Він саме поринув у свої міркування й сушив собі голову, куди найкраще спрямувати цю неповторну чотириєдину силу, за допомогою якої, немов важелем Архімеда[78], вони, безперечно, перевернуть світ, коли хтось легенько постукав у двері. Д'Артаньян розбудив Планше і звелів йому відчинити.

Проте хай читач зі слів «Д'Артаньян розбудив Планше» не робить висновку, ніби вже настала ніч або ще не благословлялося на світ. Зовсім ні. Щойно пробило четверту пополудні. Дві години тому Планше прийшов до свого пана й попросив дати йому пообідати, на що той відповів приказкою: «Хто спить, той обідає». І Планше вирішив пообідати уві сні.

До кімнати зайшов якийсь непоказний городянин.

Планше закортіло замість десерту послухати, про що йтиме мова, але гість сказав Д'Артаньянові, що хоче говорити з ним сам на сам, бо те, що він має сказати, — річ надзвичайно важлива і цілком таємна.

Д'Артаньян відпустив Планше і запросив гостя сісти.

Запала недовга мовчанка. Гість і господар пильно придивлялись один до одного, щоб у такий спосіб скласти собі хоч якесь уявлення про майбутнього співбесідника. Нарешті Д'Артаньян вклонився на знак того, що він слухає.

— Мені говорили про пана Д'Артаньяна як про мужнього юнака, — почав чоловік. — І ці відомості додали мені сміливості довірити йому таємницю.

— Кажіть, пане, кажіть, — мовив Д'Артаньян, інстинктивно відчувши, що справа може непогано обернутися.

Гість якусь мить помовчав, а тоді повів далі:

— Моя дружина, добродію, служить кастеляншею в королеви, до того ж, вона досить розумна і гарна особа. Ми одружені ось уже три роки; вона мала досить-таки мізерний посаг, але пан де Ля Порт, старший камердинер королеви, хрещений батько моєї дружини і її покровитель…

— То в чім же річ, пане? — спитав Д'Артаньян.

— А в тім, — відповів незнайомець, — що мою дружину викрали вчора вранці, коли вона виходила зі своєї робочої кімнати.

— Хто ж викрав вашу дружину?

— Я не знаю напевне, добродію, але одна людина здається мені підозрілою.

— Хто саме?

— Людина, яка вже досить давно переслідує мою дружину.

— Хай йому чорт!

— Мушу сказати, добродію, — вів далі гість, — що, як мені здається, в цій справі менше кохання, ніж політики.

— Менше кохання, ніж політики? — задумливо перепитав Д'Артаньян. — Та кого ж ви все-таки підозрюєте?

— Не знаю, чи маю я право поділитися з вами своїми здогадами…

— Пане, мушу звернути вашу увагу на те, що я у вас нічого не питаю. Ви самі прийшли сюди. Ви самі сказали, що хочете довірити мені якусь таємницю. Отже, робіть на власний розсуд, у вас ще є час відмовитись од свого наміру.

— Ні, добродію, ні, ви справляєте на мене враження чесного юнака, і я довіряю вам. Мені здається, що причина тут зовсім не в любовних справах моєї дружини, а в любовних справах іншої дами, яка стоїть багато вище.

— Он воно що! Чи не маєте ви на увазі любовні справи пані де Буа-Трасі? — вигукнув Д'Артаньян, аби показати гостеві, що він добре знає придворне життя.

— Вище, добродію, куди вище.

— Пані д'Егійон?

— Ще вище.

— Пані де Шеврез?

— Вище, багато вище.

— То, може… — Д'Артаньян затнувся.

— Так, добродію, — ледь чутно мовив зовсім переляканий гість.

— Але з ким?

— Та з ким же, як не з герцогом…

— З герцогом?

— Авжеж, добродію, — ще тихіше відповів гість.

— А звідки вам це відомо?

— О!.. Звідки відомо?

— Так, звідки вам це відомо? Або повна довіра, або… ви самі розумієте.

— Я знаю все це від моєї дружини, добродію, тільки від неї самої.

— А вона звідки знає?

— Від пана де Ля Порта. Хіба я вам не казав, що вона хрещениця пана де Ля Порта, довіреного камердинера королеви? Так от, пан де Ля Порт влаштував мою дружину біля її величності, щоб наша бідолашна королева мала при собі хоч кого-небудь, кому вона могла б довіритись у той час, як її кинув король, переслідує кардинал і зраджують усі.

