Посланцеві охоче все розповіли.

— Ну, що там таке? — спитав кардинал, коли Ля Удиньєр повернувся для доповіді.

— А те, ваша світлосте, — сказав капітан, — що троє мушкетерів і один гвардієць побились об заклад з паном де Бюзиньї, запевнивши його, що поснідають на бастіоні Сен-Жерве, і за цим сніданком не тільки протрималися дві години проти ворога, а ще й поклали цілу купу ла-рошельців.

— Ви спитали, як звуть цих трьох мушкетерів?

— Так, ваша світлосте.

— То як же?

— Це добродії Атос, Портос і Араміс.

— Знову ті самі троє сміливців! — прошепотів кардинал. — А гвардієць?

— Пан Д'Артаньян.

— Знову той самий молодий хитрюга! Конче треба, щоб ці четверо стали моїми…

Ввечері того ж дня кардинал завів з паном де Тревілем розмову про подвиг відчайдушної четвірки, який жваво обговорювався в усьому таборі. Пан де Тревіль уже чув про цю пригоду з уст самих учасників, тож і переказав її з усіма подробицями його високопреосвященству, не забувши й про епізод із серветкою.

— Чудово, пане де Тревілю, — мовив кардинал, — Хай мені надішлють цю серветку. Я накажу вигаптувати на ній три золоті лілії[207] і вручу її як прапор вашій роті.

— Ваша світлосте, — відповів пан де Тревіль, — це буде несправедливо щодо гвардійців: адже пан Д'Артаньян перебуває не під моєю орудою — він служить у пана Дезессара.

— То візьміть його до себе, — сказав кардинал. — Навіщо чотирьом сміливцям, які так люблять один одного, служити в різних ротах?

Того ж вечора пан де Тревіль сповістив цю приємну новину трьом мушкетерам і Д'Артаньянові, запросивши всіх чотирьох наступного дня до себе на сніданок.

Д'Артаньян був на сьомому небі. Як ми вже знаємо, він давно мріяв про те, щоб стати мушкетером.

Троє його друзів теж були дуже щасливі.

— Слово честі, — мовив Д'Артаньян до Атоса, — тобі сяйнула геніальна ідея. Як ти й казав, ми не тільки здобули там славу, а й обмінялися думками про дуже важливі для нас обставини.

— І цю розмову ми можемо продовжити тут, не збуджуючи ні в кого підозри: відтепер, з Божою допомогою, нас усі вважатимуть кардиналістами.

Д'Артаньян одразу пішов до пана Дезессара висловити йому свою повагу й повідомити про перехід до роти мушкетерів.

Пан Дезессар, що дуже любив гасконця, запропонував йому свої послуги: перехід до іншого полку був пов'язаний з великими витратами на спорядження.

Д'Артаньян подякував за увагу й відмовився від допомоги; але, скориставшися з нагоди, попросив пана Дезессара, щоб той наказав оцінити діамант, і віддав йому перстень, сказавши, що хотів би обернути його на гроші.

Наступного ранку, рівно о восьмій годині, слуга пана Дезессара приніс Д'Артаньянові гаман із золотом, в якому було сім тисяч ліврів.

То була вартість діаманта королеви.

XVIII. Сімейна справа

Атос знайшов назву: сімейна справа. В сімейні справи кардинал не мав права втручатися; сімейні справи не обходили нікого; врешті-решт, сімейними справами можна було займатися у всіх на очах.

Отже, Атос знайшов назву: сімейна справа.

Араміс знайшов засіб: слуги.

Портос знайшов гроші: діамант.

І тільки Д'Артаньян, який мало не завжди був найзаповзятливішим з усіх чотирьох, нічого не знайшов. А втім, слід сказати, що цього разу саме ім'я міледі паралізувало всі його думки.

Ба ні, ми таки помилилися: він знайшов покупця на діамант.

На сніданку в пана де Тревіля всі були дуже веселі. Д'Артаньян з'явився в новій мушкетерській формі. Оскільки він був майже такий самий на зріст, як Араміс, а сам Араміс, діставши, як пригадує читач, од видавця небувало щедру винагороду за свою поему, справив необхідне обмундирування в подвійній кількості, то він і відступив Д'Артаньянові один комплект.

Д'Артаньян вважав би себе найщасливішим зі смертних, якби не міледі, що, немов чорна хмара, невідступно стояла на його обрії.

Після сніданку друзі домовились зібратися ввечері в Атоса й остаточно обговорити свої справи.

