— Ваше високопреосвященство має слушність, — відповіла міледі, — і я глибоко помилялась, вбачаючи в дорученні, яким ви мене удостоюєте, щось інше, ніж те, що я маю зробити насправді: тобто переказати герцогові від імені вашого високопреосвященства, що ви знаєте все про те перевдягання, яке дозволило йому зустрітися з королевою на маскараді в дружини конетабля; що у вас є докази побачення в Дуврі королеви з якимось італійським астрологом, хоч це був не хто інший, як герцог Бекінгем; що ви наказали написати невеличкий і вельми дотепний роман про відомі пригоди в Ам'єні з планом саду, де ці пригоди розігрувались, і з портретами виконавців, які брали в них участь; що Монтегю в Бастилії і що тортури можуть змусити його сказати те, що він пам'ятає, і навіть те, що він міг забути; нарешті, що вам до рук потрапив лист од пані де Шеврез, який був знайдений на квартирі його світлості й цілком викриває не тільки ту особу, котра його написала, а й іншу — ту, від імені якої цього листа було написано.

Коли ж усе-таки герцог не відступиться від своїх намірів, то, оскільки моя місія обмежується тільки цими дорученнями, мені лишиться єдине — благати Бога, щоб він сотворив чудо, яке врятувало б Францію. Правильно я вас зрозуміла, ваше високопреосвященство? Мені більше нічого не треба робити?

— Ви зрозуміли мене правильно, — сухо відказав кардинал.

— А тепер, — вела далі міледі, мовби не помічаючи, що герцог Рішельє заговорив іншим тоном, — тепер, коли я маю вказівки вашого високопреосвященства щодо ваших ворогів, чи не дозволить ваша світлість сказати два слова про моїх?

— Ви маєте ворогів? — спитав Рішельє.

— Так, ваша світлосте, я маю ворогів, проти яких ви повинні всіма засобами підтримати мене, бо я здобула їх, виконуючи доручення вашого високопреосвященства.

— Хто ж вони?

— По-перше, ця нікчемна інтриганка Бонасьє.

— Вона в Мантській в'язниці.

— Тобто вона була там, — відповіла міледі, — але тепер королева, діставши від короля наказ, перевела її до монастиря.

— До монастиря? — перепитав Рішельє.

— Так, до монастиря.

— До якого?

— Не знаю, це зберігається в таємниці.

— Я дізнаюсь про цю таємницю!

— І ваше високопреосвященство скаже, в якому монастирі перебуває ця жінка?

— Чом би й ні!

— Чудово. Але я маю ще одного ворога, куди небезпечнішого, ніж ця жалюгідна пані Бонасьє.

— Хто він?

— Її обранець.

— Як його звуть?

— О, ваше високопреосвященство добре його знає! — гнівно вигукнула міледі. — Це наш із вами злий геній: той самий, завдяки якому мушкетери короля перемогли в сутичці гвардійців вашого високопреосвященства; той самий, який тричі вдарив шпагою де Варда, вашого емісара, і зіпсував усю справу з діамантовими підвісками; це той, нарешті, хто, дізнавшись, що я викрала пані Бонасьє, поклявся вбити мене.

— А-а, — мовив кардинал, — я знаю, про кого ви кажете.

— Я кажу про цього негідника Д'Артаньяна.

— Він сміливий юнак, — зауважив Рішельє.

— Саме тому, що він сміливий юнак, його й слід боятися.

— Добре було б, — сказав герцог, — мати бодай якийсь доказ його таємних стосунків з Бекінгемом.

— Доказ! — вигукнула міледі. — Та я дістану вам десяток таких доказів.

— Чудово! Подайте мені ці докази, і я звелю кинути його до Бастилії.

— Гаразд, ваша світлосте! А потім?

— Для тих, хто потрапляє до Бастилії, немає ніякого «потім», — глухим голосом відповів кардинал. — Ет, хай йому чорт! — вів далі Рішельє. — Коли б я так само легко міг позбутися свого ворога, як позбавити вас ваших, і коли б мені треба було боротися проти тих людей, щодо яких ви просите в мене безкарності!..

— Ваша світлосте, ну ж бо, поміняймося! — вигукнула міледі. — Життя за життя, людина за людину! Віддайте мені цього, а я віддам вам того, іншого.