— Так, так, нарешті справа починає прояснюватися, — сказав Д'Артаньян.

— Отже, чотири дні тому моя дружина прийшла до мене; в палаці було домовлено, що їй дозволятиметься приходити додому двічі на тиждень, бо, як я мав честь вам сказати, моя дружина дуже мене любить. Так от, вона прийшла і розповіла, що королева останнім часом виглядає дуже стурбованою.

— Справді?

— Так. Пан кардинал, сказала дружина, переслідує королеву і знущається з неї більше, ніж будь-коли. Він не може пробачити їй історію з сарабандою[79]. Вам відома історія з сарабандою?

— Ще б пак! Чи відома мені ця історія! — вигукнув Д'Артаньян, який і слова не чув про неї, але хотів удати, що знає все.

— Виходить, тепер це вже не тільки ненависть, а й помста.

— Он воно як!

— І королева боїться…

— Так, так, чого вона боїться?

— Вона боїться, що герцогові Бекінгему підкинули листа від її імені.

— Від імені королеви?

— Авжеж, щоб примусити його приїхати до Парижа, а коли він сюди при'іде — заманити його в пастку.

— Хай йому чорт! Але, шановний пане, при чому тут ваша дружина?

— Всі знають про її відданість королеві, і тому її хочуть або віддалити від господині, або залякати, щоб вивідати таємниці її величності, або ж підкупити, щоб скористатися з неї як зі шпигунки.

— Що ж, цілком імовірно, — мовив Д'Артаньян. — Але чи знаєте ви викрадача своєї дружини?

— Я вже казав вам, що мені здається, ніби я його знаю.

— Його ім'я?

— Ім'я мені невідоме; я тільки знаю, що цей чоловік — улюбленець кардинала і безмежно відданий його високопреосвященству.

— Але ж ви його бачили?

— Так, дружина якось показувала його мені.

— Може, ви запам'ятали прикмети, за якими його легше було б упізнати?

— О, безперечно! Це поважний вельможа, чорнявий, засмаглий, з пронизливим поглядом чорних очей і білими зубами. На скроні в нього рубець.

— Рубець на скроні! — вигукнув Д'Артаньян. — До того ж, білі зуби, пронизливий погляд! Засмаглий, чорнявий, поважний! Та це ж мій незнайомець із Менга!

— Ви кажете — ваш незнайомець?

— Так, так, тільки це не має жодного стосунку до справи. Хоча, навпаки, я помилився: це дуже спрощує справу, бо якщо ваш незнайомець той самий, кого розшукую я, то одним ударом я помщуся за двох, тільки й того; але де ж знайти цього чоловіка?

— Не знаю.

— У вас немає відомостей про його домівку?

— Жодних; якось, коли я проводжав дружину до Дувру, він зустрівся нам біля воріт, і вона вказала на нього.

— Тисяча чортів! — прошепотів Д'Артаньян. — Все це дуже неясно… Хто сповістив вас про викрадення дружини?

— Пан де Ля Порт.

— Він розповідав подробиці?

— Він сам не знає їх.

— І ви ні про що не довідалися від інших людей?

— Чому ж, я дістав…

— Що?

— Не знаю, чи не буде це надто необачно…

— Знову ви про своє! Однак мушу вам сказати, що цього разу відступати вже пізно.

— Тому я й не відступаю, хай йому чорт! — вигукнув чоловік, сподіваючись хоч у такий спосіб підбадьорити себе. — І тому присягаюсь честю Бонасьє…

— Ваше прізвище — Бонасьє? — перебив Д'Артаньян.

— Так, це моє прізвище.

— Ви сказали: «Присягаюсь честю Бонасьє!» Вибачте, що перебив вас; але мені здається, що я десь чув це прізвище.

— Цілком можливо, добродію. Я хазяїн цього будинку.

— Он воно що! — мовив Д'Артаньян, трохи підводячись з місця і вклоняючись. — Ви — хазяїн цього будинку?

— Так, добродію, так. І оскільки, проживши в мене вже три місяці, ви, певно, через свою велику зайнятість справами, щоразу забували заплатити за квартиру, а я не хотів вас турбувати з цього приводу, то я й подумав, що ви візьмете до уваги мою делікатність…

— Аякже, мій любий пане Бонасьє! — підхопив Д'Артаньян. — Повірте, я дуже вдячний вам за вашу делікатність і коли, як я вже казав, зможу бути вам чимось корисним…