Д'Артаньян цілий день ходив по табору, красуючись у своїй мушкетерській формі.

Увечері, рівно о призначеній годині, четверо друзів зібралися разом. Вони мали вирішити три питання: що написати брату міледі; що написати спритній особі в Тур; хто зі слуг повезе листи.

Кожен пропонував свого. Атос посилався на скромність і мовчазність Грімо, який говорить тільки тоді, коли його хазяїн дозволяє йому розтулити рота; Портос вихваляв силу Мушкетона, який з його могутньою статурою легко може подужати чотирьох чоловіків середнього зросту; Араміс, захоплюючись спритністю Базена, розсипався в пишних похвалах своєму кандидатові; нарешті, Д'Артаньян, який цілком покладався на хоробрість Планше, звичайно ж, згадав про його поведінку в делікатній булонській справі.

Всі ці чотири чесноти запекло змагалися між собою, даючи поживу для виголошення блискучих промов, яких ми не наводимо тут тільки тому, що вони видадуться трохи задовгими.

— На жаль, — сказав Атос, — треба було б, щоб наш посланець поєднував у собі всі ці чотири якості.

— А де ви знайдете такого?

— Ніде, звичайно! — погодився Атос — Я й сам це знаю. А тому візьміть Грімо.

— Візьміть Мушкетона.

— Візьміть Базена.

— Візьміть Планше. Планше хоробрий і спритний; це вже дві чесноти з чотирьох.

— Панове, — мовив Араміс — Головне полягає не в тому, щоб знати, хто з наших чотирьох слуг найскромніший, найдужчий, найспритніший або найхоробріший; головне полягає в тому, щоб знати, хто з них найбільше любить гроші.

— Дуже розумна думка, — сказав Атос — Завжди годиться пам'ятати про людські вади, а не тільки про їхні чесноти. Пане абате, ви й справді великий мораліст!

— Так, це головне, — вів далі Араміс — Адже нам потрібні надійні виконавці наших доручень не лише для того, щоб досягти успіху, а й для того, щоб не зазнати невдачі. Бо в разі невдачі важитиме своєю головою не слуга…

— Тихше, Арамісе! — застережливо кинув Атос.

— Ви маєте слушність, — погодився Араміс — Тож я кажу: не слуга, а його пан і навіть усі ми, панове! Чи віддані нам наші слуги настільки, щоб заради нас ризикувати життям? Ні.

— Слово честі, — сказав Д'Артаньян, — я майже ладен поручитися за Планше.

— Так от, мій любий друже, додайте до безкорисливої відданості вашого Планше чималу суму грошей, яка забезпечила б йому певний достаток, і тоді ви зможете ручитися за нього цілком.

— Отакої! Вас однаково обдурять, — обізвався Атос, який був оптимістом, коли йшлося про речі, і песимістом, коли йшлося про людей. — Вони пообіцяють усе, аби тільки одержати гроші, а в дорозі від страху забудуть навіть рідного батька. Коли їх спіймають, то негайно притиснуть; а притиснуті, вони в усьому признаються. Якого чорта! Ми не діти! Щоб дістатись до Англії (Атос стишив голос), треба проїхати всю Францію, всіяну кардиналовими шпигунами та поплічниками; щоб сісти на корабель, треба мати перепустку; щоб знайти дорогу до Лондона, треба знати англійську мову. Як на мене, справа аж надто складна.

— Та ні, — відповів Д'Артаньян, якому дуже хотілося, щоб їхня справа вдалася. — Навпаки, я вважаю, що вона дуже легка. Ну, звичайно, хай йому чорт, коли написати лордові Вінтеру про двірцеві справи, про лихі заміри кардинала…

— Тихше! — знову застеріг Атос.

— Про всі інтриги й державні таємниці, — вів далі Д'Артаньян, мимоволі стишуючи голос, — то, звичайно, нас усіх колесують живцем. Однак, ради Бога, Атосе, не забувайте, що ми йому напишемо, як ви самі сказали, про сімейну справу, ми напишемо тільки для того, аби після приїзду міледі до Лондона він позбавив її змоги шкодити нам. Я б написав йому приблизно так…

— Послухаймо, — сказав Араміс, заздалегідь прибираючи невдоволеного вигляду.

— «Шановний добродію і любий друже…» — Еге ж, писати «любий друже» англійцеві! — урвав Атос — Оце так початок! Браво, Д'Артаньяне! За саме це звертання вас не колесують, а четвертують.