— Не знаю, що ви хочете сказати, — відповів кардинал, — і не хочу цього знати. Але я не проти, аби зробити вам приємне, і не бачу жодної причини, чому б не виконати вашого прохання щодо такої нікчемної особи, тим паче, кажете ви, цей Д'Артаньян — розпусник, дуелянт і зрадник.

— Він безчесний, ваша світлосте, безчесний!

— Дайте мені папір, перо й чорнило, — сказав кардинал.

— Прошу, ваша світлосте.

Запала тиша. Мабуть, кардинал обмірковував, що писати, або писав.

Атос, який не пропустив жодного слова з розмови, взяв своїх друзів під руки й одвів у протилежний куток кімнати.

— Стривай! — сказав Портос — Чого тобі треба й чому ти не даєш нам дослухати розмову до кінця?

— Тихше! — прошепотів Атос — 3 їхньої розмови ми дізналися про все, що нам треба було знати. А втім, я не заважатиму вам дослухати до кінця; але мені треба йти.

— Йти? — повторив Портос — А коли кардинал спитає про тебе, що ми йому відповімо?

— Не чекайте, коли він спитає про мене, а самі скажіть, що я поїхав дозором, бо після розмови з корчмарем у мене виникла підозра, що дорога не зовсім безпечна. Я скажу це й зброєносцеві кардинала. А решта — то вже моя справа, хай воно вас не обходить.

— Будьте обережні, Атосе! — мовив Араміс.

— Не турбуйтеся, — відповів Атос — Ви ж знаєте, що я вмію володіти собою.

Портос і Араміс знову посідали біля димаря. Що ж до Атоса, то він не ховаючись вийшов, одв'язав свого коня, прив'язаного разом з конями друзів до засувів віконниць, мовив кілька слів зброєносцеві про необхідність оглянути шлях, ретельно перевірив свій пістолет, оглянув шпагу і, як солдат, що доброхіть зголосився на небезпечне завдання, поскакав по дорозі до табору.

XV. Подружня сцена

Як і передбачав Атос, кардинал майже одразу спустився вниз. Він одчинив двері кімнати, де на нього чекали мушкетери, і побачив, що Портос та Араміс азартно грають у кості. Кинувши метким оком по кімнаті, Рішельє побачив, що одного з його охоронців немає.

— Куди подівся пан Атос? — спитав він.

— Ваша світлосте, — відповів Портос, — він поїхав дозором уперед, бо, за словами нашого корчмаря, дорога може бути небезпечною.

— А ви що робили, пане Портосе?

— Я виграв у Араміса п'ять пістолів.

— І тепер ви можете поїхати разом зі мною назад?

— Ми всі до ваших послуг, ваша світлосте.

— Отже, на коней, панове! Час уже пізній.

Зброєносець чекав біля дверей, тримаючи кардиналового коня на поводу. Трохи віддалік у мороці видніли двоє чоловіків і троє коней; це були ті самі люди, які мали супроводити міледі до форту де Ла Пуант і простежити за її посадкою на корабель.

Зброєносець повторив кардиналові все, що йому сказали мушкетери про Атоса. Кардинал кивнув головою, сів на коня й рушив уперед з тією ж обережністю, як і тоді, коли їхав на побачення з міледі.

Залишмо його по дорозі до табору під охороною зброєносця та двох мушкетерів і повернімось до Атоса.

Якусь сотню кроків Атос проїхав так само не кваплячись; але, переконавшися, що за ним не стежать, одразу повернув праворуч, манівцями проскакав назад і, сховавшись у чагарях кроків за двадцять від дороги, став чекати, коли кардинал зі своїм супроводом проїде повз нього. Впізнавши широкі криси капелюхів на головах своїх товаришів і золоті торочки кардиналового плаща, Атос дав вершникам проминути поворот дороги і, тільки-но вони зникли з очей, чвалом поскакав до корчми, де йому відразу ж одчинили.

Корчмар упізнав мушкетера.

— Мій офіцер, — сказав Атос, — забув передати одне важливе розпорядження дамі з горішнього поверху, і послав мене до неї.

— Пройдіть нагору, — відповів корчмар, — вона ще в себе. Атос подякував за дозвіл, піднявся, якомога тихіше ступаючи по сходах, нагору й крізь прочинені двері побачив, що міледі зав'язує стрічки капелюшка.

Він увійшов до кімнати й замкнув за собою двері.

Почувши брязкіт засува, міледі озирнулася.

Атос стояв біля дверей, загорнувшись у плащ і насунувши капелюха на очі.