— О мої ноги, мої бідні ніженьки, де ви? — пробурмотів Кокнар, силкуючись посміхнутися.

Допомога, яка наспіла саме в ту мить, коли гастрономічним сподіванням Портоса починала загрожувати небезпека, викликала в нього почуття глибокої вдячності до дружини прокурора.

Невдовзі настав час обідати. Всі перейшли до їдальні, великої темної кімнати навпроти кухні.

Писарі, які, здавалося, почули в оселі незвичні запахи, з військовою точністю з'явилися до їдальні з табуретками в руках і стали напоготові. Їхні щелепи заздалегідь ворушилися, що свідчило про рішучість їхніх намірів.

«Хай вам біс! — подумав Портос, дивлячись на три голодні обличчя, бо менший з писарчуків, ясна річ, не був удостоєний честі обідати за панським столом. — Хай вам біс! Бувши прокурором, я не тримав би в себе таких ненажер. Вони схожі на потерпілих корабельну катастрофу, які не їли принаймні шість тижнів».

З'явився метр Кокнар, якого везла в кріслі пані Кокнар, і Портос допоміг їй підкотити чоловіка до столу.

Щойно прокурор опинився в їдальні, його ніздрі й щелепи заворушилися точнісінько так, як у писарів.

— Ого-го! — сказав він. — Як смачно пахне суп!

«Що вони винюхали в цьому супі?» — подумав Портос, глянувши на поданий у великій мисці пісний бульйон, на блідій поверхні якого плавало, немов острівці архіпелагу серед безмежного моря, кілька грінок.

Пані Кокнар усміхнулася, і всі поквапилися за її сигналом сісти на свої місця.

Насамперед подали суп метрові Кокнару, далі — Портосові. Потім пані Кокнар налила собі тарілку й розділила самі тільки грінки без бульйону між зголоднілими писарчуками.

В цю мить двері до їдальні з рипінням прочинилися, й Портос угледів за стулками найменшого писарчука, який, не маючи змоги бенкетувати разом з усіма, їв свою скибку хліба, присмачуючи її запахами, які линули і з кухні, і з їдальні.

Після супу служниця принесла варену курку — розкішну страву, побачивши яку, всі мало не осліпли.

— О, видно, що ви любите своїх родичів, пані Кокнар! — сказав прокурор з майже трагічною посмішкою. — Немає сумніву — всім цим ми завдячуємо тільки вашому братові.

Бідолашна курка була така худа і вкрита такою товстою їжакуватою шкірою, що її неможливо було пробити ніякими кістками. Мабуть, господиня добре попошукала, перш ніж знайшла курку на сідалі, куди вона забилася, щоб спокійнісінько померти від старості.

«Хай йому чорт! — подумав Портос — Це й справді прикро; я поважаю старість, тільки не у вареному і не в смаженому вигляді».

І він почав роздивлятися навколо, щоб переконатися, чи всі такої самої думки. Де там! Мушкетер побачив тільки гарячково збуджені очі, які наперед пожирали цю чарівну курку, що викликала в нього таку зневагу.

Пані Кокнар присунула таріль до себе, відрізала дві великі почорнілі лапки й поклала їх своєму чоловікові; потім відрізала шийку й разом з головою поклала її на свою тарілку. Портосові вона поклала крильце й віддала курку служниці майже цілою, а та прибрала її зі столу раніше, ніж мушкетер устиг спостерегти, як мінилися обличчя всіх, хто сидів за столом, — від палкої надії до смиренної покори.

Тим часом на столі з'явилася величезна таріль з бобами, на якій лежало ще й кілька баранячих маслаків; з першого погляду могло здатися, що на них є м'ясо.

Але писарі не далися на облуду, і похмурий вираз на їхніх обличчях змінився виразом покірливості долі.

Пані Кокнар поділила між ними цю страву з поміркованістю ощадливої господині.

Дійшла черга до вина. Метр Кокнар налив з невеличкої фаянсової карафки по третині склянки кожному з писарів, стільки ж націдив собі — і карафка одразу перейшла до Портоса та пані Кокнар.

Писарі долили склянки водою, потім, випивши по півсклянки, знову долили їх; так що під кінець обіду вони вже пили напій, який замість кольору рубіна став нагадувати колір димчастого топаза.

Збентежений Портос з'їв куряче крильце і здригнувся, відчувши, що коліно дружини прокурора торкнулося під столом його коліна. Він теж випив півсклянки вина, до якого тут ставилися з такою ощадливістю і в якому він упізнав той поганющий монрейльський напій, що викликав огиду в людей, які бодай трохи зналися на винах.

