєш, га?

Його голос прозвучав хрипко і сипло, а спочатку — навіть грубо, але потім він дивовижним чином пом'якшав, бо Рос Шенклін зробив слабку спробу бути доброзичливим.

— Здрастуйте, — відповіла дівчинка. — А я й не граюся. Сонце світило вам на обличчя, а мама каже, що спати на сонці не слід.

Милозвучна дзвінкість дитячого голосу була приємною слухові колишнього в'язня, і Рос Шенклін здивувався, чому він раніше не помічав цієї властивості дитячих голосів. Волоцюга поволі сів і уставився на дівчинку. Він знав, що має що-небудь сказати, але розмови завжди давалися йому важко.

— Сподіваюся, ви добре виспалися, — мовила дівчинка серйозним тоном.

— Авжеж, — відповів він, не зводячи з неї очей, зачудований її крихкою тендітністю та красою. — І довго ж ти тримала наді мною оцю штуковину?

— Ой, не знаю, — відповіла дитина вагаючись. — Дуже, дуже довго. Думала, що ви взагалі ніколи не прокинетесь.

— А я подумав, що ти — фея, коли тебе побачив.

Дівчинці явно сподобався такий поворот розмови, й вона відчула піднесення.

— Та ні, я не фея, — усміхнулася вона.

Забачивши її маленькі, бездоганно білі зубенята, він відчув нервовий дрож і якесь химерне заціпеніння.

— Просто я діяла як добрий самаритянин, — додала вона.

— І гадки не маю, що це за тип.

Рос Шенклін ламав собі голову, щоб якось підтримати розмову. З того часу, як він став дорослим чоловіком, йому ніколи не доводилося стикатися віч-на-віч з дитиною, і тому розмова у нього не клеїлася.

— Який ви смішний — не знаєте про доброго самаритянина. Хіба ж ви не пам'ятаєте? Один чоловік пішов до Єрихона…

— Здається, я там був, — перервав він.

— Я так і знала! Ви — мандрівник! — скрикнула дівчинка, ляснувши в долоні. — Мабуть, вам довелося бачити те саме місце.

— Яке місце?

— Ну, там, де він потрапив до крадіїв, і вони його ледь не до смерті побили. А потім до нього підійшов добрий самаритянин, перев'язав йому рани, після чого налив вина та олії. Як ви гадаєте — то була оливкова олія?

Рос Шенклін повільно похитав головою.

— Тут я пас. Знаю тільки, що оливкова олія — це те, на чому готують собі їжу макаронники, тобто італійці. Ніколи не чув, щоб ним змащували розбиті голови.

Дівчинка на мить замислилася над його словами.

— Так, — заявила вона. — Ми теж використовуємо оливкову олію, коли куховаримо, тож, напевне, ми також макаронники. Ніколи раніше не чула цього слова. Напевне, це — жаргон.

— І самаритянин вилив йому на голову олію, — пробурмотів волоцюга, наче щось пригадуючи. — Здається, один священик щось таке розповідав мені про того дідка. Знаєш, усе життя його шукав, але ніде й сліду його не бачив. Мабуть, на землі вже не лишилося добрих самаритян.

— А я? — швидко спитала дівчинка.

Рос Шенклін поглянув на неї з великою цікавістю і зачудуванням. Її вушко, повернуте до сонця, було майже прозорим. Йому здалося, що він може крізь нього бачити. Його вразили вишуканий колір її обличчя, блакить її очей і сліпучо-золотий дотик сонця на її білявому волоссі. А ще його вразила її тендітність. Він збагнув, що її можна зламати легко, як соломинку. Погляд колишнього в'язня ковзнув від його важкої вузлуватої клешні до тонесенької дівчачої руки, у якій, здавалося, можна було бачити, як циркулює кров. Він знав силу своїх м'язів і добре знав ті прийоми та трюки, якими користуються люди, щоб завдати шкоду своїм одноплемінникам. Фактично, він нічого більше й не знав, і просто його розум котився своєю звичною колією. Просто то був звичний для нього спосіб оцінити прекрасну дивовижність цього маленького створіння. Рос Шенклін прикинув хватку — досить легку, — якої вистачило б, щоб перетворити пальці дівчинки на скривавлену масу. Йому пригадалися ті кулачні удари, які він обрушував на голови своїх суперників і яких зазнавав сам — по власній голові, і збагнув, що від найслабшого з них голова дівчинки розлетілася б, як яєчна шкаралупа. Окинувши поглядом її маленькі плечі та тоненьку талію, Рос Шенклін з усією впевненістю міг сказати, що міг би розірвати її руками на шматки.

— А я? — наполегливо перепитала дівчинка.

Він сіпнувся, опам'ятався і повернувся до свого звичного стану, або, скоріше, навпаки — увійшов у стан абсолютно для нього незвичний: йому страх як не хотілося, щоб розмова перервалася.

— Га? — спитав він. — Ну, звісно. Звісно, що ти — як добрий самаритянин, хоча й не маєш оливкової олії. — Пригадавши, над чим він щойно розмірковував, волоцюга спитав: — А хіба ти не боїшся? Хіба ти мене не боїшся? — додав він нерішуче.

Дівчинка весело розсміялася.

— Мама каже, щоб я ніколи нічого не боялася. Каже, що коли ти добра і добре думаєш про інших людей, то вони теж будуть до тебе добрими.

— І ти думала про мене добре, коли закривала мене від сонця? — зачудовано спитав він.

— Взагалі-то, важко думати добре про бджіл та всіляких гидких плазунів, — зізналася мала.

— Але ж є люди, не кращі за гидких плазунів, — заперечив волоцюга.

— Мама каже, що ні. Каже, що добро є в кожній людині.