Метр Кокнар, глянувши, як мушкетер ковтає нерозбавлене вино, важко зітхнув.

— Чи не покуштуєте ви цих бобів, кузене Портосе? — спитала пані Кокнар тоном, що ясно свідчив: «Краще не їжте їх».

— Чорти б мене взяли, коли б я хоч доторкнувся до цих бобів! — пробубонів Портос собі під ніс.

І голосно додав:

— Дякую, кузино, я вже ситий.

Запанувала мовчанка: Портос не знав, що робити далі. Прокурор кілька разів повторив:

— Ах, пані Кокнар, дякую вам, ви влаштували нам справжнісінький бенкет; Боже, як я наївся! Метр Кокнар з'їв тарілку супу, дві чорні лапки та баранячу кістку — єдину, на якій було хоч трохи м'яса.

Портос подумав, що з нього кепкують, і почав уже підкручувати вуса й супити брови; але коліно пані Кокнар нечутно порадило йому заспокоїтись.

Ця мовчанка і зникнення зі столу всіх страв, зовсім незрозумілі для Портоса, були сповнені грізного змісту для писарів. Підкоряючись поглядові прокурора й посмішці пані Кокнар, вони повільно підвелися з-за столу, ще повільніше склали серветки, вклонилися й пішли з їдальні.

— Йдіть, молоді люди, йдіть: після обіду корисно працювати, — поважно сказав прокурор.

Коли писарі зникли за дверима, пані Кокнар дістала з буфета кусень сиру, вазочку з айвовим варенням та мигдальний пиріг з медом, який вона власноручно спекла з такої нагоди.

Побачивши стільки страв, метр Кокнар насупився. Портос прикусив губу, зрозумівши, що лишився без обіду.

Він глянув, чи стоїть ще на столі таріль з бобами, але вона вже зникла.

— Оце бенкет! Справжній бенкет! — вигукнув метр Кокнар, засовавшись на кріслі. — Epulae epularum[176]; Лукулл обідає у Лукулла[177].

Портос глянув на карафку, яка стояла біля нього, сподіваючись, що дообідає вином, хлібом і сиром; але вина не лишилося — карафка була порожня. Пан і пані Кокнар удали, що не помічають цього.

«Ну що ж, — подумав Портос, — принаймні надалі знатиму, що й до чого».

Він з'їв ложечку варення й зав'яз зубами в глевкому тісті пані Кокнар.

«Отже, — сказав він собі, — жертву принесено. О, коли б я тільки не мав надії зазирнути разом з пані Кокнар до шафи її чоловіка!»

Після такого розкішного обіду метр Кокнар захотів поспати. Портос сподівався, що прокурор переспить тут же, в їдальні. Проте клятий хазяїн зажадав, щоб його відвезли назад до кабінету, й наполягав, голосячи, доти, аж поки опинився біля своєї шафи, та ще й, про всяк випадок, поставив під неї ноги.

Дружина прокурора відвела Портоса до сусідньої кімнати й почала наводити мости для примирення.

— Прошу обідати в нас тричі на тиждень, — сказала пані Кокнар.

— Дякую, — відповів Портос, — але я не люблю нікого обтяжувати своєю присутністю; крім того, мені треба клопотатися про спорядження.

— Авжеж, — жалібно зітхнула дружина прокурора. — Ще й це нещасне спорядження…

— На жаль, так, — мовив Портос, — саме спорядження.

— Що ж являє сюбою ваше спорядження, пане Портосе?

— О, чого тільки там нема! — вигукнув Портос — Як вам відомо, мушкетери — це найдобірніше військо, тож їм потрібно безліч таких речей, які зовсім ні до чого ні гвардійцям, ні швейцарцям.

— Яких же саме?

— Тут може йтися… — почав Портос, який волів сперечатися за ціле, а не за його частки.

Дружина прокурора з жахом чекала продовження фрази.

— Про скільки? — спитала вона. — Сподіваюсь, не більше, ніж… Вона замовкла, їй забракло слів.

— О ні, — відказав Портос, — не більше, ніж про дві з половиною тисячі ліврів. Сподіваюсь навіть, що за певної економії я вкладуся в дві тисячі ліврів.

— Дві тисячі ліврів! Боже мій! — вигукнула дружина прокурора. — Але ж це ціле багатство!